Століття тому, 28 березня 1925 року, в багатодітній родині простих селян у тоді румунському селі Старосілля (нині — Мамаївка Кіцманського р-ну Чернівецької обл.) знайшлося ще одне дитя. Його батьки, Марія Іванівна та Михайло Дмитрович, ветеран Першої світової війни, який втратив там ногу і потім ходив із дерев’яним протезом, жили небагато, але були знаними трударями, тож односельці їх шанували. Сина вони назвали Дмитром. Так розпочався життєвий шлях видатного українського співака, академіка Національної академії мистецтв України, професора, головного режисера Національної опери України ім. Тараса Шевченка (1988–2011) Дмитра Михайловича Гнатюка.
«Румунське королівство» — так зазначено у Вікіпедії країну, в якій народився. Згодом за книжечку румунською його спробують звинуватити у зберіганні «іноземної літератури», і доведеться пояснювати: тоді він і сам — «іноземний»…
За своє довге й щасливе творче життя він устиг стати героєм соціалістичної праці (1985) та кавалером низки вищих відзнак срср, народним артистом срср (1960) і депутатом верховної ради срср 8–10 скликань, входити до радянського комітету захисту миру (1978–1992) й до Комітету з Національної премії України ім. Т.Шевченка (1976–1996), лауреатом якої сам став далекого 1973-го, коли вона ще була Державною премією Української рср. А згодом — стати кавалером ордена Князя Ярослава Мудрого (V, IV і III ст.), народним депутатом України 3 скликання, заступником голови Комітету ВР з питань культури та духовності (1998), народним артистом України (1999), нарешті — Героєм України (2005).
Як людині-епосі — саме так не раз називали Дмитра Михайловича — йому випало пройти довгим шляхом української історії, зустрічаючи геніїв і тиранів, долати випробування свого таланту і голосу на шляху до успіху та визнання, а потім застати нове коло випробувань рідного народу, беручи участь у Помаранчевій революції (2004). Іще через 10 років Дмитро Гнатюк засудить злочини режиму януковича і з перших днів, за власним зізнанням, молитиметься за Євромайдан…
«У мене була мрія так заспівати українську пісню, як ніхто інший, і я її здійснив. Тому я — щаслива людина», — зізнавався співак, який вважав своєю місією «нести в світ нашу українську пісню». Ця місія була успішною: голосом Дмитра Гнатюка на весь світ прозвучали, зокрема, «Два кольори», «Пісня про рушник», «Ясени», «Черемшина», «Марічка», «Ніч така місячна»…
НАРОДЖЕННЯ ДИВО-ГОЛОСУ
Його дідусь по матері мав славу народного музиканта, майстра з виготовлення сопілок, яких завжди мав при собі понад два десятки. Коли грав на сопілці, малий онук йому підспівував. Мистецтвом церковного співу володів другий його дідусь — по батькові. Мама теж любила співати, але велика родина з 6 дітьми й господарство не лишали на те часу. Самого ж Дмитрика змалку вабили пісня і музика. У 4–5 років годинами міг слухати троїстих музик. Тож коли зникав з поля зору, рідні знали: знайдеться там, де лунає музика. Тоді час зникав для малого: слухав — і не міг наслухатися. Бувало, наспівував і сам, у прибудові біля стайні. Непогано вчився в школі, але найбільшою втіхою стало здобуття нотної грамоти. Восьмирічним потрапив до церковного хору, де панотець, відчувши обдарування Дмитрика, поставив йому голос і привчив співати за нотами. Гнатюк все життя був удячний за цю своєчасну науку.
Їхнє село співало і працюючи, й відпочиваючи. Згодом пригадував, як у ті роки вони, ватага місцевих хлопців, ішли берегом проти течії Прута, а потім ставали на плоти — і співали буковинських пісень, пливучи притокою цієї ріки. Уже тоді дався взнаки й потяг до режисури: організувавши шкільний гурток художньої самодіяльності, Гнатюк виніс на суд глядачів поставлену ним виставу «Сватання на Гончарівці». Попри скромність декорацій і відсутність клубу, через що прем’єра відбулася у звільненій заради цього сільській клуні, вистава мала величезний успіх. Її навіть збиралися показати в Києві, але… завадила Друга світова. На той час Дмитро встиг закінчити лише 9 класів. Зважаючи на його здібності, хлопця направили на вчительські курси, а потім залишили вчителювати, тоді як чимало його колег мобілізували на війну. Влада на Буковині змінювалася блискавично: спочатку в село зайшли війська срср, потім Чернівеччину приєднали до урср, далі прийшли німці…
Побачивши скалічених війною однолітків, Дмитро вирішив піти добровольцем. Та війна для нього дуже швидко закінчилася: як розповідав на схилі років, неподалік Польщі вони потрапили під бомбардування, після якого мало хто вижив. Дмитра врятувало те, що впав — а за мить на нього впали семеро вже мертвих побратимів, такою була вибухова хвиля.
На щастя, його витягли тоді. Після майже трьох місяців шпиталю поранених розмістили по вагонах — і потяг нескінченно довго віз їх аж до нижнього тагілу. Неподалік цього міста працював евакуйований з України танковий завод, де стали трудитися й новоприбулі. Тут і сталося диво: внаслідок емоційного потрясіння та контузії у Дмитра сталася мутація голосу — і він заспівав. А що вже знався на нотах і партитурі, то навіть півтисячний хор на заводі організував, який у вихідні дні гастролював по всій області.
ЗАМІСТЬ ТЕАТРАЛЬНОГО — ДО КОНСЕРВАТОРІЇ
Завдяки музичним здібностям 1945-го йому вдалося швидко демобілізуватися і повернутися на Буковину. Дмитра радо прийняли на роботу до Чернівецького музично-драматичного театру ім. О.Кобилянської. Першою для нього там стала запропонувана режисером театру Василем Васильком роль Миколи у виставі «Наталка-Полтавка».
Спробувавши сили на театральній сцені, Гнатюк вирішує: має вчитися далі! І влітку 1946-го вирушає до української столиці.
Ось тільки консерваторію у зруйнованому місті сам ніяк не може знайти, а перехожі помилково направляють його до іншого вишу — театрального. Успішно складає іспити на акторський і режисерський факультет, дарма що не має де зупинитися — й кілька ночей коротає просто неба, на Володимирській гірці. Аж раптом наприкінці вступних іспитів його життєва стежина знову робить крутий віраж. Один із членів вступної комісії, ректор Семен Ткаченко, запитує: а чи любить Дмитро Гнатюк пісню? — і пропонує щось проспівати. А почувши спів без кількох хвилин студента театрального, подивовано зауважує: із такими даними Дмитру йти до консерваторії! І сам відводить Гнатюка до тамтешнього ректора, професора, народного артиста Івана Паторжинського. Отож саме в консерваторських стінах Дмитро Михайлович здобуває диплом оперного співака — і 1951 року отримує роботу в Київському оперному театрі.
ДАР БОЖИЙ
Прихід Гнатюка на сцену відкрив нову сторінку в історії української музичної культури. Його поставлений баритон із повним діапазоном багато хто називав даром Божим: інтонації досягали серця слухача, потужність і тембр — чарували, харизма й потужна енергетика творили дива. Був переконаний: в актора, особливо ж оперного, «ніколи не повинна вичерпуватися внутрішня енергія. Бо людина без енергії — хвора людина. А співак — тим паче. Правду казав Борис Гмиря, що спів — це продукт здоров’я». Блискуче виконані партії Онєгіна, Фіґаро, Мазепи та інших персонажів швидко принесли йому визнання в срср.
Його улюблені партії — Остапа в «Тарасі Бульбі» Лисенка та Ріголетто в однойменній опері Дж.Верді. У другій з цих ролей високому красеню Гнатюку доводилося перевтілюватися в потворного горбаня Ріголетто, для того неабияк згинатися, імітувати кульгання на кривих ногах тощо. Звісно, перевтіленню допомагали й грим та костюм, тож цю, чи не найскладнішу в світовому баритоновому репертуарі, партію Дмитро Гнатюк виконував багато десятиріч — й відмовився від неї лише в 70 років, відчувши біль у серці. Зважив на те, що чимало співаків пішли з життя просто на сцені під час виконання цієї партії, тому вирішив не ризикувати надалі.
«Мені хочеться, аби кожен великий співак, володіючи гарним голосом, зрозумів, що має неодмінно розкривати музичну драматургію, задум автора, композитора, який свою душу вклав в образ героя. Виходячи на сцену, мусиш віддавати людям все, що маєш — від початку й до кінця вистави», — зазначав із висоти досвіду.
Окрім театру, активно займався й концертною діяльністю, тож до свого репертуару взяв близько 90 творів національної та світової класики — від буковинця Сидора Воробкевича до австрійця Йозефа Гайдна. У тому числі — й чимало українських пісень.
Пісню Гнатюк називав своїм життям, диханням і душею. Зізнавався: «Завжди горнувся до гарних, змістовних». Любив «зробити з пісні якийсь образ», а найкраще це виходило, коли співав про Україну. Грамплатівки з піснею «Два кольори» на музику О.Білаша і слова Д.Павличка, записаною 1960-го, розходилися небаченими накладами. Голос Гнатюка линув з теле- і радіоефірів. Популярною стала й «Пісня про рушник» на музику П.Майбороди і слова А.Малишка у виконанні Гнатюка, після виходу якої отримав звання народного артиста срср. Ця пісня була йому особливо близька: 1962 року, коли вона лише набирала популярності, не стало матусі Дмитра Михайловича, тож коли починав співати, завжди переживав аж до сліз, а публіка щоразу просила «Пісню про рушник»…
«Коли людина закохана у пісню — це додає їй сили, збагачує духовно. Якщо артист співає народну чи гарну сучасну пісню — це ж такий потужний зв’язок із народом! Виходячи на сцену, ти відкриваєш йому свою душу, сповідуєшся», — свідчив із власного досвіду.
СИН РІДНОЇ ЗЕМЛІ
Дмитро Гнатюк часто мав можливість гастролювати, подобалося мандрувати світом, а його голос збирав повні зали у кращих театрах світу. Австрія, Італія, США, КНР, Нова Зеландія рукоплескали українцю. У знаменитому Карнеґі-Холі публіка так наполегливо викликала Гнатюка «на біс», що концерт довелося продовжити, а по тому шанувальники намагалися вдертися в гримерку — аж до таких наслідків призводив ажіотаж, із яким відбувалися закордонні виступи співака. Попри великі грошові збори під час виснажливих гастролей (наприклад, в Австралії у нього було 57 сольних концертів упродовж двох місяців), сам співак отримував «копійки»: із 500 тисяч доларів, зароблених ним за поїздку для мінкульту срср, йому вділили аж 20 тисяч. Попри це щоразу повертався в Україну. Хоч привабливих пропозицій і «спокус» не бракувало чи не на всіх материках.
«У 1960-х я проспівав у нью-йоркській «Метрополітен-опера» два спектаклі — виконував партії Ескамільо («Кармен») та Амонасро («Аїда»). Мені тут же запропонували контракт на п’ять років. Неприємності мав великі, чотири роки потім не випускали на гастролі за кордон. То хтось вигадав, що я хотів лишитися в Канаді, — згадував Дмитро Михайлович через роки. —
Під час гастролей в Австралії якраз добудовували тепер знаменитий Сіднейський оперний театр — архітектурне диво. Мені пропонували підписати контракт за будь-яких умов. Але я свідомо відмовився. Звичайно, під час численних виступів за кордоном мені неодноразово пропонували емігрувати. Побоювалися цього й представники радянських «органів». До того ж мені було трохи важче, ніж іншим. За спиною подейкували: «Це співак із Західної України, він бандерівець!»
«Я міг влаштувати своє життя далеко за межами Києва і України, навіть за межами срср. Але я настільки люблю Київ, він настільки близький моєму серцю, що ніколи не зрадив би йому. Скільки я об’їздив місць, майже всю півкулю, але такого міста не знаходив… Тут моє серце, я тут щасливий. Я тут живу зараз і працюю на повні груди», — зізнавався в любові до нашої столиці. Не допускав навіть думки про те, що зможе покинути Україну: «Ну що ти зробиш, коли людина любить свою Батьківщину! Ти зламаєш цю любов? Ні, бо вона в людини з дитинства. Така любов підтримувала мене все життя. Якби залишився на Заході, без України не зміг би не тільки співати — не зміг би жити!»
Україна і київська Опера були найдорожчими для Гнатюка. Тож коли гастролі тривали понад місяць, потерпав від ностальгії, рвався додому. «Без України я не зможу співати», — відповідав на всі пропозиції лишитися працювати деінде. І дуже переймався, коли молоді співаки поспішали за кордон, не прагнучи спершу уславитися на рідній землі, а вже потім вирушати на гастролі.
ВОЖДІ АПЛОДУВАЛИ
Іще на останніх курсах навчання в консерваторії Дмитра Гнатюка почав брати з собою на концерти композитор, диригент і педагог Григорій Верьовка. Для бідного студента це була ще й можливість трохи заробити на життя. Тому коли той учергове покликав їхати разом, не ставив зайвих запитань. Так уперше в житті його виступ побачив сталін. Поцікавившись, у кого вчиться голосистий юнак з України, передав вітання Паторжинському. Як наслідок, Дмитру випало й удруге виступати в москві — на заході з нагоди 70-річчя сталіна, поруч із яким за столом сидів китайський лідер Мао Цзедун та інші відомі тоді персони. Гнатюк не уявляв, що буде далі, тож був дуже наляканий. Дивувався, як узагалі зміг співати замовлену до виконання українською «Дивлюсь я на небо»… Коли ж виконав нову пісню із приспівом — «тостом», де були слова «вип’єм за сталіна» — її вподобав навіть диктатор, запропонувавши співаку щось попоїсти…
Згодом йому доводилося виступати й перед новими «вождями» срср: хрущовим, брежнєвим, горбачовим, щербицьким…
Та був випадок, коли Гнатюку трапилося виступати перед «справжнім» вождем африканського племені. Тоді хрущов направив групу радянських «зірок» на гастролі до низки країн, із якими волів покращити стосунки, у т.ч. в Африці. Все почалося з того, що вождь африканського племені туарегів, оцінивши голос Дмитра Гнатюка, запросив співака до свого… гарему, де перебували близько 150 дуже гарних жінок. Для цього темношкірого народу характерні європейські риси, тож і діти, яких там побачив співак, були дуже гарними. Виявилося, саме одного з таких малюків років трьох, який стояв біля своєї матері, вождь волів… подарувати співакові. Що й казати, непросто тоді було дати відповідь на таку пропозицію, хоч би якою дивною вона виглядала для гостей. «А раптом він образиться — і невідомо що буде з нами усіма далі?..» — крутилося в голові співака. Знайшовся, пообіцявши: неодмінно забере чудовий дарунок на завершення африканських гастролей. На тому й домовилися. А що вдруге заїздити туди не стали, то малий «дарунок» залишився неврученим. Довідавшись про це, хтось із акторів незабаром розіграв Гнатюка: мовляв, зустрічайте, до вас у Київ приїздить ваш темношкірий син!..
СЛОВО В РЕЖИСУРІ
1975 року Дмитро Гнатюк здобув другу освіту, закінчивши Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого за спеціальністю «режисер». Це дозволило йому втілити в життя на сцені чимало творчих задумів. Він здійснив постановки понад 20 відомих і улюблених в Україні опер, як-от «Князь Ігор» О.Бородіна, «Тарас Бульба» і «Наталка Полтавка» М.Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, «Пікова дама» П.Чайковського, «Сорочинський ярмарок» М.Мусоргського, «Тоска» Дж.Пуччіні, «Севільський цирульник» Дж.Россіні, «Травіата» і «Аїда» Дж.Верді…
Ставив спектаклі й у Донецькому театрі опери та балету ім. А.Солов’яненка та в оперній студії Київської консерваторії. З 1985-го Гнатюк став також режисером у Київському дитячому музичному театрі, а 1988-го — головним режисером Театру опери та балету і директором Національної опери.
У РІДНОМУ КОЛІ
Можна стверджувати: особисте життя Дмитра Михайловича Гнатюка склалося напрочуд щасливо. 65 років торував життєвий шлях разом із обраницею, Галиною Макарівною, мовознавцем, лексикографом, істориком української мови. Усе життя вона працювала в Інституті мовознавства ім. О.О.Потебні (нині — Інститут української мови при Національній академії наук України). Їй вдалося поєднати піклування про сім’ю, де вже підростав їх єдиний син Андрій, та любу її серцю філологічну науку. Багато важила й позиція чоловіка, в якого питала поради свого часу: мовляв, є можливість зайнятися наукою, працювати над дисертацією — як учинити? Подруги відмовляли, радили займатися чоловіком і сином. Гнатюк тоді відповів, аби нікого не слухала — й чинила, як вважає за потрібне. Тож працелюбна і талановита жінка стала доктором філологічних наук, створила кілька словників, зокрема, стала співавторкою та редактором Великого тлумачного словника української мови в 11 томах, за який колектив авторів отримав Шевченківську премію. Завдяки Галині Макарівні у Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва України зараз зберігається підготовлений нею архів Дмитра Гнатюка, в якому — кілька тисяч різних документів. Його передав син подружжя, котрий теж обрав справою свого життя філологію. Андрій Дмитрович — романіст, викладач французької, займався перекладами. Хоч міг би піти й батьківським шляхом, але не мав такого бажання. «Можливо, воно й було в батька, але ніколи про те не говорив й нічим свого бажання не виказував», — пояснює він. Каже, батько не нав’язував нічого свого. А може, й тому підтримав вибір сина, що з іноземних мов сам знав лише румунську і завжди шкодував про те, повертаючись додому після зарубіжних гастролей.
Іще в молоді роки Дмитро Михайлович почав збирати колекцію українського живопису. Вкладав у неї чимало коштів, отриманих за виступи на гастролях. У експонатів була схожа історія: колись ці картини вивезли за кордон, а він намагався їх повернути в Україну. Почав тим займатися, коли колекціонування картин іще не стало модою, і не заради продажу. А — для натхнення. Дещо роздаровував у близькому колі, дещо віддавав до музеїв, дещо — передавав за символічну плату. І не лише в столиці, але й у низці обласних музеїв є зараз роботи, повернуті в Україну Дмитром Гнатюком. Собі ж залишив ті, що найбільше припали до серця — шедеври кінця ХІХ — початку ХХ ст. М.Пимоненка, С.Васильківського, О.Новаківського, І.Труша та інших — і вони висіли в його трикімнатній квартирі у три ряди. Тепер їх як пам’ять про батька зберігає син.
…П’ять років тому на фасаді будинку по вул. Станіславського, 3, в якому Дмитро Гнатюк із сім’єю прожив 50 років, з нагоди його 95-річчя було відкрито меморіальну дошку. А в розташованій за цією самою адресою бібліотеці «Світогляд» за ініціативи директорки, Ілони Мітіної, в одному з приміщень оформили кімнату-музей, присвячену творчому шляху Дмитра Михайловича, де зібрано чимало світлин, афіш, картин, його портретів тощо.
«МНОГАЯ ЛІТА» КОЖНОМУ ДЕРЕВЦЮ
Гнатюк любив землю. З дитинства був навчений «і дерево посадити, і посіяти, і просапати, і косити — все-все». Тоді ж пройшов і справжню школу садівництва. «Нас, дітей, хто мав цікавість, старші збирали і показували, як росте деревце, як його треба правильно садити: і ґрунт підготувати, і щоб шийка кореня не глибше і не вище була. А зацвіте — яке задоволення, та ще коли й вродить!» — такі мав ще дитячі спогади про милу серцю справу. І був упевнений: ця робота облагороджує душу, це теж культура.
На дачі плекав свій маленький рай на землі. Вирощував і виноград, і персики. «Діставав рідкісні сорти фруктових дерев, умів їх посадити, доглянути, врожаїв дочекатися. Йдемо садом, а він: оце скуштуй, ну, як тобі ця грушка, а ця сливка?.. А коли вже татові стало важко поратися, бери, каже мені, секатор, пилку, й показував, де яку гілку треба обрізати, що підправити. Я теж багато чого у нього навчився», — згадує давній спільний досвід садівництва Андрій Дмитрович.
Сад уміє бути вдячним, був переконаний Гнатюк. І якщо потримаєшся пару хвилин за гілку чи стовбур деревця, воно обдарує зарядом бадьорості — й твоє життя набуде нових барв.
За спогадами народного артиста України Андрія Демиденка, котрий дружив із Гнатюком, той у саду співав «Многая літа» кожному деревцю, а одного разу подарував чудові секатори для підрізання дерев. Охоче ділився й секретами садівництва: на яку глибину копати ямку під саджанець, і «як розмовляти з деревцем, щоб воно плодоносило».
На схилі літ, коли відчував, що йому бракує енергії, Дмитро Михайлович проводив на дачі чимало часу. Сад зміцнював, ділився снагою до життя, примножував його сили. Плоди власної праці втішали. «Це ж прекрасно: посадити дерево, формувати його, отримати плоди», — тішився кожним етапом садівництва.
«ЯК ГАРНО НА ЦЬОМУ СВІТІ»
«Найстрашніше для артиста — його вік. Дуже важливо зберегти свою душевну молодість, та не менш важливо відчути ту межу, коли ти ще можеш виходити на сцену, а коли вже ні», — зізнавався Дмитро Гнатюк в одному з інтерв’ю. Свої останні роки віддав Національній музичній академії України, де займався викладацькою діяльністю. Був там професором, академіком, завідував кафедрою оперної підготовки. Дуже любив студентів, і викладав майже до останнього, маючи вже «за 90». Навідувався туди, поки міг ходити. Студенти називали його «живою легендою».
У свій останній день народження він сказав друзям: «Як гарно на цьому світі. Але всьому приходить кінець…» До останніх своїх днів дуже сподівався ще побувати на рідній Буковині. Невдовзі потрапив до лікарні, переніс операцію, але вона була невдалою. Коли 29 квітня 2016 року на 92-му році життя унаслідок тромбозу завершився земний шлях Дмитра Гнатюка, в столиці квітували сади. Менше ніж через два місяці услід за чоловіком пішла й Галина Макарівна…
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
