Він співав по життю і жив, як співав. У його репертуарі мирно сусідили зо два десятки найвідоміших оперних партій італійською й українською, іспанські та італійські арії, романси, понад 100 творів українського бельканто. Обшир таланту і ні краплі гордині, незабутня усмішка і неймовірна обізнаність у всьому, із чим мав справу, вишукана літературна мова, за якою його часом приймали за письменника, надійність в усьому і стійкість у випробуваннях — таким був всесвітньо відомий тенор, видатний український співак, лауреат Ленінської і Національної ім. Тараса Шевченка премій, Герой України Анатолій Борисович Солов’яненко. Тож напередодні його дня народження 25 вересня, а також Міжнародного дня музики, який відзначатимемо 1 жовтня, погортаймо яскраву книгу життя «українського соловейка», як із любов’ю та захватом казали про Маестро шанувальники його пишноквітного таланту.
ЗІ СПІВОЧОГО РОДУ
«Знаком долі» назвав якось прізвище Анатолія Солов’яненка його колега по сцені Рашид Бейбутов. Певно, напрочуд голосистим був далекий засновник цього роду! Успадкували такий голос від Бога й батьки Анатолія Борисовича, тож зачувши спів із їхньої хати у м. Сталіно (Донецьк), казали земляки: «Вже Солов’ї прокинулися!» Обоє брали участь у місцевих аматорських виставах; матір мала коріння з Черкащини, батько, спадковий шахтар, — із Харківщини, тембр голосу у нього був унікальний — драматичний тенор. 25 вересня 1932 р. у них народився первісток.
Музикою хлопчина цікавився змалку, та щоб сину з шахтарської сім’ї — і вступати до консерваторії? Дізнавшись про такі наміри, батько відрізав: спершу отримати фах, а тоді співати. Тому, маючи здібності й до точних наук, Анатолій вибрав професію конструктора гірських машин у Донецькому політехнічному.
МІЖ СЦЕНОЮ ТА… ГЕОМЕТРІЄЮ
Студентом брав участь у художній самодіяльності, а під час канікул зробив спробу вступити до Ленінградської консерваторії. Попри невдачу, на студентській сцені його помітив провідний соліст Донецького театру опери та балету, заслужений артист РРФСР Олександр Коробейченко. Майже 10 років тривало приватне навчання Анатолія. Коробейченко був усебічно обдарованою людиною, навіть шив сценічні костюми і взуття для себе, а відшліфувавши голос кращого учня, допоміг опанувати італійську мову, вивчити сценічний репертуар. У розкішному костюмі його роботи Солов’яненко і дебютував на донецькій сцені з партією Герцога з опери Дж.Верді «Ріголетто», після чого «Известия» назвали Солов’яненка шахтарським герцогом».
Дипломна робота Анатолія була такою фаховою, що всі бачили його в аспірантурі, та не приховував: хоче співати. «Не знав, що у нас тут філія консерваторії!» — здивувався ректор. Тож замість наукової кар’єри став у рідному виші викладачем графіки й нарисної геометрії. Паралельно продовжував брати приватні уроки у свого учителя, аж поки почув від нього: «У тебе вже виросли крила, Толю, лети!»
ВИСОКИЙ СТАРТ
Коробейченко націлював його на московський Большой театр, де були кращі шанси для зарубіжних гастролей. Та навесні 1962 р. під час звіту художньої самодіяльності Донбасу в Києві, почувши спів Солов’яненка, директор Київського оперного Віктор Гонтар запросив його на пробу. Як стажеру театру йому пропонують узяти участь у московському відбірному турі молодих вокалістів для навчання в Італії — і невдовзі Анатолій удосконалює там свою майстерність. Його знання італійської та широкий світогляд сприяли знайомствам з митцями; так, із Роберто Лоретті та Джиною Лоллобріджидою потім спілкувався усе життя.
За рік після творчого старту, 22 листопада 1963-го, Солов’яненко дебютує на київській сцені з партією Герцога в опері «Ріголетто», а 1964-й приносить йому друге місце на пісенному телефестивалі «Неаполь проти всіх». Київська опера й Большой театр навіть «змагаються» за нього, та «перемагає» українська столиця. Відтепер він — соліст Київського оперного. 1975 р. стає народним артистом СРСР, 1977-го — першим із радянських тенорів запрошений до нью-йоркської «Метрополітен-опери». Київську консерваторію закінчує вже будучи всесвітньо відомим, а 1980-го отримує найпочеснішу тоді в СРСР Ленінську премію. Його кандидатуру підтримали не всі; дехто з київських колег заявив у Москві: «Солов’яненко — не радянська людина, він не співає радянських пісень, і наш колектив вважає його недостойним цієї премії». Довідавшись про присуджену йому премію, співак за кілька хвилин повідомив дружині: хоче віддати її в Фонд миру, аби в світі був мир, а його діти (друга дитина ось-ось мала народитися) жили в мирному світі. «Пишаюся тобою!» — почув у відповідь. З безпартійних митців таку відзнаку, крім нього, отримав лиш Аркадій Райкін. Солов’яненко ж комуністом так і не став, хоч і пропонували.
ЗАРАДИ СПІВУ
«Я раб свого голосу», — казав часом. Мусив відмовлятися від розваг і застіль, уникати їжі, яка може зашкодити шлунку й гортані.
— На гастролі брав із собою сало та чорний хліб, аби поїсти після вистави; ресторани тоді зачинялися рано, — ділиться спогадами дружина, Світлана Дмитрівна. — Завжди дотримувався режиму: вранці — фіззарядка, легкий сніданок; далі розспівувався удома, мугичив, вивчаючи партії (на повен голос удома ніколи не співав). Нові оперні партії учив так само, як ми всі вірші: не просто запам’ятовуючи звуки, а розуміючи, про що йдеться. Згодом, крім італійської, співав й іспанською.
Перед виставою ми вимикали телефон, аби ніхто не потурбував Анатолія Борисовича недоречною розмовою. До театру в такі дні любив пройтися пішки, щоб не нервувати дорогою. А коли чув: та ви ж, мовляв, на гастролях чи не весь світ побачили, відповідав: ні, я весь вільний час — у готелі, бо зміна клімату, часу, їжі, води — то все загрози для голосу. З часом усвідомила: не лише він, а вся наша родина має дбати про себе, аби не ускладнювати йому життя прикрими несподіванками.
ДРАМА. ПОВЕРНЕННЯ
Коли в 1990-х роках через незгоду з керівництвом Київського оперного Анатолій Солов’яненко пішов з театру «в нікуди», йому було важко й морально, і матеріально. Буваючи на гастролях у найкращих залах світу, думав: як жити далі? Солов’яненки спробували тоді «пустити коріння» в Італії. За 3 місяці Анатолій Борисович отримав дозвіл на роботу, був прийнятий до профспілки артистів Італії, вони з дружиною вже придивлялися, де оселитися, — аж раптом зізнався: «Я так люблю Італію, але зненавиджу її, якщо залишусь тут. Хочу додому…» Вони повернулися.
ЗА РОДИННИМИ ЛАШТУНКАМИ
Доля звела їх на кафедрі ДПІ, де працювали обоє, незадовго до співочого злету Солов’яненка. З роботи їздили одним трамваєм; 40-хвилинна дорога сприяла розмовам. 8 березня стало днем їхнього першого побачення. Потім 37 років разом ішли по життю.
— Він завжди був дуже завантажений, але знаходив час для родини, допомагав мені, бо я спершу вчилася, потім викладала у виші. Не просила про це, Анатолій сам бачив, чим і коли треба допомогти. Міг догледіти немовля, приготувати щось, помити посуд. Його життя привчило: мама довго хворіла, а батько важко працював на шахті, тож Толя доглядав молодшу сестру, водив її у дитсадок, потім до школи, підтримував порядок у хаті. У них завжди була ідеальна чистота, всі привчені не смітити і прибирати за собою. Такими виросли й наші діти.
Я багато їздила з чоловіком, і якщо була поруч, не пропускала жодного його виступу. Коли ж мали вільний час, проводили його всією родиною: ходили з дітьми до оперного театру, консерваторії; влітку їздили на море — це було важливо для здоров’я Анатолія Борисовича. Він завжди хотів, щоб ми були разом!
А співати у нашому домі не було заведено. Анатолій Борисович мав для того вистави; у мене ж особливих музичних здібностей не було, тож коли тихенько мугикала щось собі на кухні, старший син казав:
— Ой, мамо, не співай, бо як тато почує…(Сміється).
У нашого старшого, Андрія, слух просто фантастичний. Дитиною він співав у хорі хлопчиків «Дзвіночок», закінчив студію консерваторії за класом фортепіано, отримав диплом — і дав нам зрозуміти, що далі займатися цим не збирається. Він тепер у Канаді, підприємець, має 3 дітей, і всі музично обдаровані, особливо онук, який почав було вивчати італійські арії. Тішуся, що вони дуже люблять слухати диски із записами виступів Анатолія Борисовича.
Молодший, Анатолій, уже народний артист України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, головний режисер Національної опери України. Володіє вокалом, знає італійську, має дивовижну пам’ять, тож вивчив чимало партій; це все важливо й цінно для його роботи.
Гадаю, саме приклад батька прищепив синам високу фаховість, величезну самоорганізацію, потяг до знань, відсутність зіркової хвороби, толерантність до людей. Він завжди розмовляв із дітьми спокійно, тож маленькими вони ніколи не верещали, не кричали. Жодного разу не вдарив дитину, не образив, — та й узагалі, мені здається, за все життя нікого не образив. Нотацій ніколи не читав; показував власним прикладом, як жити, ставитися до людей, до жінки, дітей, до своєї роботи.
Анатолія Борисовича дуже тривожив занепад мистецтва і серйозної музики в світі, її брак на радіо і телебаченні; це саме засмучувало його і в Україні. Переймався, що занепадає національний репертуар, що наші опери знижують професійну планку, а сучасних творів українських композиторів на сцені майже немає. Був співчутливим до людського горя, дуже багатьом допомагав — і тим, хто просив про це, і тим, про чиї потреби сам знав.
ПАМ’ЯТЬ
1997 року він отримав Національну премію ім. Т.Г.Шевченка, а за два літа, 29 липня 1999-го, раптово пішов з життя у Козині на Київщині. 7 рубців від мікроінфарктів побачили на серці лікарі. Прощалися з Анатолієм Борисовичем у філармонії; поховали на козинському цвинтарі, під високою сосною…
На малій батьківщині співака у Донецьку, перед Оперним театром, який невдовзі назвали його іменем, постав його монумент в образі Герцога з «Ріголетто» роботи Олександра Скорих і Віталія Вязовського, а 2008 р. президентським указом йому посмертно присвоїли звання Героя України.
— А найцінніше з того, що дотепер зі мною завдяки Анатолію Солов’яненку, — це наші діти, — розчулено підсумовує Світлана Дмитрівна. — Питаєте, ким я радше була для нього — «тилом» чи «музою»? Мабуть, таки «тилом», — от і все, що в музеї, зберегла, і роблю все можливе для увічнення його пам’яті, хоч попоходити для цього довелося чимало. Та ні в кого нічого не просила, тільки розмовляла з тими, хто може допомогти — поставити пам’ятник, провести вечори пам’яті, втілити задуми щодо книжок про нього тощо. Через усе це ми проходили разом із синами і нашими однодумцями, зокрема керівником музею Євгеном Олійником. І центральна вулиця в Козині, куди чоловік часто приїздив на дачу, де його знали і шанували, за рішенням сільської ради, коли його не стало, змінила ім’я з Леніна на Солов’яненка, бо люди так вирішили!
ЗАПРОШУЄ МУЗЕЙ
Музей Анатолія Солов’яненка, в якому ми спілкувалися зі Світланою Дмитрівною та Євгеном Івановичем, 8 років працював на громадських засадах. Нині завдяки Київському обласному управлінню культури офіційно це — Козинське відділення Київського обласного археологічного музею. У понад 300 музейних експонатах — уся історія життя і мистецького лету Анатолія Солов’яненка, — приїздіть, подивіться! Унікальний музей по вул. А.Солов’яненка, 64 працює без вихідних: пн-чт — 9–16, пт-нд — 10–16. Попередньо зателефонуйте: 0(50) 739-24-20, 0(45) 723-96-11. З м. «Видубичі» до села ходять автобуси №43 і №413.
— У ювілейні роки в Національній опері завжди проводимо концерт його пам’яті. Збірник його оперних партій, камерного і вокального репертуару, романсів, народних пісень досі не видано: потрібні меценати. Добре, якби записи Анатолія Солов’яненка частіше звучали на радіо, ТБ, адже вони є і належно збережені, — ділиться бажаннями Світлана Дмитрівна і раптом додає:
— А ще хотілося б, аби він жив вічно…
Ольга ГОЙДЕНКО.
