Жінка-легенда, жінка-пісня, жінка-зірка. Сьогодні –7 серпня — вона відзначає свій день народження. Й важко повірити, що це вже її 72-й такий день. Якщо й насправді є вічна молодість, то, здається, вона не оминула ту, котра з роками тільки розквітає — у своїй жіночій красі, у творчості, у піснях. Усе ж така заворожуюче красива й розкішна, вона не перестає вражати своїх шанувальників, серед яких люди різного віку, з різних країн. Нехай же ще довго-довго світить на вітчизняному пісенному небосхилі запалена понад 50 років тому в селі Маршинці на Буковині зірка народної артистки України, Молдови, СРСР, Героя України Софії Ротару.
Вітаючи Софію Михайлівну з днем народження, пропонуємо нашим читачам цікаві факти з життєвого та творчого шляху улюбленої співачки.
ПРО РОДИНУ
«Я зростала у великій дружній сім’ї, яка зміцнювалася любов’ю батьків одне до одного, до дітей, до навколишнього світу. Мама завжди була й лишається найближчою і найдорожчою для мене людиною — безцінним Другом, Порадником, Учителем. Вона була дуже мудрою і витонченою людиною, і своїм прикладом навчала нас, споконвічним життєвим цінностям — працьовитості, повазі до людей, до старших, батьків, навчила любові, доброті, співчуттю. Ми, діти, дуже любили одне одного, звісно ж, обожнювали Маму і Тата. Я була другою дитиною з шести, проте звикла до ролі старшої, бо старша сестра Зіна ще в ранньому дитинстві втратила зір. Але мала абсолютний слух і легко запам’ятовувала нові пісні, отож навчила мене багатьом народним пісням. Загалом Зіна стала нам, молодшим, і другою мамою, й улюбленим учителем. А ще пригадую, як затемна мама будила мене, аби їхати на базар, а я страшенно хотіла спати. Вона каже: «А хто ж мені допоможе?!» Усю дорогу я спала. До шостої ранку під’їжджали до базару. Треба ж було заздалегідь зайняти місце, товар свій розкласти. І тільки коли починалася торгівля, я приходила до тями. Мені було цікаво. Біля нас завжди вишиковувалася черга з постійних покупців, бо мама була чистюля, її знали й чекали.
У нашій родині не пропускали жодного релігійного свята, збиралися всі, мама накривала красиво стіл. На Різдво діти наряджали ялинку, котру тато приносив із лісу, і в хаті чудово пахло Новим роком — пирогами і ялиновими шишками. Дотепер пам’ятаю, як ми чекали свят, тому що в такі дні могли вдосталь попоїсти свіжого хліба з маминої печі, домашньої ковбаси, цукерок. В інші дні ці делікатеси були нам недоступні. Але це ж не головне! Такі спогади залишаються на все життя!
Наша дружна родина і сьогодні збирається разом, уже зі своїми дітьми та онуками. Два роки тому виходила заміж донька нашого старшого брата Анатолія, ми всі гуляли на весіллі під Чернівцями. А так часто телефонуємо одне одному. З сестрою, Аурікою, бува, і по кілька разів на день спілкуємося».
ЯК З’ЯВИЛАСЬ «СОФІЯ РОТАРУ»
У титрах до музичного фільму «Червона Рута» ще з’являється її ім’я з прізвищем Ротар. Писати прізвище на молдавський лад із буквою «у» в кінці Софії порадила Едіта П’єха. Як з’ясувлося, в перекладі з румунської «rotar» означає «колесник».
Цей фільм про ніжну та чисту любов дівчини-горянки та донецького хлопчини у 1971 році став, по суті, поворотним у житті співачки. Він мав неабиякий успіх. Пісні композитора і поета Володимира Івасюка й інших авторів виконали Василь Зінкевич, Назарій Яремчук. Софія Ротару стала головною героїнею. І коли отримала запрошення працювати в Чернівецькій філармонії, створити свій ансамбль, його назва з’явилася сама собою — «Червона рута». Софія Михайлівна вважає зустріч із Володимиром Івасюком щасливим подарунком долі. У його піснях, більшість із яких були написані спеціально для неї, її надзвичайно чарівного голосу, дивним чином поєднувалися краса і романтика буковинського краю, свіжість і цнотливість, перше кохання, безмежна віра в щастя. Ніхто з композиторів, з котрими працюватиме згодом, не відчуватиме так глибоко душу співачки, її розуміння та сприйняття життя. Його пісні були сучасними, але разом із тим ґрунтувалися на багатонаціональному мелосі народів, що живуть на Буковині.
«У моєму репертуарі, на жаль, не так багато українських пісень, хоч би як того хотілося. Тому що будь-яку пісню українською мовою, яку мені пропонують, порівнюю з піснями Володимира Івасюка, адже дорожчих та ближчих для мене просто не існує. Отож хоч скільки ще виступатиму, завжди буду співати пісні Володимира Івасюка.
Для мене найголовніше в пісні, щоб перегукувалася з моїм внутрішнім світом — думками, почуттями. Знайти саме «свою» дуже важко, і мене не полишає відчуття, що головну пісню я ще не проспівала. Але це нормальний творчий процес — пошуку і невдоволеності: здається, і це я ще не сказала, і це не розкрила… Якщо артист вважає, що вже все знайшов і проспівав, що досяг своєї вершини — отже, йому час іти зі сцени. А ще я щоразу хвилююсь перед виступом. І це нормально. Бо якщо в артиста немає того хвилювання, може вже й не співати», — переконана співачка.
ПРО ДОЛЮ АРТИСТА В СРСР
«Звичайно, у той час було складно популярним артистам. Іноді з моїми проблемами, особистими планами і навіть здоров’ям не дуже рахувалися. Як це відбувалося? Філармонія одержувала телеграму: «Терміново направити Софію Ротару на урядовий концерт». Мене ніхто не питав, хочу я чи ні — мала цим пишатися. А я після чергових гастролей лежу в Інституті Сєченова з запаленням легенів. Мені не повірили, посадили в поїзд, привезли до Києва. Пам’ятаю, прийшла на репетицію в Палац «Україна» з високою температурою. Не можу навіть говорити. Режисер мені: «Та ти ж зовсім хвора!» Мене знову на вокзал, у поїзд, і додому повернулася вже з двостороннім запаленням легень. Або інший випадок. Треба їхати на урядовий концерт, а в мене страшна ангіна. Викликали лікаря, відвіз в обкомівську клініку. Сиджу, плачу, кажу лікарю: «Ви ж бачите, я співати не можу». А він на мене дивиться і тихо відповідає: «Ну хоч упівголоса. Мені сказали, щоб ти сьогодні заспівала…»
Щодо інших жертв… Слава Богу, жодного разу не доводилося переступати через себе. Мені здається, просто не змогла б це зробити, навіть у разі крайньої необхідності, тим більше заради якоїсь корисливої мети. Це суперечить моїм життєвим принципам і правилам».
ПРО ЧОЛОВІКА АНАТОЛІЯ ЄВДОКИМЕНКА
«Для мене ідеальним чоловіком завжди був і лишається мій чоловік. Ми прожили разом 34 роки, він був моєю другою половинкою від Бога, в усьому — моїм коханим, моїм другом, моїм учителем, моїм натхненням… Навіть не був — це неправильно, він залишається! Толя завжди зі мною поруч — у моїх думках, моїй душі, моєму серці. Тож питання про можливість іншого шлюбу — неактуальне!
А познайомилися ми з ним після того, як моє фото, переможниці Республіканського фестивалю народних талантів, надрукували на обкладинці журналу «Україна». Толя, котрий на той час служив на Уралі, випадково побачив його і вирішив будь-що знайти мене. Розшукав у Чернівцях, звідкіля сам був родом. Довго й безуспішно намагався мене зацікавити, телефонував у мій гуртожиток і говорив, що викликають з комсомольської організації, ще якісь хитрощі придумував… Я ж заміж збиралася вийти раз і назавжди. Але не відразу розгледіла в ньому того свого, єдиного. А одного разу ми випадково зустрілися на Центральній площі в Чернівцях, і не знаю, що й сталося: подивилася на нього — й у ту ж мить закохалася. А за два роки, після того як зробив мені пропозицію молдавською мовою, ми побралися.
Свій медовий місяць (точніше, цілих три) провели в Новосибірську, куди випускника Чернівецького університету Анатолія Євдокименка відправили на практику. Поселили нас в одній кімнаті з двома його однокурсниками. Вранці вони йшли на закритий військовий завод, відмічалися і (була у них лазівка) відразу ж поверталися. Я на той час уже насмажу картоплі, ми снідали — й на риболовлю. Й досі обожнюю рибалити; наодинці з природою забуваєш про все, розслабляєшся».
ПРО СИНА РУСЛАНА ТА ЙОГО ДРУЖИНУ СВІТЛАНУ
«Для будь-якої матері її син — найкращий. Мій Руслан для мене, без перебільшення, все — і друг, і опора, моя любов, моя віра, моя надія і щастя, моє майбутнє. Завдяки Русланчику, його родині, моїм онукам у мене з’явилася віра в нескінченність життя.
Руслана зустрічали з пологового будинку тато і ледве не два десятки наших друзів-музикантів. Коли син підростав, ми часто виїжджали на гастролі — чоловік на той час створив ансамбль «Червона рута». Син жив із бабусею і тітками — моїми сестрами. Дивився всі мої виступи по телевізору, засинав з моєю фотографією під подушкою, а при зустрічах завжди найперше з’ясовував: чи надовго приїхали. Я ж бігла до його вчительки і просила, щоб Руслана відпустили із занять.
Звичайно ж, під час навчання в школі, потім в університеті гастролювати з нами Руслан не міг — це дуже негативно позначилося б на його успіхах. Адже на той час гастрольні тури тривали по 3–4 місяці. Хоча нечасті подорожі з нами були, але тільки під час канікул. Після таких поїздок він повертався додому з безліччю яскравих вражень. За кулісами Русланчик знайомився з відомими людьми, спілкувався з ними, музиканти навчали його грати на різних інструментах, співати».
«Після смерті Анатолія Кириловича, — згадує Світлана, дружина Руслана, — постало питання подальшого творчого шляху Софії Ротару. Вона тоді не бачила для себе майбутнього. Ми з Русланом якраз шукали своє місце в житті, і один знайомий сказав: «Чого вам шукати? Є ж сімейний бізнес, ним і займайтеся».
Ось так і відбулося друге народження бренду, а багатомільйонна аудиторія Софії Ротару зросла й помолодшала. Світлана взяла на себе роботу з громадськістю, менеджерські функції, познайомила Ротару з вітчизняним дизайнером Лілією Пустовіт. Та й сама, зрештою, виявилася відмінним стилістом. Філолог за освітою, багато чому вчилася на ходу, інтуїтивно. «Артисти — творчі люди, їм складно займатися організаційними питаннями. Це мала бути людина, яка забезпечить надійний тил, дотримання і зведення всіх графіків. Був період, коли я багато їздила з Софією Михайлівною на концерти, була присутня на всіх зйомках, регулювала робочі процеси, щоб їй було комфортно і був потрібний результат» — розповідає Світлана. Колеги по-доброму заздрили Ротару, тому що її справами займається близька людина. Так сім’я непомітно стала роботою. З’явилася сімейна справа.
ПРО ОНУКІВ
«Мої онуки Толя і Софійка-молодша — моя радість, моє майбутнє! Ви знаєте, онуки привнесли в моє життя величезне щастя. Толя радує нас своїми талантами. Він навчається в Англії і пише музику. Приємно, що його треки випускають прогресивні європейські агенції і ставлять в ефір американські радіостанції.
Софійка з семи років виходить на подіум, займається модельним бізнесом та музикою. А минулого року вона дебютувала як співачка. Мені сподобалося».
ПРО ЩАСТЯ
«У кожного своє уявлення про щастя, тим більше, що я не просто жінка, я — співачка. І щастя, яке відчуваю на сцені, словами не передати! Але я, безумовно, дуже щаслива людина, у мене є родина, яку люблю до нестями, є улюблена професія, заради якої живу, є ви, мої дорогі глядачі, що даєте мені сили та енергію!
Мене часто запитують: «А коли ви в Київ приїдете?» — «Та я ж уже понад 10 років, як стала киянкою», — відповідаю. Й цим пишаюся».
ПРО СЕКРЕТИ «ВІЧНОЇ МОЛОДОСТІ»
«Що ти робиш, аби мати такий вигляд?» — часто запитують мене. Не повірите: ніяких особливих секретів немає! Звісно, гарна зовнішність — це частина моєї професії. Тому завжди намагаюся тримати себе у формі, так би мовити. Звичайно ж, не забуваю традиційні методи підтримки фізичної форми — це насамперед спорт і здоровий спосіб життя, здоровий сон. Намагаюся регулярно займатися на тренажерах, люблю плавання, сауну, масаж. Та й узагалі зі спортом у мене з дитинства складалися дружні відносини. Пам’ятаю, у школі брала активну участь у спортивних змаганнях. Особливо подобалася легка атлетика. Вважаю, що для артиста дуже важливо навчитися вільно володіти своїм тілом, і саме спорт у цьому найкращий помічник. Працюю на своєму городі на дачі. Про правильне харчування теж не можна забувати. Вживаю багато фруктів, овочів, практично не використовую сіль, намагаюся не їсти після шостої години вечора. Ось такі секрети «вічної молодості.
А ще один секрет — моя сім’я, яка дає мені сили».
ПОБАЖАННЯ ЧИТАЧАМ «ПОРАДНИЦІ»
Хочу побажати усім читачам «Порадниці» кохання, добра, удачі й процвітання. І нехай Віра, Надія і Любов ніколи не залишають ваші серця!
Підготувала Тетяна ЗАРІЧНА.
