Ігор Курілець: “Українці — не трьохсоті. Вони — сильні!”

Чекайте, чекайте, ще — не 300-х. Я абсолютно не згоден із таким твердженням чи прогнозом. Тому що, дивіться: ось є фронт, є люди на фронті. Це — наші Герої. Вони — на передовій. Воюють. Є ми всі — котрі знаходимося, так би мовити, в другому ешелоні. А є ще третій — це ті наші люди, які нині перебувають за кордоном. То ми всі тут, у другому ешелоні — ніби посередині знаходимося. І аж ніяк не маємо почуватися 300-ми. Ми повинні працювати і працювати. На Перемогу. За нашими плечима економіка, яку треба рухати вперед. На нас дивляться фронтовики, як ми тут — справляємося чи ні. А говорити про суспільство 300-х, ще раз наголошу, не варто. Як українець, як лікар такого діагнозу не ставив би. Зрозуміло, війна триває, є багато втрат, руйнувань, ракети літали й літають над усією Україною, блекаути ми пережили. Що вдієш, така, напевне, наша доля. Але ж на нас сьогодні дивиться увесь світ. Ми стали сильною нацією.

Він прийшов по наші життя, по наше сонце, по наші поля, по нас усіх уже прийшов. Тобто без України, виявляється, не можна будувати росію. Ніяк. Без загарбання України росія як держава не може існувати. Це є філософське питання, яке вже стало військовим. Бо загарбати нашу країну можна тільки військовими методами. Хоч би що досі з нашими людьми робили: і мову забороняли, і творчу інтелігенцію до сибіру потягами вивозили, і селян колективізацією нищили, і голодом морили — а вони як були українцями, так ними й залишаються донині. Хіба що всіх убити — оце одне-єдине вирішення їхнього, російського, питання. Інакше — ніяк.

Ідея написати книжку була абсолютно спонтанною і виникла ось на початку року. Причому, щоденник уже веду багато років і досі не ставив перед собою мету написати книжку. Ця ідея полягає в тому, що від 24 лютого 2022 року і по сьогодні ми, українці, всі-всі разом — чоловіки, жінки, діти, військові, цивільні, лікарі, пацієнти — перемістилися в новий простір і в новий час. Це щось нове, що торкається не тільки мого життя, але й життя усіх моїх співгромадян. І багато спільного в цьому, багато чого ми пережили і переживаємо разом. Звісно, як нейрохірург я робив операції, допомагав хворим. Але ж і як рядовий член суспільства все те бачив, що коїлося в країні. У мене виникла ідея показати світобачення війни, з точки зору нейрохірурга. Розумію, що будуть такі книжки, скажімо, від військових, правоохоронців, наших героїв ППО, волонтерів… Мені здається, що такі замітки, які писатимуть різні за фахом члени суспільства, створять післявоєнний образ того, через що ми пройшли всі разом.

Ігор Ігорович активно веде з колегами проєкт для допомоги пацієнтам зі сколіозом. Хоча тепер він є й одним із провідних військових нейрохірургів в Україні. Багато працював у лікарні Мєчнікова в Дніпрі. І досі туди їздить. Ось нещодавно у Львові оперував у військовому госпіталі, то в Одеському. Такий він, активний. Його знають і викликають на операції. Горджуся сином. Місія нашої родини така. Я працюю на цивільному фронті, оперую цивільних, а він і тут, і з військовими працює. Ми нікуди не виїздили з України. Вся родина тут.

Із нами все буде добре. Вірю в це. Ми приєднаємося до цивілізованого світу. Хоча й так є цивілізованою нацією, а то будемо визнаною всім світом. Нацією, яка багато чого визначатиме у післявоєнному житті — не тільки в своїй країні, а й у Європі, у всьому світі.