Олексій Паламаренко: “Театр зараз став криницею для спраглих”

Мій учитель в театральному інституті Леонід Артемович Олійник пройшов усю Другу світову. А люди, котрі насправді воювали, знали всю ту правду — таку, що не можна було розказувати, ту, яка болить просто в серці. От він був дуже скупий на спогади. Витягнути його на якісь одкровення нелегко було. Та все ж умів, що називається, вчасно вкинути зерно уваги, краплю води, коли була в тому потреба, коли була спрага.

Відносно навіть сьогодення нашого. Розказав колись Леонід Артемович дуже цікаву річ. Він брав участь у форсуванні Дніпра восени 1943 року. Досить стисло розповідав нам про це страхіття. Йому пощастило, що плавати вмів, то вхопився за якусь там деревину. А тож просто на очах розносило, трощило плоти, довкола — стогін, крик, вищання, коротше кажучи, цілковите пекло. Він якось таки дістався до того берега, де був плацдарм. А там те ж саме — біжать, кричать, падають, помирають, гинуть, горять… І раптом, каже, бачу: сидять двоє українців біля міномета й по черзі, курячи, закидають міни в той міномет. Роблять це абсолютно спокійно та синхронно. Побачене його настільки заспокоїло. Ні, боятися не перестав, але вже не реагував на той безлад, що творився навколо. Якось так сконцентрувався в собі. Про що це говорить? Бачте, Леонід Артемович дуже яскраво показав приклад того, як і нині треба кожному шукати в самому собі оазис спокою серед хаосу війни.

Це відносно того, як нам усе перенести, як до того ставитися, як у цьому жити. От саме шукати в собі, в душі всі ці оазиси — у кожного вони різні можуть бути, по-різному називатися. У когось це дитинство, у когось — спогади про друзів тощо. Та завжди це треба шукати, концентрувати в собі позитив. Це є наш стимул. Аби не зосереджуватися на страху, на негативі, на всьому тому жахливому й важкому, що несе загалом війна. Тому що вона не тільки фізично вбиває. Війна і душу вбиває.

Із початку АТО по-різному в нас складалося з поїздками на фронт — у мене, в народного артиста України Анатолія Гнатюка, в заслуженого артиста України Андрія Романія. Брали участь окремо здебільшого. А от саме концертно-фронтовою бригадою, назвавши її «Три бійці» стали в 2021 році, коли їздили до 37-го окремого батальйону, який від початку війни був на передовій. Батальйон тоді базувався в нині тимчасово окупованій Волновасі на Донеччині. Були ми там перед Великоднем. Привезли хлопцям пасок, шашликів. Зробили довжелезний шашлик, волонтери допомогли нам придбати м’ясо. Таку-от втіху влаштували, дали можливість розговітися, всіх фактично нагодували. Ну, й окрім того, ще й хороший концерт показали. Домовилися з Маріупольським драмтеатром, який допоміг нам апаратурою. Бачте, як давно це було… Відтоді з бійцями батальйону запізналися, і, знаєте, ця дружба продовжилася вже й під час повномасштабного вторгнення.

На фронті люди особливо чутливі. Розумієте, коли весь час, давайте говорити так, як є, людина знаходиться за декілька кроків від смерті, то фальш, брехня там не проходять.

Немає зайвого пафосу, зайвих схлипів. Там є люди. Коли приходять стомлені бійці, після штурмів, то треба щось таке дати, аби їх заводило. А заводить гостре слово, заводять наші акторські байки — бійці дуже їх люблять. Ну, і в мене про запас є декілька окопних творів, які не читаю у звичайних концертах, тому що це — для 18+. Але для фронту, для шпиталів — то дуже підйомна штука. А ми ж вибираємо такий репертуар, щоб, скажу образно, й мертвого підняв. Задача в нас така.

… Хлопці розповідають про себе, показують свої вірші, дарують навіть цікаві рими. Діляться якимись такими смішними армійськими історіями, з чого потім народжуються, можливо, й непогані вірші. Є в мене особливий власний вірш. Хоч би що ми там говорили, злословили, жартували і співали, але закінчуємо кожен свій виступ цим віршем, який написав після Бучі. Тоді Андрій Романій сказав мені: напиши вірша, тільки напиши, щоб це не був біль, а щоб це була віра, щоб це була надія. Я написав про нашу Перемогу, ще в 22-му. Отака константа.

Особливою поїздкою стала та, про яку вже згадував, коли в Карлівку до свого батальйону їздили. Так от, у 21-му ми були в них гостями, а в 22-му — ми були своїми. На жаль, стала останньою та наша зустріч із командиром цього батальйону Максимом Гребенником із позивним «Чибіс», невдовзі він загинув…

… Звісно, ще були цікаві поїздки, але от ця залишилася в серці назавжди. Приїхали ми, як завше, не з порожніми руками, а з волонтерським обозом, так би мовити, для хлопців. Комбат, котрий зазвичай був небагатослівним, того разу на нашому імпровізованому застіллі говорив такі речі, що я помирати буду, а їх пам’ятатиму. Ми тоді обмінялися з ним годинниками. Той годинник, який зараз ношу, його, особистий, нізащо, ні на які найдорожчі «Ролекси» в світі не поміняю…

Ця війна розкриває людей. Зараз мені набагато легше спілкуватися, тому що розмовляючи, вже бачу: свій чи чужий. І це яскраво відразу відчувається. Не треба докопуватися. До повномасштабного вторгнення люди ще якось прикидалися, а тепер маски знято, і ти бачиш, хто перед тобою. І запитуєш у себе: ти з ним в одному окопі під обстрілами всидів би? Якщо ні, то цю людину треба зі свого життя виймати. Бо — не твоя.

Свій — чужий — це і є мова. Хороший відеоролик було знято ще до повномасштабного вторгнення, напевне, багато хто оминув його своєю увагою. На жаль. Сюжет такий. Двоє бійців наших сидять у засідці, а на стежку поруч виходять інші військові. Наші завмерли, повна бойова готовність. Раптом чують українську мову. Все, питання небезпеки знято. Розумник той, котрий це зняв, він показав найголовніше. Мова — головне. Не «какая разніца». Мене бісить, коли люди до сих пір не зрозуміли, не усвідомили, що «разніца» є! Не знаю, якими ще ракетами їх треба бити, аби, зрештою, зрозуміли, що таке мова.

Ви зачепили дуже болючу тему. Переглядав і я свою сімейну бібліотеку. Ні, спалювати нічого не буду, я — не нацист. Просто подивіться на творчість російських класиків у контексті корисної інформації для нашої боротьби, вважайте їх своїми особистими інформаторами.

А ще ж ось яка біда, яку вже треба виправляти, терміново. Свого часу «русскій мір» дуже вірно вчинив, стратегічно він наступав давно. Дивіться: переклади світової літературної класики — 90 відсотків з них були російською. Це теж «русскій мір», який прийшов до нас у такий спосіб. Я страшенно любив читати Хемінгуея, але тепер розумію, що це погляд російського світу на письменника. Лічені твори зарубіжної класики у своєму дитинстві та юності читав у перекладі українському. Досі пам’ятаю це своє сприйняття — воно абсолютно інакше, ніж те, коли читав твір російською. Отак-то.

Наступ росії на нас давно відбувся. Бо коли завойовують серця, мізки — оце головний наступ. Території повернуться, а серце як повернути, як мозок повернути, як його зробити українським?! Як писав Шевченко, за це «я оддав би веселого віку половину».

Батько мій — людина гіперталановита. …Хочете, скажу по-біблійному? Коли Бог-Отець свого Сина в цей світ відпускав, Він же розумів своїм божественним розумом, як Йому буде тут важко. Оце все й відносно мого батька. Він страшенно хотів, аби я став актором, радів, що обрав цю професію, тішився кожним моїм успіхом. Проте він завжди знав, що батько не може передати синові у спадок ні свій талант, ні свій шлях, ні свої успіхи, ні навіть свої поразки. Що ти відпускаєш дитину в цей світ наш творчий, який і прекрасний, і жорстокий. Тому що світ мистецтва — це світ оголених емоцій. Він, як людина творча, внутрішньо передбачав, які там будуть у мене особисті перепони, яким буде моє каміння на тому шляху, які вибоїни.

Глядача треба виховувати правдою сценічною, але високою і яскравою. Оцим виховується свідомий глядач. Ми не можемо залізти в голову глядача. Ми не маємо права контролювати його емоції. Кожен із театру виносить своє. Як можемо це все систематизувати?! Є безліч різних поглядів на театр, яким він мусить бути. Колись хотіли зробити цей театр рупором політики. Хоча, в принципі, театр колись і був створений для політики. Якби еліни, давні греки, не подарували нам культуру театру, то, можливо, ми всі були б, даруйте, ордою. Хоч і тут є запитання…

… Театр зараз став отією криницею для спраглих. Люди йдуть до театру, аби просто зберегти свою психіку, зберегти свою душу, своє сприйняття світу, аби не піддатися негативам, не піддатися розпачам. Театр виконує в цьому свою функцію на сьогоднішній момент. Різними абсолютно шляхами. Інакше не було б такого піку театрального.

Ще мене тішить, що війна обрубала жадібні, загребущі лапи російським халтурщикам, які привозили «хахлам своє іскусство», а з України бабло мішками тягнули. Сподіваюсь, обрубала назавжди. Не дай Бог, після нашої Перемоги якийсь продюсер щось звідти захоче привезти, особисто наб’ю йому морду. Ординської експансії духовної не треба, нам і так її вистачає. І не одну мітлу сталеву ще поламаємо, поки те все звідси виметемо.

Ми в цій війні повинні перемогти, тому що несемо з собою світло. Ми захищаємо рідну нашу землю. Ми захищаємо право бути державою, бути Україною. Мати свою думку у світі. Ми захищаємо свою національну тотожність.