Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього, стверджував класик української літератури Максим Рильський. Та чи й можливо творити майбутнє, не знаючи своєї історії, свого коріння. Кожен народ має багато місточків, що допомагають йому поєднувати день учорашній і день завтрашній. І одним з них є наука, яку ще Тарас Шевченко називав матір’ю історії — археологія. Це завдяки їй цеглинка за цеглинкою, від самого фундаменту ми відбудовуємо, відновлюємо свій український історичний дім, дістаємо з-під покрову століть надбані попередніми поколіннями скарби духовні і матеріальні. А нам, українцям, є на що озирнутися, є чим гордитися і є що берегти. Про те зокрема й говорили свого часу на порадницькій гостині з директором Інституту археології НАНУ, доктором історичних наук Глібом Івакіним.
ПРО ІСТОРІЮ
Зацікавленість у своїй історії завжди є. Вона живе в кожній людині, навіть підсвідомо, але не завжди проявляється. Погано, коли може проявлятися з певними негативними відхиленнями. Бо людина вдається, бува, до крайнощів: або занадто возвеличує, або дуже вже опускає. А значно менше тих, котрі розуміють все правильно і ставляться, як до таких, якими ми є.
Є гори, є море, є річки. Все це є, і треба знати, скажімо, чому річки обміліли або чому знову прийшла вода. Упродовж десятків століть усе в природі змінювалося, приходили інші народності, змішувалися, людина удосконалювала себе і світ довкола. І ми повинні, як, в принципі, кожна цивілізована країна, цивілізований народ, знати і поважати свою історію, знову ж таки, повторюю, з усіма її «негативами» і «позитивами».
ПРО АРХЕОЛОГІЮ
Буває, хтось каже: ну от, якісь черепки — оце може бути національним надбанням? Та ж цінним може бут не лише золото, не Щось. А саме черепки, знайдені, скажімо, на заході Волині, дуже багато можуть розповісти про бронзову добу, про те, звідки народи йшли, куди переміщалися. То може бути дуже помітний штрих до нашої історії. І розповісти про це може тільки фахівець. Археологія, якщо коротко і щоб зрозуміло — це не скарби, а речі, що несуть інформацію.
Тому дуже важливо все це оберігати. І коли якісь металеві речі виймають, то як пам’ятка вони просто нищаться. Це ніби якийсь аспект забирається. Красива річ — не просто ж сама по собі красива і тому цінна. Чому ми завжди воюємо проти цього? Вона як об’єкт може належати мистецтву. Але звідки потрапила, як датує городище чи поховання, де була знайдена, — цю інформацію втрачено. Тобто якась сторінка нашої історії брутально вирвана і знищена. І часто такі сторінки ми, та й уже ніхто не може відтворити, реконструювати, показати. Археологія — складна, комбінаторна наука, що має багато зв’язків з різними науками, подіями. Тим вона складна, тим і цікава. Нашу давню історію дуже часто сприймають якось дуже рівно, наче стовп ліхтарний. А тим часом історія — казан, де все вариться, крутиться, щось додається…
ПРО ФАКТИ І ДОМИСЛИ
Обурює те, що до археологічних культур (та й культури взагалі) у нас часто намагаються підходити з ідеологічних позицій, як, скажімо, до Трипільської. Це чудова культура, але занадто вже використовують її, наголошуючи, що тільки оце наше. Всі, хто жив, діяв на нашій території, — вони всі наші. Не можна когось викидати, не можна й перебільшувати чиюсь роль. Спочатку вивчати треба, а вже потім висновки робити. У нас — навпаки. Коли кажуть, що ви не просто вивчайте, тут важлива сучасна ідеологія. Ну, не можна так, бо це вже не наука. Як кажуть, у футболі головним має бути футбол.
Абсолютно абсурдна ідея, що ми — перші арійці, що вся біла раса пішла з наших земель. Не можна Україні бути посміховиськом в очах усієї цивілізованої Європи. Дуже багато виникає фальшивих історичних ідей. Та ж «Велесова книга». У нас вважають, що вона наша, і використовують, а в Росії — що їхня. Тільки люди, які не розуміються на історичній лінгвістиці, можуть висувати подібні версії. А твердження, що країна Аратта — це Україна? Чим вона славилася? Там було багато лазуриту і водночас не вистачало хліба Ну, підходить це для України, де лазуриту досі нема і такого не було, аби хліб завозили?
Ми повинні, і я дуже того хочу, шанувати свою історію. І знову ж, повторюю, не боятися ні мінусів, ні плюсів. Треба себе любити такими, як ми є, і поважати. Потрібно знати, образно кажучи, яка в тебе вагова категорія, що ти можеш, на якому фундаменті стоїш. Не знаючи цього, нічого не зможеш зробити завтра. А я попри все сподіваюся, що завтра в Україні буде,і буде краще, ніж сьогодні Це як в Івана Драча, котрий писав (зараз точно не пам’ятаю): я песиміст з оптимістичними крилами, чи, навпаки, оптиміст з песимістичними крилами.
Серпень, 2011.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна ВЛАСЮК.
