Кіно від найперших його кадрів завжди залишалося особливою магією, яка захоплює і тих, хто посвячений у таїнство творення життя на екрані, й тих, хто насолоджується цим видом мистецтва вже у глядацькій залі чи вдома, перед телевізором. Недарма ж і в народі кажуть, коли чимось вражені, хочуть висловити якісь сильні емоції: як у кіно!
А він уже багато років знімає своє, особливе, яке має ні на чиє інше не схоже звучання, в якому живуть, люблять, страждають, співають, радіють наші, українські герої. Кіно, що й насправді відроджує українця в Україні.
Він завжди творив його — навіть коли доводилося роками чекати запуску чи відновлення знімального процесу. Наймолодший серед братів-кінематографістів Іллєнків, котрий подарував глядачеві чимало своїх робіт, щиро вірить у гарне майбутнє українського кіно, що цієї суботи відзначатиме своє свято.
З відомим українським кінорежисером, сценаристом, актором, академіком Національної академії мистецтв України, президентом Української кіноакадемії Михайлом Іллєнком говорили на порадницькій гостині зокрема
ПРО ШЛЯХ У КІНО
Мої брати дуже азартно все робили. Зі старшим, Вадимом, у нас то більша дистанція в роках, а з Юрою ми були ближчими за віком, і я все бачив: як він малював, робив гравюри, як фотографував; чув усі ці його розмови з друзями про кіно. А потім трапилося побувати на знімальному майданчику. Ну, це ж такий азарт, який не може не захопити! І то своєрідний, підсвідомий досвід, коли на твоїх очах щось відбувається.
Взагалі-то можу сказати так: навчання кіношне для мене почалося набагато раніше, ніж на першому курсі інституту. І я його дуже цінував, бо то настільки цікавий, багатий, захопливий світ! Отож із вибором професії усе склалося природно. Та більше ні про що і не мріяв.
ПРО ФІЛЬМ «ТОЛОКА»
1967 рік. Я на практиці — брат Юрій знімав фільм «Вечір на Івана Купала». І там почув від нього про українську хату, про те, що має вона генетичний запас незнищенності. Бо хоч би що трапилось: чи то блискавка, чи війна, навала яка, що завгодно — й зруйнували її чи спалили, збирається толока: тут — глина, там Дніпро тече — є вода, є очерет. І толокою вирішували проблему виживання. Бо які ж тоді будівельні матеріали були? Це тепер — пінобетон, ондулін, профнастил. А колись — як хочеш, так і виживай. І люди розробили свою систему, стратегію виживання. Так приблизно розказав про толоку Юра, і це мене дуже вразило. А потім потрошку вимальовувався сюжет. Гортаючи якось шевченківського «Кобзаря», я натрапив на вірш «У тієї Катерини хата на помості…». Чомусь досі не вчитувався у цей маленький твір. Після того вже й з’явився у мене класний сюжет.
…Насправді кіно стільки років життя забирає! Скажімо, задля «Толоки» 5 років віддано — це тільки простоїв, а взагалі фільм почався, от і для моєї доньки Іванки зокрема, ще в 2004 році, коли вперше його запустили. Згодом закрили, в 2013-му — запустили, закрили. Зараз уже третій запуск. От і порахуймо — 14 років тільки одному фільму.
ПРО КІНО І ТВОРЕННЯ СПІЛЬНОГО МІФУ
…Дійсно, тенденція зараз дуже позитивна й обнадійлива спостерігається у вітчизняному кінематографі. І фільмів українських є вже багато, і нові знімають, от скоро знову прем’єри будуть. Начебто й державне фінансування налагоджується. Очевидно, нарешті з’явилася, не знаю на якому рівні, влада з розумінням, що без кіно неможливо солідаризувати суспільство. Воно є одним із найпотужніших інструментів. Нам треба творити спільний міф, без якого не буває суспільної єдності. То дуже важлива робота. Очевидно, розуміння цього починає формуватися і у свідомості керівництва держави, і у свідомості кіношників. Бо глядач, особливо зараз, тому що — війна, чекає і сприймає фільми, де є оцей спільний міф, де є якісь паролі чи коди, я так їх називаю, необхідні для солідаризації. Ви знаєте, радянське кіно формувало потужний спільний міф. Так, він базувався найперше на ідеях марксизму-ленінізму, але творили ж його фахівці: талановиті режисери, сценаристи.
ПРО НАЦІОНАЛЬНІ ОЗНАКИ КІНО
Автори більшості фільмів, які залишились в історії культури, розповідають про те, що вони знають, де народились і про що мріяли. Винятки, звісно, завжди будуть. Хтось знімає, скажімо, лише про щось там космічне, якусь фантастику тощо. Але найцікавіший спадок кінематографічний — це коли автор, режисер, драматург знімає про те, що йому болить, що ближче. Знімає італієць Федеріко Фелліні італійське кіно, японець Акіра Куросава — японське і т.д., і ми з перших хвилин розуміємо це. А у нас чомусь ще досі треба доводити, що Україна теж повинна мати свій кіноресурс національний. Зрештою, хотілося б, щоб глядачі впізнавали: це український фільм. Потім можуть сказати: подивився — мені не сподобалося; я подивився — мені дуже сподобалося. Але найперше — прапор. А далі вже, хто як зможе. Так що це дуже важливо. З такими проблемами доводиться постійно стикатися: депресивне кіно, позиція «а какая разница», комплекс меншовартості… Хоча сильно все змінюється, особливо 2014 рік акценти дуже змістив. Та попри все, це дуже нелегко, багато ще інерції.
ПРО ШЕДЕВРАЛЬНІСТЬ
Там ніби два виміри. Один — мистецький, і фільми, які міряють за цією шкалою, щось нове відкривають, несподіване, форму якусь оригінальну і т.д. Але сьогодні, мені здається, нам украй необхідні фільми, які перетворюються на шедеври саме в глядацькій аудиторії. І це вже — другий вимір. Бо сьогодні конче потрібна любов глядача. Причому — взаємна. Не така, щоб ми чимось людей підкуповували, аби раділи, а взаємна любов, щоб ми так само їх полюбили, як вони нас. Я ж ходжу в кінотеатри, бачу цього глядача з попкорном, із поцілунками в останньому ряду… Я просто відчув таку необхідність взаємної любові, коли фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» пройшов екранами, і це для мене було просто підтвердження. Бо з самого початку багато хто казав: ну, ти зараз знову поетичне кіно зніматимеш. А я відповідав, що хочу зробити кіно, на яке піде глядач. І вся наша команда працювала на цю мету.
ПОРАДА
От зараз твердять усі, що нам треба виграти війну. А я кажу: війни не виграють, це не спорт. Нам усім потрібна зараз перемога. Просто перемога — і крапка! Бо це все виснажує, вбиває людей фізично, морально. Перемога потрібна! І нехай вона у всіх нас буде!
Повну версію порадницької гостини з Михайлом Іллєнком уже можна прочитати у свіжому номері газети «Порадниця» від 6 вересня 2018 року.
Автор та керівник проекту
Тетяна Власюк.
