Гарних братів забагато не буває. А тим паче — таких працьовитих, завзятих і талановитих. А тим паче — таких небайдужих до рідного українського світу: його людей, культури, мови, книжки.
Хоч би за що у житті бралися — навчаючись у школі, захоплюючись музикою, професійно займаючись спортом, отримуючи вищу освіту в політеху, започатковуючи різноманітні конкурси, премії, книжкові проекти, пишучи черговий роман, публіцистичну статтю, ведучи програму соціальних розслідувань на телеканалі, створюючи власне видавництво, шукаючи собі дружин, будуючи великий дім для обох родин, виховуючи своїх дітей — вони завжди і в усьому разом. Бо мають надзвичайно міцний подвійний зв’язок, бо ще з дитинства усвідомили: разом значно сильніші, ніж поодинці. У них не прийнято з’ясовувати, хто кращий, удатніший, талановитіший, змагатися за керівні посади в своєму тандемі, а лідерство постійно переходить від одного до другого. І це щоразу додає нових рис до характеру кожного з братів-близнюків.
Спілкуючись зі своїми гостями, не відчула й натяку на відмінності в їхніх поглядах, судженнях, й один підхоплював, продовжував, розвивав думку другого.
Про що говорили ми з відомими українськими письменниками, публіцистами, видавцями, громадськими діячами Дмитром та Віталієм Капрановими на «подвійній» порадницькій гостині – уже можна дізнатися зі свіжого номера «Порадниці» від 2 серпня цього року. Там — багато цікавого, корисного і пізнавального.
ПРО МОТИВАЦІЮ ДО РОБОТИ
Насправді нас усіх мотивує проста річ. От коли ми були маленькими, а дитинство наше минало в Очакові, зустрічаючи маму на вулиці, багато хто казав: бачили твоїх — такі красені, чи такі розумники! Хіба не приємно було це чути і мамі, й нам, коли вона те переповідала?! Це, певно, провінційний комплекс такий. Адже в Києві на тебе ніхто не подивиться і не скаже рідним, що он твій іде! У столичному мегаполісі немає цієї безпосередності, щирості. А нам, дітям із провінції, потрібно, аби хтось похвалив уже і в цьому місті, скажімо. (Сміються).
Якщо ж говорити серйозно, то до літератури ми ставимося як до способу дослідження, а не висловлення думок. Ми не висловлюємо власних думок, бо у нас їх аж стільки(!) немає. Зате є у наших героїв.
ПРО МОДУ І ЗАЦІКАВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЮ КНИЖКОЮ
Мода — це як перша доза. За покликом моди купуєш книжку, прочитав — зачепило, не зачепило, читаєш далі чи ні. Ми вдячні всім виставкам і моді, якщо це можна так назвати, за те, що дають людині ту першу дозу читання. Бо якщо в родині не читали, в школі відбили охоту до читання, то ця перша доза — електронної чи паперової книжки — дуже важлива. І в людини є шанс стати читачем.
Власне кажучи, сьогодні всі виставки, про які говорите, — то справа рук інтелігенції, яка раптом відчула, що вона щось може. Може змінити світ, хоч би як пафосно це звучало. Тобто наша українська сьогоднішня книжкова культура має недолік і водночас перевагу: вона дуже молода і неструктурована. От на наших очах в Черкасах уже другий рік поспіль виникає книжкова виставка. Зараз у Дніпрі є. У Запоріжжі — «Запорізька толока». У Маріуполі теж толока книжкова. Тобто будь-хто за бажання каже: а чому мій рідний Очаків не може стати центром книжки? Що для цього треба? Я захожу в Фейсбук, набираю, до кого звернутися, вже домовився, і так відбуваються події. Виходить велетенський стимул, і вся наша еліта, справжня, а не та, що називає себе так, отримує можливості й реалізовує їх.
… Найперше книжка повинна бути: на вітрині, в руках у батьків, учителів. Друге: книжка повинна бути прочитаною. Але, і це найголовніше, є третій етап, про який усі забули: прочитану книжку неодмінно треба обговорювати — у родині, з друзями, на заході в читацькому клубі тощо. У нашій родині було так: у великій вітальні сидимо ми з книжками, сидить мама з книжкою, бабуся і брат з книжкою. І всі читають. Трапився в когось якийсь дуже цікавий або смішний момент: «Ой, а от тут те й те!» Всі відкладуть свої книжки, і той читає вголос, аби всі посміялися або позітхали. Читаємо далі. Обмін інформацією безпосередній. І все, ти вже попав, потім неодмінно прочитаєш той твір. А без живого обговорення того, що сподобалось, нецікаво, його ніщо не замінить.
ПРО КНИЖКУ ПАПЕРОВУ ТА ЕЛЕКТРОННУ
паперова книжка має багато переваг.Вона лежить на столі, на полиці, як от ваша «Порадниця» в поштовій скриньці, і наче кличе вас: прочитай мене. А уявіть, що ви свою читацьку аудиторію засилаєте файлами з газети — скільки їх буде відкрито? Навіть якщо людина побачила, але не відкрила, відклала — все, так і лежатиме матеріал у якомусь каталозі. Ось так й електронна книжка: навіть якщо ви її не скачали по-піратськи, а заплатили гроші, коли до неї руки дійдуть? Не покличе ж вона вас, як паперова книжка, у якої є вирішальна перевага: вона матеріальна, і не можна її замінити електронною, про яку ви просто забудете.
ПРО УКРАЇНСЬКИЙ КНИЖКОВИЙ РИНОК
Українська книжка, на превеликий жаль, то маленька частинка українського ринку; менш як 20 відсотків. І який тут може бути аналіз, коли ти закриваєш те, що не привозять із Росії. А звідтіля везуть детективи, жіночі романи, відповідно у нас їх практично не видають. Зате маємо багато книжок з етнографії, української історії. Подивишся статистику — таке враження, що всі в Україні читають історію, філософію. Хоч насправді — імпортні детективи. (Сміються). Зазирніть у будь-яку районну бібліотеку, як ми проїхали більше 150 районів, подивіться, що на поличках лежить. Там усе видно. Тому що бібліотека — це дзеркало, люди ходять туди, щоб читати книжки. І, звісно, там закуповують те, що читатимуть.
ПРО РОЗЧАРУВАННЯ
Хто очікує одразу хліб із маслом — то мав розчарування. У нас навпаки — зачарування суцільне: скільки в країні добровольців, які в нас волонтери, благодійники. А та сама церква на Майдані як повелася. Тепер, дай Боже, дочекатися Томосу.
Ми не бачимо приводу для розчарування, коли, наприклад, знайомий, ставши міністром чи депутатом, забув наш номер телефону, не бере слухавку. Це норма, так завжди було. А скільки наших знайомих, друзів пішли у владу й припинили з нами спілкування. Чому розчаровуватися, навпаки — це ж як сито, воно просіює. Слава Богу, ще залишились ті, кому можемо зателефонувати. Й приємно, коли нам телефонує віце-прем’єр і говорить: чекаю ваших подальших розпоряджень. От така одна людина є, слава Богу.
ПРО ЄВРОПЕЙСЬКІ ЦІННОСТІ
Дивлячись, що називати європейськими цінностями, за якими, до речі, ми спостерігаємо ще з 90-х років, коли їх тут не дуже поважали. Коли Європа об’єднувалася, утворювався Євросоюз, формувалася концепція майбутніх органів ухвалення рішень, серед їх критеріїв була політична, економічна доцільність, а про культуру — ні слова. Перші 10 років про культуру як про чинник для ухвалення рішень жоден європейський документ не згадував. Тому європейські цінності — то, скажемо так, наші фантазії. І це треба усвідомити. Нас б’ють по голові тими європейськими цінностями, але, даруйте, в Данії вони одні, в Греції — другі, в Португалії — треті. У них все інакше. Взагалі це дуже спекулятивна річ.
ПРО СТАВЛЕННЯ ДО ШЛЮБУ
Ми завжди були дуже матрімоніально орієнтовані, й зараз вважаємо, що не можна давати чоловікам можливості не одружуватися. Їх треба штовхати силоміць до створення сім’ї, тому що вони в цьому найменше зацікавлені. Жінка не повинна дозволяти чоловіку такі вольності, мовляв, не обов’язково й одружуватися нам, можемо жити у цивільному шлюбі. Хоча насправді цивільний шлюб — якраз те, що знаходимо в РАЦСі, церковний — у церкві, а це — той, що на віру як би. Тому, шановні жінки, не дозволяйте чоловікам уникати їхнього обов’язку одружуватися і створювати родину. Сімейний чоловік стає іншим, у нього з’являються нові якості.
ПРО СХОЖІСТЬ
А ми завжди використовували свою схожість. Але ось як. Приходить учитель у клас, бачить близнюків, що він думає: ага, будуть один за одного відповідати, хтось учитиметься, а інший ледарюватиме. Ми ж це розуміли, тому завжди сідали на першу парту перед учителем, щоб він бачив, хто є хто. Вчителі нас любили за те, що їх не дуримо.
… А найсмішніші випадки у нас, звичайно, відбувалися на кордоні. Тепер прикордонники знають, хто ми. А в старі часи нас навіть арештовували — за подвійний перетин кордону. От коли намислиш, то не повториш, а інстинктивно завжди вибираємо одну і ту саму касу в магазині, той самий прохід на митниці. Один пройшов, а другий відійшов у якийсь там магазин. А потім поперся до того самого прикордонника. Той і каже: ви вже проходили. Та ні! Викликають наряд, і починаєш доводити, що є ще десь тут другий, такий самий.
ПОРАДА
Якщо людина творець, вона обов’язково стає лідером, бере відповідальність за інших. Кожен цю відповідальність повинен співвідносити з власними амбіціями. Я от творець, але в межах своєї хати. Я творець у під’їзді, я ОСББ організував. Я творець — організував підприємство, видавництво. Я творець — стану державником районного масштабу. Я творець — буду президентом.
…Любіть себе, любіть свою родину, своє місто, село, людей. Тому що ті, які вас оточують, напевне найкращі. Інакше якби не були такими, то навіщо вони вас оточують? Місто, село, в якому живете, найкраще, інакше навіщо ви там живете? Сьогодні світ відкритий для нас, і щастя можна шукати деінде.
Звісно, й самі будьте найкращими. Але пам’ятайте, що зранку всі прокидаються однаковими, а от до вечора ви повинні стати найкращими. І так щодня. Оце і буде найуспішніша ваша реалізація.
Повну версію порадницької гостини з братами Капрановими можна вже прочитати у номері “Порадниці” від 2 серпня 2018 року.
Автор та керівник проекту
Тетяна Власюк.
