Медики не мають права на відступ. Так сказав і своїм колегам, котрі повним складом зібралися в перші години повномасштабного вторгнення росії в Україну, коли небезпека нависла й над Києвом, директор Інституту серця МОЗ України Борис Тодуров: «Ми всі – військовозобов’язані. Ми – як солдати на лінії фронту: не можемо відступати, їхати, бігти. Ми повинні виконати другу за важливістю після військових функцію: узяти на себе поранених і хворих, котрі потребують нашої допомоги».
І вони продовжували працювати на повну силу: лікуючи, оперуючи, приймаючи поранених – військових, цивільних. Для цього і персоналу, і хворим довелося переселитися до підвалу Інституту, де провели два місяці.
Там жили і сім’ї співробітників, у перші чотири тижні в укритті перебувало близько 50 дітей. Серед них – й онуки Бориса Михайловича, адже його син Михайло та донька Наталя також працюють в Інституті. Згодом співробітниць із дітьми (ледве не в приказному порядку, бо ніхто в патріотичному пориві не хотів покидати Інститут) відправили в безпечне місце. Директор сам сідав за кермо мікроавтобуса, аби відвезти їх на вокзал.
За допомогою волонтерів запаслися харчами, поставили генератори, пробурили свердловину, аби бути автономними в разі відключення міста від електро- та водопостачання, запаслися витратними, перев’язочними матеріалами, настерілізували багато інструментів. Одне слово, готувалися до великого напливу поранених, адже бої вже йшли під Києвом.
У перші дні в Інституті серця перебувало до сотні пацієнтів. Декого довелося рятувати разом із персоналом із філії в Ірпені. 5 березня ворог підійшов до міста. Боячись, що люди опиняться в окупації, Борис Михайлович відмінив усі свої справи і, сівши за кермо, поїхав по них. Усіх встигли вивезти, а на вечір у приміщення філії Інституту зайшли орки. За три тижні свого перебування там вони її розграбували, розтрощили встановлену невдовзі до вторгнення дороговартісну апаратуру, просто розстріляли палати.
Ось так, коротенько про історію одного колективу, який протиставив ворогові свою єдність, професійність і людяність. У цій ситуації попри все важливо не зачерствіти серцем, не стати циніком, жорстокою людиною, бо почуття ненависті вбиває і милосердя, і доброту, вважає Борис Михайлович. Той, якого відтепер знаємо не лише як людину з великим серцем, кардіохірурга від Бога, котрий уже 35 років рятує серця українців, робить, здавалося б, неможливе в кардіохірургії, виконуючи власноруч щорічно понад 500 операцій на серці, рівень і результати яких відповідають найкращим світовим стандартам. Знаємо і як надзвичайно сміливу людину.
А ще важливо зберегти милосердя, взаємодопомогу, якою живе вся країна, що демонструє світові свою гуманність і милосердність. Тисячі волонтерів, військові, звичайні люди – кожен пропускає через себе і вкладає в Перемогу все, що може, й західні партнери, дивлячись на це, змінили до нас ставлення, переконаний Борис Михайлович.
Коли верстався номер, він зі своєю командою повернувся з Грузії, де оперували на запрошення тамтешніх колег.
«Ми розуміємо, що це комплімент і жест дружньої підтримки всієї України від грузинських друзів. Для нас це можливість представляти Україну в міжнародній медичній сфері, а також донести інформацію про війну в Україні нашим іноземним колегам», – каже професор Борис Тодуров.
Вітання всім стражам здоров’я та життів українців із професійним святом! Здоров’я кожному та переможного миру Україні!
Підготувала Тетяна ВЛАСЮК.