Народження казки такий же таємничий процес, як і її зародження. Українські народні казки, на думку найвідомішого сучасного дитячого прозаїка і казкаря Всеволода НЕСТАЙКА (30 січня 1930 — 16 серпня 2014), просто прекрасні! Особливо йому подобаються ті, в яких багато дії, наприклад, «Котигорошко», але переважну більшість наших народних казок вирізняє мало не повна відсутність дії. Основна принада для маститого майстра дитячого слова — драматургічна дія. Його перша книжка була оповіданням про школярів і називалася «Шурка і Шурко», друга — також, а ось третя — «В країні Сонячних Зайчиків», яка вийшла 1959 року, була вже казкою. Її відразу ж переклали кількома мовами (російською, білоруською, литовською, латиською, естонською, англійською і багатьма іншими), так що ще на самому початку вона набула популярності. Вже після того, як написав трилогію «Тореадори з Васюківки», котру згодом занесли до Почесного списку Ганса Крістіана Андерсена як один з найвидатніших творів сучасної дитячої літератури і також переклали багатьма мовами (серед яких бенгальська й арабська, якими, слід сказати, українських письменників видавали не часто), багато інших прозових, реалістичних і пригодницько-реалістичних повістей, Всеволод Зіновійович знову повернувся до сонячних зайчиків і створив повість-казку «Незнайомка з країни Сонячних Зайчиків», яка одержала премію ім. Миколи Трублаїні. Потім вирішив продовжити цю тему і написав «В країні Місячних Зайчиків., Так склалася трилогія, яка вже багато разів видавалася і перевидавалася. Світ Нестайка — тонкий візерунок дитячої казки, сплетений із тисячі чарівних образів і найдивовижніших створінь, ніби золотаве мереживо сяйва кожного з нових поколінь. Здається, він говорить тими самими словами і малює тими самими пензлями, що й сотні інших письменників і казкарів, але його творів не можна випустити з рук, не дочитавши до кінця. Це справжній почерк великого майстра. Я мав невимовне щастя в останні роки його життя спілкуватися зі Всеволодом Зіновійовичем. Він називав мене ніжно — Сонечко.
«Нестайки споконвіків були українцями»
Усе почалося з Бердичева. Місто на перехресті культур подарувало світові такого талановитого українського дитячого письменника.
«Сонечко, справа в тому, що мій батько шукав роботу, і знайшов аж у Бердичеві, де й народився я далекого 1930 року. Інколи вишукують у моєму прізвищі, імені чи по батькові щось єврейське, — зізнавався Всеволод Нестайко. — Це й не дивно, адже в Бердичеві в ті роки жило дуже багато євреїв (до речі, завдяки їм батько мав роботу). А Нестайки споконвіків були українцями. Хоча серед євреїв у мене дуже багато друзів і шаную розум та мудрість цієї талановитої нації. Я завжди молюсь за упокій Бабиного Яру і Голокосту. Я ж був в окупації, і переді мною в Києві на вулиці Жаданівського німці гнали цілу вервечку євреїв (серед них було багато дітей) на розстріл. Я стояв як вкопаний у підворітті і з жахом проводив в останню дорогу цих безвинних людей.
Забігаючи наперед, скажу, що головну роль у моєму творчому становленні як дитячого письменника відіграла єврейська жінка, за що вдячний їй все життя і низько схиляю голову перед її завбачливістю. Ще навчаючись у Київському державному університеті, з 1950-го працював уже в журналі «Дніпро». Потім п’ять років був українським літредактором-коректором у «Барвінку». Разом зі мною працювала прийомна донька Остапа Вишні, а її названий батько — Губенко Павло Михайлович — був моїм кумиром у письменництві. Я з ним ручкався і навіть редагував (воно було чисто перукарське) деякі оповідання, які він друкував у нашому журналі. Остап Вишня був людиною з гумором, переглянувши підправлений текст (я підправляв, вірніше літературно згладжував від сили два–три слова), казав: «Прекрасне редагування!»
Я не мав проблем з партійно-радянською цензурою. А які претензії до мене в них могли бути, коли писав аполітично, дитячі твори не мали стільки аж проблем, як дорослі. Правда, про леніна також писав. Було у мене два оповідання, вони публікувалися. Коли ж дізнався, що ленін наказував розстрілювати священників (а мій рідний дід був греко-католицьким деканом у Бучачі, що в Тернопільській області), я назавжди перестав згадувати прізвище вождя світового пролетаріату. Мого діда Дениса Нестайка знали в Галичині як відомого церковного діяча, він помер у 1936-му і похований біля церкви у Бучачі. Коли випадала перша-ліпша нагода, їздив на його могилу, клав квіти, а дочка моя частіше бувала там (навіть здружилася з директором місцевого краєзнавчого музею). Мій тато народився у Відні, був січовим стрільцем, помер рано, тож опікувалася мною мама».
«Мама віддала мене в українську школу і сказала: «Ти мусиш знати мову свого тата»
— Сонечко, мушу сказати, що десь підсвідомо я, мабуть, готувався до того, що дитяче — моє назавжди, адже у мене було не дуже щасливе дитинство (як і в більшості дітей мого покоління). Пам’ятаю, як у будинку вчителя, до якого мене привела мама, вперше в житті побачив новорічне свято. У радянському союзі деякий час новорічних ялинок не було. Лише у 1936 році їх «розморозив» Павло Постишев. А тоді, на святі нового року був просто зачарований дідом морозом. Добре пам’ятаю, як, поклавши на стілець новорічний подарунок, пішов з ним танцювати. Думав, що мама подивиться за подарунком, але коли повернувся, його вже не було. Мабуть, якийсь старшокласник поцупив. І тоді таке траплялося… А цей подарунок був чи не найдорожчий, адже він мій перший у житті новорічний подарунок! Як я плакав… Мама, щоб якось утішити, повела мене до магазину на Хрещатику і купила «гаспарон» — страшенно смачну велику шоколадну вафлю. Мабуть, завдяки такому смачному частуванню вночі мені наснився сон, у якому дід мороз спершу подарував мені подарунок, а потім підвів до величезного годинника і, відчинивши його дверцята, показав ковалів щастя, які своїми молоточками кували на золотому ковадлі години щастя. Так-от у моїй фантазії виник образ ковалів щастя. Пригадавши цей сон уже в зрілому віці, я написав казку «Ковалі щастя», яка є в моїй збірці «Казкові пригоди і таємниці»… — розповідав Всеволод Нестайко. — Моя мама була вчителькою російської мови і літератури (почала її викладати з 1913 року, коли ще не було українських шкіл). Так ось вона віддала мене в українську школу і сказала: «Ти мусиш знати мову свого тата». Провчився чотири класи і почалася війна. Ми з мамою залишилися на окупованій території, не могли виїхати, я хворів. Взагалі змалку ріс хворобливим.
Мама називала мене Вадик. Справа в тому, що тато записав мене Всеволодом, а мамі це ім’я не сподобалося, особливо його російський манер — Сєва, тому перейменувала на Вадика. Коли підріс, то для неї став Вадимом. Так я мав два імені. Навіть найближчі друзі кликали мене так, як це подобалося мамі. Хоча за офіційними документами я Всеволод. Якщо брати героїв моїх творів, то там не зустрінеш ні Вадика, ні Всеволода. Я себе не пропагував. (Усміхається). П’ятий клас я пройшов у «школі» моєї мами. Вона навчала ще й моїх друзів і мого брата за підручниками. Так що у п’ятому класі я не був. Коли звільнили Київ, то відразу пішов до шостого класу 11 школи. Правда, не вчився і в дев’ятому — з восьмого перестрибнув у десятий клас.
Дитинство моє було не шкільним, тому захотілося повернутися до нього і помріяти про добрі та щасливі роки, яких, на жаль, не повернеш у реальності.
«У країні сонячних зайчиків» написав три варіанти, останній став книжкою»
Своє перше оповідання написав, коли працював у дитячому журналі «Барвінок», і першу книжку «Шурка і Шурко» видав у видавництві «Молодь» (у 1956-му), коли був там. У Спілку письменників урср мене прийняли 1958 року. Рекомендацію дали Дмитро Васильович Ткач, Оксана Дмитрівна Іваненко та Олександр Іванович Копиленко.
Історія народження кожної книжки самобутня і неповторна. «У країні сонячних зайчиків» написав аж три варіанти, і лише останній став книжкою, яку тепер знають. А два попередні забракувала моя вчителька Ірина Ісаївна Шкаровська. Вона працювала заввідділом у «Барвінку», і я починав трудову і творчу діяльність у журналі під її керівництвом. Велике щастя, що на моїй життєвій дорозі трапилася така гарна і розумна жінка. Завдяки їй, до речі, представниці талановитого єврейського народу, я вчився азів дитячого письменства.
Коли працював у видавництві «Веселка», мене змусили вступити в партію. Був шалений тиск і з боку Спілки письменників урср. А роботу втратити не хотілося. Куди ж було дітися? 13 років був членом кпрс і написав заяву про вихід з партії в один день із Олесем Гончаром, — мовив Всеволод Нестайко. —
У Спілці письменників було тоді стільки корифеїв, дружив я з багатьма. Зі старших добрих слів заслуговує Валентин Бичко. Він був дуже веселий чоловік, я його шанував за гумор. А скільки його віршів було у шкільній дитячій програмі. Валентин Васильович писав і про мене. Можливо, вбачав у мені гідну зміну в дитячій літературі. А з тих, хто був відвертий зі всіма і говорив правду, ніколи не лукавив і не боявся партійних пристосуванців і божків, був, безперечно, Григір Тютюнник. До речі, він працював у моєму відділі, редагував календар «Дванадцять місяців». У мене збереглося багато книжок Григора з дарчими написами, де є слова: «Моєму заву! Щоб писалося добре…» І так далі. До речі, живучи все життя серед письменницької братії, я зібрав величеньку бібліотеку, де є автографи найвідоміших постатей мого часу. Іноді переглядаю все це і заздрю сам собі. А які світлі образи шістдесятників, прекрасні хлопці, лики яких бачу перед собою молодими і гарними. Ніби повертаюся в ті часи. Кожного любив, люблю і буду любити. На жаль, не можу похвалитися близькими стосунками з нашою поетесою Ліною Костенко — найвидатнішою жінкою сучасної української поезії. Але добре пам’ятаю той епізод, коли горіло книгосховище на Володимирській, поблизу університету. Ми з Ліною Василівною стали мимовільними очевидцями такого жахіття. Як вона бідкалася, не передати: «Горять, горять книжки! Боже ж мій, Боже…»
За мотивами мого твору був створений телефільм, який відзначили гран-прі на Міжнародному кінофестивалі в Мюнхені, потім він отримав головну премію на Міжнародному кінофестивалі в Австралії. «Тореадори з Васюківки» були створені за моїм однойменним оповіданням. Телефільм мав три частини. Хоч кіно відзначили у світі, я окрім морального задоволення нічого не мав. Але спасибі щире кажу нині всім кіношникам за їхню працю.
«Беру темний фломастер і, лежачи, пишу великими буквами, дружина мою писанину переписує»
Мені було дивно, що Всеволода Нестайка визнали у світі, його твори перекладені багатьма мовами, його занесено до Почесного списку Ганса Крістіана Андерсена як одного з найвидатніших авторів сучасної дитячої літератури, а в рідній державі він не став лауреатом престижної Шевченківської премії. «Ваші твори читає і зачитує не одне покоління українців — від малечі до старшого покоління. Чому така несправедливість?» — запитав корифея мільйонів.
«Сонечко, ви щаслива людина, що не знаєте спілчанського закулісся і тих дивних стосунків, які там завжди були. Таке, мабуть, присутнє в усіх творчих спілках, — пояснював мені. — Не є секретом, що дитячу літературу вважали на порядок нижчою від дорослої. Хтось вирішив, що вона меншовартісна і низькосортніша. Усі ті, хто мали доступ «до корита», мають, їхні дружини, коханки… Як казав герой відомого кінофільму: «Це мені, це знову мені…» Нічого не вдієш. А тепер хіба щось змінилося до кращого? Хоча мені гріх жалітися, та й не вмію цього робити. Я лауреат премій імені Лесі Українки та імені Миколи Трублаїні, маю медаль Макаренка.
«Шурка і Шурко» писав, залишаючись у кабінеті після роботи. Благословляли її вихід у світ Дмитро Ткач і мій друг (на жаль, нині покійний) Богдан Чайковський. Ще в студентські роки (у 1948-му) ми з Богданом працювали статистами в київському театрі російської драми. Грали народ чи козацтво, тобто були задіяні у «масовках». (Усміхається). А так писав переважно вечорами вдома. Справжня «болдінская осєнь» приходила, коли їхав відпочивати на спілчанські курорти. Тоді ж «відпочинок» плавно переростав у неустанну жагу до написання чогось нового. На творчу роботу перейшов трохи запізно — аж у 1977-му. У радянські часи мав друкарок, які розбирали мій почерк і надавали написаному «людський» вигляд. Пізніше купив спочатку одну машинку, потім — другу, і наловчився сам двома руками друкувати. Шкода, але комп’ютер не освоїв. Тепер за станом здоров’я беру темний фломастер і, лежачи, пишу великими буквами. Потім дружина мою писанину переписує, і вже далі хтось набирає на комп’ютері. І досі намагаюся щось писати».
«Гордий, що з дитинства не вийшов, завжди мав дитинну душу»
— Загальна ситуація в суспільстві та й в нашій молодій державі мене пригнічує. Хвалитися нічим, — із сумом стверджував письменник. — Хоча і в радянські часи до дитячої літератури ставлення було не таким, як хотілося би. А нині, про це краще помовчати, щоб не казати словами ненормативної лексики. Хоча є добрі паростки, які треба леліяти.
Колись Іван Антонович Малкович сказав мені: «Давайте зробимо нову редакцію «Тореадорів», бачте, минув час, світ трошки змінився. Україна стала незалежною. Може трішечки підправимо?» Спершу вагався, але він мене таки вмовив, і я вирішив зробити нову редакцію, тобто прибрати радянське ідеологічне нашарування. Але піонерів лишив — усе редагувалося дуже обережно. Додав кілька нових гумористичних епізодів і трохи переробив кінцівку — в нинішньому варіанті вона не патетична, як колись, а з усмішкою. Книжка закінчується тим, що мої герої всміхаються — і це добре, тому що для дітей гумор надзвичайно важливий.
Мене інколи запитують, чи не образливо, що у світі мене шанують і вшанували більше, аніж вдома? А чому ображатися? Я не забутий. Ось і ви завітали до мене. Хіба не є щастя від того, що ти комусь потрібний? Навіть одній людині. А так, справді, німці видавали мої твори дуже багато разів, угорці люблять мене… Коли ж потрапив до Почесного списку Андерсена, то з’явилися переклади на арабську, бенгальську… Мої твори перекладені більш ніж 20 мовами світу. З одного боку, це щастя, а з іншого — нещастя мати таке щастя. Хоча гордий, що з дитинства не вийшов, завжди мав дитинну душу. Це тримає в нашому жорстокому світі і надихає на творчі творіння.
- P. S.
Я щорічно вітав українського Андерсена не лише в дні урочі, в будні розмовляли про всі нагальні проблеми життя. А за кілька місяців до смерті Всеволод Зіновійович сказав: «Сонечко! Поїдь у Бучач, вклонися могилі мого діда, помолися, і скажи йому, що я вже більше не зможу до нього приїхати…» Коли мій середульший внук Остап вперше читав «В країні Сонячних Зайчиків», я йому сказав, що знав автора і навіть здружився з ним. Школяр несподівано промовив: «Ти що, такий старий?» Йому видавалося, що письменник жив за часів Тараса Шевченка чи Івана Франка…
Доля на довгі роки прив’язувала родину Нестайків до Бучача: священник УГКЦ о.Порфирій Нестайко (прадід письменника, пом. 1858) у 1856–1857 роках був співробітником при деканальній церкві святого Миколая в Бучачі; о.Денис Нестайко (дід письменника) — багаторічний парох Бучача, бучацький декан УГКЦ, знаний український громадський діяч Бучацького повіту. Зіновій Нестайко (батько письменника) закінчив гімназію в Бучачі, у роки Першої світової війни був січовим стрільцем. Воював у лавах УГА, потрапив до польського табору полонених. 1933 року заарештований чекістами; загинув у концентраційному таборі.
Сам же письменник Всеволод Нестайко неодноразово перебував у Бучачі, передав для Бучацького районного краєзнавчого музею особисті речі родичів.
Мені дуже хотілося увічнити всіх Нестайків у Бучачі. 2017 року написав листа міському голові, якого підписали Дмитро Павличко та Іван Малкович. А потім своє вагоме слово сказав Петро Гадз, переконавши владу міста і депутатський корпус назвати одну з нових вулиць Бучача іменем родини Нестайків!
Ось так, два Герої України (Дмитро Павличко і Петро Гадз), Шевченківський лауреат Іван Малкович і вдячний шанувальник творчості дитячого письменника зробили свій внесок і в нестайкознавство, і в бучачознавство.
Тепер же вулиця родини Нестайків має аж чотири празники — у день народження прадіда, діда, батька і сина. Перший з них припадає на 30 січня!
Михайло МАСЛІЙ.
