Люди пенсійного віку, хоч би в якій точці колишнього СРСР минули їхні дитинство і юність, напевно пам’ятають пісні народного артиста РРФСР, якого хтось із колег влучно назвав «сонячний співак із міста дощів». Завжди світлий, життєрадісний, з променистою усмішкою, цей оптиміст із великої літери своїм настроєм запалював у 1960–1980 рокахи будь-який концертний зал на радянському, а згодом і російському просторі. «Едуардіссімо» — на музичний манер називала його колега по сцені Людмила Сенчина. За кордоном же Хіля знали як «Містера Трололо». Він блискуче виконував не лише естрадні пісні, а й оперні арії; йому були однаково підвладні героїчні твори, шлягери, ліричні пісні, а неймовірна усмішка була окремою складовою його творчого успіху. І навіть мінорні пісні в його виконанні звучали не так зажурливо.
Та він із власного досвіду знав: життя складається не лише з білих смуг. І визнавав за кожною людиною право жити так, як вважає за доцільне. Розчулювався й пишався, стикаючись із проявами людської гідності. Збирав марки, значки, ноти композиторів. Найкомфортніше почувався у спортивному костюмі. У побуті був невибагливим: із задоволенням смакував дерунами й українським борщем, любив кисіль і компот. Умів сам і заохочував інших радіти нинішньому дню, не відкладаючи «на потім». А вдячність за пісні 40-річної давності, висловлена незнайомими людьми, була для нього важливіша, ніж віртуальне визнання чи публікація у пресі. 4 вересня Едуарду Хілю виповнилося б 85. А може, й 86…
НАРОДЖЕНИЙ У… ЦЕРКВІ
За документами він народився у м. Смоленськ 1934 року, хоча стверджував, що після війни у новому свідоцтві про народження, замість втраченого, його зробили на рік молодшим. Матір, Олена Калугіна, працювала бухгалтером; батько, Анатолій Хіль, який ще до війни залишив родину, був механіком. На світ майбутній співак з’явився у стінах… церкви Петра і Павла, де тоді був пологовий будинок.
— Одна мудра людина сказала: поки всі храми не відродимо, й Росія не відродиться. Я із цим згоден! — значно пізніше прокоментував цей факт Е.Хіль, уже на схилі років допомагаючи разом із дружиною у будівництві одного з храмів.
Едуардом сина назвав батько; мама і бабця хотіли Георгієм, та й самому співаку такий варіант більше імпонував. Але вже є, як є, казав, і страждати через це не стане.
ХЛІБ НАШ НАСУЩНИЙ
На початку війни, за 1,5 год. до захоплення Смоленська німцями, Едика з іншими дитсадківцями терміново евакуювали. Так 7-річний хлопчик потрапив до дитячого будинку неподалік Уфи. Мати знайшла фізично виснаженого сина вже після визволення Смоленська у 1943 році. Побачивши в її руках цукерки, запитав, чи є хліб. До залізничної станції їй тоді довелося нести дитину на руках, а потім іще довго лікувати.
Повоєнне життя не балувало: будинок розбомбили, харчувалися більш ніж скромно, і він почав курити, аби не відчувати голоду. Згодом покинув, аби це не впливало на голос. Перші свої гроші, 10 рублів, заробив 13-річним, коли дід запропонував онукам розвантажити кілька вагонів таврових балок. Вони довго рахували, скільки на ці кошти можна придбати морозива чи квитків у кіно, а потім… віддали заробіток батькам. За рік картки відмінили, і хліба можна було купити, скільки хочеш.
ВІД КЛАСИКИ — ДО ЕСТРАДИ
У 15 років Хіль вирушив підкоряти Ленінград. Його тамтешній дядько запросив племінника, усвідомивши, що той має здібності до малювання, аби той вступав до Мухінського училища. Там юнак уперше відчув себе ситим, коли родичі поставили на стіл макарони з олією; з’їв кілька тарілок, неабияк здивувавши рідню. Але навчатися в училищі треба було 7 років, а дядько мав велику родину, тож юнак обрав поліграфічний технікум. По закінченні працював на фабриці офсетного друку, захоплювався живописом, а паралельно відвідував оперну студію при Будинку культури і вечірню музичну школу. Ця база згодом допомогла успішно навчатися вже в Ленінградській державній консерваторії ім. М.Римського-Корсакова за класом співу, де однокурсники з любов’ю називали його Хілюшею. Там опанував і камерний спів, а ще — навички акторської майстерності, без яких не обійтися на сцені.
Перша грамплатівка із піснею у його виконанні «Адмиралтейский наш завод» вийшла, коли Едуарду було 25; а через 3 роки, після закінчення вузу, стає солістом Ленконцерту. Починає з класики: партій Фігаро з «Весілля Фігаро» Моцарта і «Севільського цирюльника» Россіні, провідних партій в «Євгенії Онєгіні» і «Піковій дамі» тощо.
Та втрутився випадок: композитор Андрій Петров запропонував виконати кілька пісень для фільму «Шлях до причалу», які ще до виходу фільму несподівано уславили Едуарда. Переломним моментом став виступ у Москві, де Хіля як естрадного співака представив публіці метр радянської естради Леонід Утьосов. Перед тим на концерті Клавдії Шульженко Хіль відкрив для себе, як естрадна пісня може тримати в напруженні велику концертну залу. А за 3 роки невтомної праці 1965-го Хіль повернеться з Фестивалю радянської пісні не лише лауреатом, а й визнаним естрадним виконавцем. Невдовзі отримає другу премію і стане лауреатом на П’ятому міжнародному фестивалі естрадної пісні в Сопоті. У житті почнеться етап гастролей і концертів. 1969 рік принесе Хілю звання заслуженого артиста РРФСР; 1974 — народного.
ЙОГО ПІСНІ
Обраний Хілем стиль молодого сучасника завойовує серця слухачів. «Не плач, девчонка», «Трус не играет в хоккей», «Голубые города», «Дважды два — четыре», «Ходит песенка по кругу» — ці пісні з його репертуару стають безперечними хітами. Незмінний учасник новорічного «Голубого огонька» і «Песни года», які принесли йому всесоюзну популярність, Хіль гастролює не лише в СРСР, а й в Європі та США, випускає диски, встигаючи займатися ще й педагогічною діяльністю; окрім сольного співу, виступає у дуеті із Людмилою Сенчиною, Аллою Пугачовою, Валентиною Толкуновою та іншими.
Період гастролей для нього був іще й порою відкриттів. Якщо «Бітлз» уперше почув у запису на так званих «ребрах» (рентгенівських знімках), то концерт Елвіса Преслі побачив наживо; у Канаді ж ходив на виступ Дюка Еллінгтона, — «звісно, міг би тоді купити замість квитка дві пари взуття, та хіба це порівняєш?!»
Сценічний досвід дався взнаки. Приміром, зроблене Хілем нове аранжування пісні Едуарда Ханка «У леса на опушке» змінило її долю. Не склалося лише з піснею «Как хорошо быть генералом». Якось на концерті Хіль виконав її на прохання Юрія Гагаріна; всі присутні генерали тоді піднялися й вийшли із зали, а в Політуправлінні Радянської Армії Хілю заборонили виступати впродовж року.
— Я в цьому плані — людина загартована. Раніше казали, куди дивитися, як стояти. Якщо не послухаєшся, тебе просто не буде в ефірі, — філософськи коментував значно пізніше давні обмеження на радянській естраді, зауважуючи: забороняли все нове. Тож коли на закордонний манер приготував для одної з пісень костюм моряка, почув на московському телебаченні: «Це вам не Ріо-де-Жанейро! Одягайте чорний костюм і сіру краватку!»
Та «слухняність» на сцені приносила дивіденди: жодний великий концерт у Кремлі не обходився без Едуарда Хіля. І хоч би про що співав, найголовнішими темами лишалися любов до рідної землі та пережита в дитинстві війна — згадаймо лише «С чего начинается Родина», «Лесорубы», «На безымянной высоте», «Березовый сок». І хоч у його репертуарі були такі знакові пісні про Москву, як «Подмосковные вечера» і «Я шагаю по Москве», містом натхнення для нього став Санкт-Петербург, де прожив близько 60 років і до 300-ліття якого склав «Гимн городу» на власні слова і музику Р.Глієра. Певно, ностальгія за минулим надихнула й на створення власної програми «У камина» на Ленінградському телебаченні, де відкривав глядачам історію класичного російського романсу і сам його виконував.
А ВДОМА — КРАЩЕ
Хоч суперечки про родовід співака тривають, йому самому найбільше імпонувала версія про іспанське походження прізвища. Так чи інакше, Хілю, одному з небагатьох радянських виконавців, дозволили гастролювати по всьому світу. Незвичне для російського вуха прізвище не стало перешкодою, коли на початку 1990-х, перебиваючись удома з хліба на воду, співак вирішив поїхати до Франції. Його підробітки співом у паризькому кабаре «Распутин», де виступали й інші російські виконавці, як-от Булат Окуджава, привернули увагу паризьких митців; послухати Хіля приходили Шарль Азнавур і Мірей Матьє. Роботу закінчував о 4 ранку, зате вдень ходив по виставках і музеях. Та за 3 роки повернувся на Батьківщину — і 2 роки поспіль виступав із концертами на найкращій сцені Росії. А ще отримав державну нагороду — орден IV ступеня «За заслуги перед Отечеством».
ТЕРПІННЯ — ЩАСТЯ ЗАПОРУКА
Із Зоєю Правдіною Едуард познайомився під час студентських гастролей в Петрозаводську. А привернув до себе її увагу на пляжі, раптово поцілувавши у щоку красуню балерину. Одного дня, коли вони вже зустрічалися, Зоя прийшла в гуртожиток і сказала: «Пішли додому!» Із собою він взяв тоді найдорожче: ноти, 2 рушники і банку згущеного молока. 1958-го вони одружилися, а за 5 років стали батьками. На прохання чоловіка Зоя невдовзі пішла з балету, ставши його директором, ведучою концертів, адміністратором і домашнім режисером. Разом прожили 53 роки.
— Секрет нашого довголіття простий: терпимість. Ми, звісно, сперечаємося, причому щодня, — та хіба краще, коли в домі мовчать?! — казав співак. Єдиний син Дмитро — композитор, займався аранжуванням батькових пісень, писав для нього музику. До задуманого Дмитром проекту «Хиль и сыновья» співак долучився після повернення з Франції. На честь батька Дмитро назвав і свого первістка. Так у родині з’явився Едуард Хіль-молодший, який, за його словами, ріс в атмосфері «безміру дідусевої любові», а подорослішавши, пішов його слідами, також обравши естраду.
ТРОЛОЛИМОН
2010 року стався несподіваний сплеск популярності Едуарда Хіля, викликаний розміщеним у «Ютубі» давнім відеокліпом співака на вокаліз Аркадія Островського «Я очень рад, ведь я, наконец, возвращаюсь домой», вочевидь, знятий кимось із глядачів під час гастролей Хіля у Швеції 1976 року. Про це Хілю розповів онук, наспівуючи дідові мелодію. Пісня без слів «Тро-ло-ло» за 40 років після створення стала музичним хітом у мережі, а Хіль після пропозицій світового турне оголосив конкурс на найкращий текст до свого хіта з кількох куплетів різними мовами.
— Мене навіть дружина тепер Трололимоном кличе. Та я не ображаюся, — розповідав у ті дні Едуард Хіль. — Ми живемо в час Інтернету: сьогодні популярний я, а завтра з’явиться новий Трололо.
Давно відмовившись від закордонних гастролей, навесні 2012 року він несподівано зібрався летіти в Баден-Баден, а ще раптом подарував дружині дорогу старовинну лампу. Рідним казав: «Я чудово почуваюся». Та 4 червня пішов із життя внаслідок інсульту. Невдовзі його іменем назвали дитбудинок для талановитих дітей в Івановому та школу в Смоленську.
Ті, хто йшов по життю поряд із Хілем, згадували: він постійно розповідав життєві історії, але не любив повчати. Був дуже веселою людиною, жартував. Едіта П’єха пригадувала, як під час концерту Хіль усміхнувся до неї: «Ну що, будемо сьогодні вип’єхуватися?», а вона відповіла: «Ні, сьогодні будемо вихілюватися!» Люди на вулиці впізнавали його постійно. Та якщо підходили до нього, зазвичай віджартовувався: «А хто такий Хіль?» Лише коли наголошували на схожості, погоджувався: «Ну, може, я його далекий родич».
Підготувала Ніна НАЗАРОВА.
