Катерина Кістень: «До життя треба ставитися, як до цікавої пригоди»

Це якесь таке загалом природне ставлення до світу. Можливо, й тому, що батьки в мене такі. Тато великий оптиміст, незважаючи навіть на свій теперішній вік і різні життєві ситуації. От у нього завжди такий підхід був до життя, скільки себе пам’ятаю. А в мами дуже гарне почуття гумору. Я ж ще з дитинства чомусь зрозуміла, що до життя треба ставитися, як до якоїсь пригоди, в певному сенсі, такої авантюри. Мені постійно все цікаво. Звісно, є й зворотний бік моєї особистості: дуже прискіплива до себе, переживаю через якісь помилки. Постійний самоконтроль, самоаналіз — це те, що, певною мірою, обтяжує моє життя.

Хоча завжди вважала себе щасливою людиною і продовжую такою почуватися. Бо, маючи своє сприйняття світу, чимало бачу того, що мене радує, викликає позитивні емоції. Одне слово, багато що робить мене щасливою. І це можуть бути якісь абсолютно прості речі.

Щодо свого акторського вибору, то навіть не можу згадати, в який момент з’явилося таке бажання. Хоча певну базу мала, адже ще з малих літ займалася і танцями, і музикою, виходила на сцену. Але актрисою стати не мріяла. Зате точно знаю, що завжди хотіла співати. Для мене голос — це щось таке метафізичне, езотеричне, це моє друге «я». Те, через що можу транслювати всі свої почуття, думки. І в творчості — це, як на мене, найсильніший, найвиразніший інструмент.

Все ж таки є перекіс у бік комедійних і характерних ролей. Ну, так мене сприймають здебільшого — напевне, вдало було їх зіграно. Тут спрацьовує й стереотип у багатьох кастинг-директорів, мовляв, ось вона така, будемо там-то використовувати, бо в неї це класно виходить. А для мене це ж зупинка певна. Бо скільки можу перерахувати фарб тієї ж комедійності? Вже й те грала, і це… Мені стає нецікаво. Слава Богу, є театр, де в мене багато ролей. І там відпрацьовую абсолютно інші грані своєї акторської особистості.

Хоча, зрозуміло, робота в театрі та в кіно — два абсолютно різні жанри. Кіно більш схоже на життя, там більше тебе, де ти зі своїми думками, зовнішністю — як на долоні.

Усе, що стосується саме ролі, для мене то — інша реальність. І в тій реальності можу бути якою завгодно: старою, некрасивою, недоброю (хоча немає однобоких образів , це завжди суміш, і ти наче виправдовуєш свого негативного персонажа). Для мене єдиний критерій подібної жертви — а задля чого, наскільки це потрібно й виправдано для ролі, а не просто по приколу? Якщо запрошують на роль старої жінки — звісно, можу її зіграти, але це буде трохи дивно, навіщо скорочують мій акторський вік, коли можу ще грати молодих?! Це єдине, можливо, буде в мене непорозуміння, та якщо треба — зіграю, без ніяких вагань. Мені взагалі все цікаво.

У «Родичах» був епізод, коли мій чоловік по фільму (актор Джемал Тетруашвілі) літає на «кукурудзнику». Джемал боявся висоти, і замість нього полетів дублер. А я підійшла до режисера і попросилася: «Коли ще буде така можливість, можна мені десь збоку в літачку примоститися?» І ми полетіли, було прикольно. Аж раптом в кабіні стало тихо, а двигун же там гучний дуже. У мене був такий переляк — подумала, падаємо. Виявляється, то була якась технічна штука, переключення чи що. Слава Богу, приземлилися.

Важливо не просто відчувати себе частиною того, що відбувається довкола, а реально впливати на те, режисерувати, створювати свою реальність. Ніколи не знаєш напевне, що можливо, а що ні. Головне — вір у це і роби! Від цього настрою, ставлення, погляду на життя й формується наш день, а з кожного такого дня складаються місяці, роки й загалом усе життя.