Сім’ї та близькі військовослужбовців часто стикаються з упередженим ставленням до себе. До них у суспільстві існують певні очікування: якими вони мають бути, що робити, що говорити, як поводитися, радіти чи не радіти життю тощо. Або те саме суспільство ніяково опускає очі й обирає просто не помічати їх. Це все є виявами стигматизації, роз’яснюють у благодійній організації ВО «ВЕСТА» і розповідають, що ж таке насправді стигматизація, як вона проявляється і чим небезпечна.
Стигматизація — це процес, коли людині або групі людей приписують негативні ярлики через якусь ознаку (професію, стан здоров’я, досвід, статус, родинні зв’язки тощо) і на підставі цього починають ставитися до них упереджено.
Простішими словами: замість бачити людину — бачать «ярлик».
Який вигляд вона має
Стигматизація рідко має вигляд відкритої агресії. Частіше вона проявляється у недоречних жартах, заздрісних поглядах і порадах на кшталт «триматися і не розганяти зраду».
Саме тому стигматизація нерідко вливається в наше повсякденне життя, і люди, які проявляють її, не завжди розуміють, що не допомагають, а роблять боляче.
Для суспільства родини військових ніби мають бути символами — сильними, правильними, стійкими, без права на злість, страх чи сумнів.
Проте родини військових — це не лише статус, це живі люди зі своїми історіями, страхами та переживаннями.
Суспільство, що воює, не може дозволити собі внутрішню холодність. Бо розкол між цивільними та військовими починається з фрази «ну, вам же легше».
Як проявляється стигма в нашому суспільстві.
Якщо ти дружина військового — твою зовнішність можуть обговорювати. «Чого нафарбувалася?», «Чого поїхала відпочити?». Наче твоє життя має завмерти, поки він воює. Наче ти — додаток до форми.
Якщо ти мама військового — ти повинна бути гордою. Якщо ти плачеш — «не підривай моральний дух».
Родину військовослужбовиці часто запитують не з підтримкою, а з підтекстом: «А діти з ким?», «А чоловік що, не міг піти замість неї?», «Навіщо їй це». Батьки військової живуть у постійному страху, але часто ще й змушені виправдовувати вибір доньки перед знайомими. Наче її служба — це щось «не жіноче», «занадто ризиковане», «неправильне».
Стигматизація тут небезпечна тим, що вона непомітна. Вона не завжди агресивна, а проявляється радше в інтонації, у здивуванні, у подвійних стандартах. У тому, що героїзація раптом обертається осудом, якщо жінка не відповідає чиїмось очікуванням щодо материнства чи «жіночої ролі».
Які бувають види
* Соціальна стигматизація:
— уникання спілкування: «не знаю, що їй сказати, краще обійду»;
— ніяковіння або надмірна жалість замість нормального ставлення;
— відсторонення друзів через страх «важких тем»;
— шепіт за спиною: «В неї ж чоловік на війні…»
* Емоційна:
— очікування, що родина має бути сильною і «триматися»;
— знецінення почуттів: «Ну, він же живий, чого ти переживаєш»;
— заборона на радість: «Як вона може веселитись, коли в неї чоловік на війні?»;
— постійне навішування ролі «жертви».
* Морально-оцінкова:
— осуд за рішення військового: «Як ти його туди відпустила?»;
— звинувачення родини в «вигодах» (виплати, пільги, «у військових же зарплата сто тисяч!»);
— підозри в непатріотичності, якщо хтось критикує систему.
* Інституційна:
— бюрократичні перепони, коли родина змушена «доводити» свій статус;
— формальне, холодне ставлення держструктур;
— невидимість потреб родин у політиках підтримки.
* Медійна:
— образ родини тільки як «героїчної» або тільки як «трагічної»;
— використання історій для емоційного тиску без реального розуміння.
* Гендерна:
— до дружин: «Чекай і мовчи»;
— до чоловіків військовослужбовиць — сумнів у маскулінності;
— до матерів — очікування повної жертовності;
— до дітей — ярлик «дитина героя» без права на звичайність.
* Самостигматизація:
— відчуття провини за втому або злість;
— сором за те, що іноді хочеться просто «нормального життя»;
— ізоляція, бо «мене все одно не зрозуміють».
