Один із найталановитіших в історії українського театру й кінематографу, лауреат Шевченківської премії (1993), народний артист УРСР (1980) і СРСР (1991), Герой України (2011), Богдан Ступка, якого нема з нами вже 9 років, і сьогодні – в серцях мільйонів шанувальників. Його щедрий внесок в українську культуру й мистецтво – безцінний. І як тут не згадати оті рядки з вірша нашої Ліни Костенко, які стали його улюбленими: «Людина нібито не літає, а крила має… А крила має…» Він і сам був таким – геніальним, неповторним, обдарованим крилами таланту.
ЗРОСТАВ ПІД ЗВУКИ ВІЙНИ ТА МУЗИКИ
На почесному місці в його кабінеті, згадують колеги, висіла ікона Почаївської Божої Матері. Може, тому, що народився 1941 р. якраз у переддень Успіння, в місяці, коли вшановують Почаївську Божу Матір, а ще – в один день із мамою та рівно через 85 років після Івана Франка. Єдиного сина батьки назвали на честь українського гетьмана.
Селище Куликів, де мешкало подружжя Марії та Сильвестра Ступок, тепер Жовківського р-ну Львівщини, на той час перебувало під німецькою окупацією. Тож раннє дитинство Богдана минуло під звуки артилерійської канонади, з усіма втратами і смертельними небезпеками, які несе війна.
Та Господь уберіг малого та його батьків. Коли згоріла їхня хата і сім’я орендувала оселю, що була розташована просто за парканом подвір’я НКВС, хлопчик багато чого побачив у дірку між дошками. А потім нові ризики – від раптових вибухів боєприпасів, якими гралися хлопці, щоразу відганяючи малого Богдана. Щоправда, вже тоді продемонстрував і перші акторські задатки, мавпуючи перехожих, за що Марія не раз сварила сина.
Йому було 7 років, коли Ступки переїхали до Львова. Змалку був привчений шанувати хліб, осіняти на ніч святим хресним знаменням себе самого і подушку. Батьки виховали сина акуратним і бережливим. Як згадував уже дорослим, усі в родині вирізнялися гострим розумом. Тітка була головним концертмейстером Львівського оперного театру. Батько співав у тамтешньому хорі. Мама в молодості мріяла про сцену, та на заваді стала війна, а от її старший брат був солістом Опери. Тож Ступка-молодший проводив за кулісами багато часу, ще й однокласників безкоштовно приводив. Зблизька побачив і почув Івана Козловського, Сергія Лемешева…
Удома ставив із однолітками «Фауста», правда, згадував, тоді ще радше натхненно… вив, а не співав. Хоча, навчившись змінювати голос, навіть Діда Мороза в школі зображував.
ВІД ЗІРОК І ДО СЦЕНИ
Він міг стати лікарем – про це мріяла мама. Отримавши атестат, спробував-таки вступити до Львівської політехніки на хімічний, але «завалив» іспити і потрапив на роботу до обсерваторії на посаду лаборанта обчислювача зірок.
Старенький професор обіцяв, що зробить із нього астронома, та це не вабило юнака. Потім казав: нудьгував там, бо всі зірки на небі вже відкриті. Дійшов висновку: найцікавіший для нього – акторський шлях. Батьки були від того не в захваті. Сильвестр-бо добре знав, як живеться театральним музикантам. Ступки й самі кінці з кінцями зводили завдяки сільському саду та городу, хоча на купівлю книжок коштів ніколи не шкодували. Утім, актор має сам пробивати собі дорогу, вважав Богдан, який ніколи не нарікав на бідне дитинство.
СТАНОВЛЕННЯ
Закінчивши студію при Львівському театрі ім. М.Заньковецької, 20-річний Ступка дебютував там як актор. У п’єсах радянських драматургів грав рідко (режисери-бо не брали), зате мав щастя почутися Едмондом у «Королі Лірі» чи Дон Жуаном у «Камінному господарі». І це було на краще, бо дійшов висновку: якщо актор не грає класику, він занепадає. Та перевтілення у сценічних героїв давалося йому непросто; рідко в яку роль входив із першої репетиції. Тож працював старанно і сумлінно, аби явити глядачеві максимально правдивий образ. Заочно ж пішов навчатися на філфак Львівського університету ім. Івана Франка.
Сімнадцять років виходив на львівську сцену. У цьому місті частих дощів, під якими полюбив прогулюватися з парасолькою, до молодого Ступки прийшла популярність. У 1960-ті кращих друзів Романа Лемеху й Богдана Ступку тут називали місцевими Аленом Делоном і Жаном Габеном. Підтягнутий, елегантний, наділений неймовірною енергетикою – такий не може не запам’ятатися. Вагому роль у творчій долі Богдана зіграв його наставник і старший товариш Сергій Данченко, про якого завжди згадував із особливою вдячністю і теплотою.
До Києва Ступка перебрався разом із Розстальним на запрошення Данченка, коли той став керівником Київського академічного драматичного театру ім. І.Франка. Тривалий час поєднуючи роботу з навчанням, 1984-го закінчив заочне відділення театрознавчого факультету Київського театрального інституту.
ТЕАТРАЛЬНІ ЗДОБУТКИ
Акторська доля була прихильною до Ступки. Іще за життя його почали називати «актором №1». Глядачам особливо полюбилися його ролі в «Украденому щасті», «Дяді Вані», «Тев’є-Тевелі» (ці три вистави вважав найголовнішими в своєму житті), «Майстрі та Маргариті», «Королі Лірі», «Енеїді», «Записках божевільного», «Царі Едіпі», «Легенді про Фауста» тощо. Кожну пропускав через себе, був дуже самокритичним. Звісно, не всі вони були вдалими, але від жодної не відмовився і ставився, мов до власної дитини. Чимало людей приходили до театру саме «на Ступку». Гастролі за його участі ставали подією як для українського глядача, так і закордонного.
Понад 20 років візитівкою театру була вистава «Тев’є-Тевель», у якій грав головну роль і за виконання якої був удостоєний Національної премії ім. Тараса Шевченка. Українського глядача вважав найкращим у світі. А на сцені грав так, як жив, будучи переконаним: теат – це продовження життя, та сама реальність, лише в художній формі.
Своєю працею і талантом Богдан Ступка здобув успіх, славу, світове визнання. 1999 р. погодився стати міністром культури, та номенклатурна посада була не для нього, тож повернувся на рідну сцену вже 2001-го. Того ж року, коли не стало Сергія Данченка, саме Ступці довірили очолити театр, на той час уже Національний.
За постановки не брався; казав, що не хоче «поповнювати когорту бездарних режисерів». І надалі виходив на сцену, хоч керувати театром було непросто: як зізнавався, йому легше працювалося на чолі міністерства…
«Я – УКРАЇНСЬКИЙ АКТОР!»
Де театр, там і кіно. Хоч тут були й нові для нього як для театрального актора вимоги: на знімальному майданчику мав говорити тихіше і не гіперболізувати прояви емоцій. Дебютував у ролі упівця Ореста Дзвонаря в фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах із чорною ознакою» (1970). Іван Миколайчук мріяв про цю роль, та відомому кіноактору не випадало зіграти, за радянськими уявленнями про УПА, «негативного» персонажа. Тож затвердили на неї новачка у кінематографі Ступку, за яким після ролі Річарда III в однойменній виставі закріпився негативний імідж. Але роль Дзвонаря у трактуванні Богдана стала першим успішним рядком у його фільмографії.
Не раз грав гетьманів. Готуючись до таких зйомок, перегорнув чимало архівних сторінок, багато читав, щоб якнайповніше увійти в образ. Одна з останніх, помітних, але неоднозначно сприйнятих, – головна роль у «Тарасі Бульбі», яку називав «найстрашнішою», пропустивши через серце й віддавши їй забагато життєвих сил.
Сотню кіноролей зіграв за довге творче життя Богдан Сильвестрович. Напевно міг би отримати власного «Оскара», але не встиг.
Цікавий як особистість, згадував Андрій Халпахчі, він завжди заповнював собою весь кадр, тож кінорежисери охоче запрошували талановитого актора до своїх картин. Ступка плідно працював із багатьма всесвітньо відомими – Отаром Іоселіані, Кшиштофом Зануссі, Єжи Гофманом, Юрієм Іллєнком, Кірою Муратовою, Сергієм Бондарчуком, Павлом Чухраєм… Згодом Зануссі шкодував, що не встиг задіяти його ще в кількох своїх кінопроєктах.
Офіціозу не любив. Відомому актору імпонувало, коли на знімальному майданчику до нього зверталися: «Бодю», «Ступочко», «Сильвестре Сталоновичу». А дехто кликав його «батьком», бо ж він і справді став таким для багатьох молодих акторів. І хоч за свого його приймали у різних країнах, де знімався, та завжди підкреслював, якого він племені-роду, і вчив нових колег по сцені співати українських пісень. Коли запрошували перейти до московського театру – відмовився. Казав: «Я – український актор! Я собі працюю, а люди називають те феноменом».
ІНТЕЛІГЕНТНИЙ, ТОЛЕРАНТНИЙ І ЩИРИЙ
Пластичності й емоційності йому було не позичати. В юності любив танці, рок-н-ролл, джаз. Довгі роки важкої акторської праці мусив постійно змінювати самого себе: ходу, звички, мелодику мови, згадував Ступка. Треба було завжди залишатися учнем, всотувати нове, як губка, та при цьому мати сильний характер.
Попри світову славу в побуті не поводився як «зірка»: був інтелігентним і толерантним, щирим. Міг підняти настрій одним словом і не любив спілкуватися по телефону: йому було важливо бачити очі постійно закоханим – не тільки в жінку чи чоловіка, а в усе, що складає твоє життя. І радіти. Про ставлення до нього франківців говорить багаторічна театральна традиція: після спільного покладання квітів до пам’ятника Івану Яковичу, ім’я якого носить театр, колеги вирушали на гостину до Богдана й Лариси Ступок…
ЩАСТЯ В РОДИНІ
Своїми успіхами завдячує «міцному тилу», завжди казав Богдан Сильвестрович. Із майбутньою дружиною познайомився у Львові. Молода балерина Лариса, яку запрошували працювати у Большой театр, між особистою кар’єрою та сім’єю обрала домашнє вогнище.
Аби інша жінка йому сподобалася, вона має бути такою, як його половинка, жартував Ступка. Разом із Ларисою Семенівною вони прожили 45 років, виховали сина Остапа, який став провідним актором франківського театру. Дочекалися й трьох онуків. Старший, Дмитро, продовжив родинну акторську традицію; онука Устина обрала культурознавство, а названий на честь діда наймолодший Богдан ще навчається в школі. «Це були роки щастя, і всі мої перемоги – це все завдяки моїй Ларисі, яка була моєю Музою, дружиною, найріднішою людиною, хранителькою нашого родинного вогнища», – зізнавався Ступка. І дуже тішився, коли більшало онуків: мовляв, «клан Ступок розростається!»
«ГОЛОВНЕ, ДОТЯГТИ ДО 70-ти…»
«Головне, дотягти до 70-ти, а там живи, скільки хочеш», – жартував перед ювілеєм. Так колись казав його батько. Актор планував іще багато зробити. Ніхто тоді й уяви ти не міг, що бенефіс «Концерт №70 від Ступки», який відбувся на франківській сцені 7 жовтня 2011 р., фактично був прощальним виступом Богдана Сильвестровича. Він декламував улюблену поезію Ліни Костенко «Крила», жартував, навіть виконав соло на барабані й тарілках, вочевидь, згадавши юнацький досвід ведучого джаз-групи… Навіть довідавшись про свій діагноз – рак кісток – був налаштований на боротьбу й перемогу. Знав: родина, дружина завжди поряд.
Яскраве почуття гумору і тоді його не полишало. Казав: «Я людина без слабкостей – курити кинув, поїсти ніколи особливо й не любив, п’ю помірно. Одне слово, сала не люблю, горілку не вживаю, нудно навіть». Та коли влітку 2012 р. відчув, що життєві сили закінчуються, зізнався, що хотів би піти у засвіти, як і народився, – в один день із мамою, якої не стало 23 липня. Крапку на житті її сина серцевий напад поставив на добу раніше…
Останнє прощання відбулося у театрі. Бронзовий дуб на його могилі, що на Байковому цвинтарі, перевернутий догори корінням, нагадує тепер, який велет духу пішов від нас на небо і звідки були витоки його таланту. А нам залишилися його голос, який можемо почути по радіо, записи театральних вистав, кінострічки за його участі та вдячна пам’ять.
У ЮВІЛЕЙНІ ДНІ
27 серпня Богдану Сільвестровичу Ступці могло би виповнитися вісімдесят. На мистецькому ювілейному вечері його пам’яті, що відбувся у Києві в рамках 59-го кінофестивалю «Молодість», син Остап наголосив: Богдан Ступка – насправді бренд України, а «постать творчої людини має об’єднувати, надихати на благородні вчинки, на благородне життя, на суспільну активність».
До ювілейного дня анонсовано відкриття пам’ятної дошки на фасаді будинку по вулиці Заньковецької, де жив Богдан Сильвестрович, і скульптури в театральному парку, а 27 серпня франківці вшанують його пам’ять виставою «Пер Гюнт» у постановці Івана Уривського.
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
