Про цю жінку можна розповідати багато й захоплено, послуговуючись лише найкращими словами та емоціями. Адже в неї доста мудрості і доброти, щирості і співчутливості, сили і терпіння, вимогливості і наполегливості. Вона справді вчитель з великої літери. А ще її можна назвати найбагатшою, найщасливішою мамою, бо упродовж багатьох-багатьох років щедро вділяє своєї любові діткам, котрі позбавлені батьківського піклування, вселяє в них віру у їхню самоцінність, дарує надію на завтрашній день, разом зі своїми колегами творить їхнє майбутнє, дбаючи про захищене, гідне сьогодення.
Поклавши руку на серце, зізнаюся, що побоювалася навідуватись до «Малятка» і збиралася з духом. Бо ж, погодьтеся, подібні заклади менш за все продукують світлі емоції. Зазвичай їх відвідування змушує серце стискатися від болю, від розпачу, й чиїсь оченята западають у душу рубцем-докором нам, дорослим. Та щойно переступивши поріг «Малятка», вже була приємно вражена побаченим, почутим. Звідусіль: від розмови з його берегинею, спілкування з колективом, з дітками — віяло родинним духом. Мальовнича, дбайливо доглянута місцина, красиві дитячі майданчики, атракціони, затишні навчальні класи, їдальня, спальні кімнати, де не казенні ліжка, а м’які дивани, дбайливими руками зроблені штори, кімнати для гуртків, студії, зали, світлиця, церква… І жодної порожньої стіни в усіх приміщеннях, коридорах: їх прикрашають красиві портрети красивих дітей, зразки їхньої творчості. А ще скрізь — багато квітів. Одне слово, я потрапила в дім, де живе Дитинство…
Ось про що зокрема говорила на порадницькій гостині директор столичного спеціального загальноосвітнього дитячого будинку «Малятко», народний вчитель України Лідія Литвиненко.
ПРО СВОЇХ ДІТЕЙ
Такі різні діти, такі різні долі, такі різні можливості… Зазвичай кожна дитина, котра потрапляє в дитячий будинок, має тяжкі психологічні травми, а нерідко — і психічні.
У тій ситуації, коли дитина змучена, настраждалася, все залежить від нас, дорослих, нашого бажання їй допомагати. Найперше її треба просто відігріти. Всім: добром, турботою, навіть нормальною їжею (бо не всі ситі приходять), звісно, лікуванням — і фізичним, і духовним. Якщо кожен із персоналу бодай по краплинці додає від себе тієї живої води, можна сподіватися, що дитина відігріється тілом і душею, відкриється, і з часом неодмінно побачимо її таланти, якими Господь обдаровує кожного, хто приходить у життя. А ми допомагаємо їх реалізовувати.
ПРО УСИНОВЛЕННЯ
Гадаю, що і на державному рівні ми не все робимо, аби усиновлення відбулося. І коли можновладці розповідають, що на те дають гроші, найперше хочеться сказати, що грошима любов не купиш. І то хибна думка, нібито для усиновлення дитини треба бути матеріально забезпеченим. Звісно, людина, котра хоче всиновити дитину, має подумати, чи зможе її виховати. Але не це буде її основною мотивацією. А основна мотивація — любити дитину, віддавати їй свої найкращі людські риси. Ми ж знаємо, скільки є багатодітних родин, де не можуть похвалитися статками матеріальними, а дітки всі облюбовані і виростають добрими, гарними людьми.
Я переконана, що тим людям, котрі дуже хочуть дітей, мріють про них, яким це болить, душа їхня до того вже підготовлена — таким треба віддавати дітей, навіть якщо не мають великого достатку. Ось основна мотивація! А державна допомога — як додаток. Як то багато треба, щоб взяти, скажімо, хвору дитину і полюбити її. Далеко не всі спроможні на таку самопожертву. А показувати в кіно, щось придумувати, агітувати — навіщо? Бо то як віра: чи віримо в Бога, чи ні, чи є у нас в душі та любов, чи немає.
ПРО ВИХОВАННЯ
Треба кожній матері, батькові починати з себе, щоб у родині була мораль, культивувалися людські чесноти. Навіть прості-прості. Коли батьків на «ви» називали, коли при них не могли лихого слова сказати, коли за стіл сідали, то першим брав ложку батько… А ми втрачаємо навіть елементарні етичні норми. Ми цього не хочемо, ми цього не рекламуємо. А треба — красиво, делікатно. У виставах, фільмах це показувати. Ми тут у себе це проповідуємо. Розумію, інший час, інше покоління, але ж основу людську треба зберегти. Ми ж це губимо і вже не стоїмо на землі впевнено. Вона ворушиться і колись може розступитися, а впадемо у те провалля — і не буде звідти вороття. Високоморальності не можна навчитися за підручником, це всотується з молоком матері. Своїм дітям намагаємося закласти ті зернятка.
ПРО ДОБРІ ДІЛА
Не сприймаю тих, хто приходить з камерами, аби дати якийсь гостинець, тут же зняти і показати по всіх телеканалах. Такі до нас уже майже не ходять, бо відкрито говорю: піар за рахунок дітей не сприймаю. Тому хотілося, аби не піарилися багаті люди, а взяли бодай одну дитинку і провели її по життю (як це роблять наші піклувальники). І нехай би їм самим стало на душі тепло. Пожалій одну сироту, і не треба стояти в церкві й показувати, який ти віруючий. Зробив щось хороше — добре, помолися Богу, подякуй, що дав тобі силу, можливість. Господь тобі допоміг, а ти допоможи іншим. Тоді й світ стане кращим — не перестаю у це вірити, добра в ньому побільшає, і менше буде покинутих, знедолених дітей.
Вересень, 2011 рік.
Автор та ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна Власюк.