Світ має бути вдячним Всевишньому за те, що сотворив Він жінку, котра стала не лише продовжувачкою людського роду, берегинею сімейного вогнища. Мистецтво має бути вдячним за те, що поруч із творцями завжди була вона — муза. Хтозна, чи явилися б світу шедеври літератури, живопису, скульптури, музики, театру, аби жінка не спонукала, не надихала їх авторів, люблячи і ненавидячи, схиляючись і відштовхуючи. І яким би те мистецтво було, аби не вона, не збурені нею почуття володіли, рухали душею, розумом і рукою Данте, Рафаеля, Мікеланджело, Лисенка, Шекспіра та тисяч і тисяч геніїв — від початку світу й понині…
Українське мистецтво має бути вдячним Всевишньому за те, що обдаровує щедро талантами нашу землю, посилаючи на неї і жінок, котрі запалюють свої потужні зірки на творчому небосхилі.
Такою жінкою, такою зіркою є і народна артистка України, лауреат національної премії ім. Т.Г.Шевченка Лариса Кадочникова, котра створила незабутні жіночі образи на сцені театру, в кіно, котра дарує світові красу ще й через малярство, драматургію. Більш як півстоліття віддано мистецтву, понад чотири десятки років — Театрові російської драми імені Лесі Українки.
…Очі… Людські… Жіночі… По-особливому виразні, багатомовні й глибокі. Як незмірно багато можуть вони розповісти про людину, її світосприйняття, про красу та щедрість її душі, що віддзеркалюється в них усіма барвами почуттів, емоцій. Очі не можуть злукавити, приховати. До них поблажливі роки. Вони роблять красивим усе, на що дивляться з любов’ю…
Я бачила такі, ще давно, в юності, в кіно. І саме той образ найзриміше, найвиразніше малює уява, коли, очікуючи нашу гостю в Театрі російської драми імені Лесі Українки, ми з колегою, фотокором Євгеном Добриніним згадуємо її ролі в театрі, в кіно. Й напевне ж не тому, що фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» за однойменною повістю Михайла Коцюбинського весь світ визнав геніальним, обдарувавши понад сотнею усіляких премій та нагород…
А найперше тому, що була там вона, така-от Марічка, з її поглядом, з її грою почуттів… І ось більш як через сорок років до нас назустріч йшла вона, Марічка, — ті самі знайомі очі, та ж невловимо-утаємничена врода…
ПРО ТВОРЧУ ДОЛЮ
Я багато знімалася в кіно, де зустрілася зокрема й із таким великим режисером, як Сергій Параджанов. Кадочникову зазвичай одразу ж пов’язують із образом Марічки. Це, напевно, природно і зовсім, погодьтеся, непогано. Завдяки геніальності режисера Параджанова картина «Тіні забутих предків» жила, живе і житиме. Вона не старіє! Спілкуючись, працюючи з такими режисерами, як Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Сава Куліш, Артур Войтецький, Олег Бійма, не можна було стояти на місці, не рухаючись, не розвиваючись.
Мені щастило на талановитих, цікавих людей, я завжди прагла спілкування з неординарними, імпульсивними особистостями. Стосунки з людьми роблять нас багатшими, мудрішими.
ПРО ЖІНОК ТА ЧОЛОВІКІВ
Незалежність, самостійність… Це начебто й потрібно нам, жінкам, аби літати, самій усе вирішувати… Але ж при цьому і здобуваються якісь чоловічі якості, чужі нашій жіночій природі. Чоловіки люблять слабких жінок. Згадаймо образи всіх героїнь, станцьованих великою балериною Галиною Улановою чи створених геніальними актрисами — вони жіночні, лагідні, слабкі, віддані, їх люблять. Розумієте, сильна жінка може бути не відданою, вона сама обирає чоловіків. Але коли все «сама», «сама»…
Якщо чоловік зрадить, негарно вчинить з жінкою, вона опиниться у критичній ситуації, отоді неодмінно має стати сильною, аби те пережити, подолати. Сильною мусить бути, коли ні на кого розраховувати. Дуже багато красивих жінок, розумних, забезпечених і — самотніх.
У чоловіках маємо шукати розум, культуру, доброту, співчуття, жалість, хоча останньої має бути у жінок більше. На особливе ж місце я ставлю чоловічу доброту, щедрість. Це не означає, що чоловік повинен роздавати направо й наліво гроші, подарунки. Благородство, широта жестів, здатність на красиві вчинки, як колись чоловік міг кинути до ніг жінки (ні, не треба діамантів!) квіти! Можна бути бідним, але багатим по натурі…
ПРО ЖИТТЯ
Непросто життя прожити, і все ж нічого прекраснішого від нього немає. Треба любити, знати свою професію, хоч яка б вона була, віддаватися роботі сповна, ставитися до неї чесно. Не красти отак, як зараз, — від дріб’язку до великого. Треба любити людей, ніколи не тримати в собі ненависті, зла, ніколи не заздрити. Тепер так багато довкола розкоші. Багато людей живуть красиво, на широку ногу, — мають будинки-палаци, дорогі машини, їздять за кордон, живуть там… Але не варто всьому цьому заздрити. Бо прекрасний вже сам факт перебування нашого на цій землі. Ми бачимо світло, бачимо сонце, усміхаємося людям. Ті, хто мають мільйони, зазвичай злі, дуже скупі. Велике то щастя — любити людей, своїх рідних, дітей, чоловіка. Треба бути доброю людиною, і доброта має йти зсередини, від душі. Цим людина багата — добром і любов’ю.
Березень, 2008 рік.
Повну версію порадницької гостини з Ларисою Кадочниковою можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна ВЛАСЮК.
