«Український дух, українська душа, українська гордість і гідність. Побачити це все, піднести, возвеличити» — таким вбачав кредо українського літератора Павло Загребельний — інтелектуал, енциклопедист, ерудит. «Неординарна постать, інтелектуально багата, гострополемічна, внутрішньо суверенна, людина, яка ніколи не боялася вступити в полеміку й висловити свою позицію», — казав про Загребельного Микола Жулинський. «Ніхто, крім нього, не захопив такий широчезний історичний пласт буття нації», — стверджував Володимир Яворівський. Письменник — Герой України, лауреат Шевченківської премії, творив щедро й натхненно. Більшість його романів одразу ставали бестселерами. Книжки Загребельного надруковано 23-ма мовами світу загальним накладом понад 20 млн примірників. Та цифра ця не остаточна!
У Павла Загребельного читач учився любити своє, українське, — і відкривав у його творах досі невідоме, замовчуване чи призабуте. А ще окрилювався його красним Словом, прикладом якого — уривок із «Левиного серця», пізніше процитований ним і в збірці есеїв «Думки нарозхрист»:
«Мово наша і Ріко наша! Невичерпна, вічна, молода, як весняне листя. Райдуги купаються в Дніпрі, небо хмарніє від птаства, червоновишневі зорі горять угорі, земля стогне від тяжкості хлібів, громи вигуркочують над посереддю Ріки, і садки вишневі коло хат, і хрущі над вишнями, і червоно устає в небо псалом залізу, а над усім мова гримить, і шепоче, і ніжно лащиться, і бунтується: «О люди, люди небораки…», і дух рве до бою, і діти просять «моні», а матері лебедіють над ними, і мружаться гаї, «леліє, віє, ласкавіє», і небо пахне сміхом.
Мово вкраїнська, звідки прилетіла, як тут виросла, розцвіла і зарясніла? Чи пила ти воду з Дніпра, чи купалася в його ласкавих водах, чи злітала з його мільйоннокрилим птаством? Мово! Течеш вільно, як Ріка. «Тече вода в синє море, та не витікає…» А на ній човни золотії згуків, слів, мови — Із сивої-сивої давнини причалюють човни золотії…»
«Я понаписував досить багато книжок, уперто шукав у малому велике, не заплющував очей і на мале у великому. …Повіддавав усе, що прийшло в мою душу від людей, від мого роду і народу. Віддавав щедро і з великою вірою в те, що проросте воно добром, благородством і милосердям, і вірою в людську особистість, в її цінність і велич», — писав про свій творчий шлях Павло Архипович. І вірив: «Найбільша почесть для письменника — це коли його книжку читають».
Ця розповідь — присвята пам’яті Павла Загребельного з нагоди ювілею: народився-бо 100 років тому, 25 серпня 1924-го.
ЗМАЛКУ НАБУВАВ І ВТРАЧАВ
Його рідне козацьке село Солошине Кобеляцього р-ну на Полтавщині, розтягнуте вздовж Дніпра, постало колись на межі земель Війська Запорізького і царської імперії, тож вабило волелюбних втікачів. В усі часи Павло відчував незалежність у душах своїх земляків і припускав: це йому від них передалося. На перші 16 років припадали й найдорожчі його спогади. Навіть прізвища для персонажів обирав знайомі з дитинства, пам’ятаючи, як звуть кожного односельця.
Світ побачив у сім’ї селян Архипа та Варвари. Неписьменні селяни, зокрема й матуся Павла, відвідували гурток з ліквідації неграмотності. Сина жінка брала з собою, тож 5-річним уже добре читав — і ще до школи захопився книжками, наперед подужавши чи не пів шкільної програми. Допитливий і спраглий знань, всотував їх, де тільки міг, у всій красі відкриваючи для себе дивосвіт життя.
Завдяки неньці змалку відкрився йому і світ християнства, дивовижне відчуття храму в душі й потреби в ньому. «…Ніколи не забудеться, як на паску водила тебе мати до церкви, і була тепла ніч під високими осокорами…, і ти дрімав коло кошика з пасками і крашанками…, а тоді крізь сон чув наближення хресного ходу… вже тебе м’яко вигойдувало на солодких хвилях молитовного співу і кадильного диму, і весь темний простір довкола церкви зорів золотими проморгами воскових свічечок, …і якась невимовна радість, а тоді ти вже в церкві, і Слово Іоанна Златоуста: «…Воскресе Христос, і радуються ангели…» А влітку до причастя водили тебе твої тітки… Мама ще звечора мила тобі ноги, вранці одягала нові штанці й нову сорочечку з «крамної матерії», і ти йшов в урочистім натовпі до церкви…»
Утративши матір у 6 років, відтоді не розлучався з іконкою св. Варвари. Зростав із батьком та мачухою, стосунки з якою склалися не найкращим чином.
УРОКИ ЖИТТЯ
Як і земляки, пройшов через Голодомор. Відвідував літгурток, хоч мріяв стати математиком. 1941-го закінчив десятирічку, та вже 23 червня 16-річним добровольцем прибув до райвійськкомату. Отримавши направлення до артилерійського училища, вперше побачив Святу Софію, яку через 20 років опише в романі «Диво». Поранений при обороні Києва, після лікування вже як комвзводу прибув на брянський фронт. Важкопоранений потрапив у полон, провів два з половиною роки в гітлерівських концтаборах, тож «голод став першим уроком життя, а концтабір наступним». Побачив там і велич людську, й ницість. Пережив тортури й чергу на смерть, коли фашисти за дрібницю розстріляли кожного десятого в шерензі, де він був восьмим. Захворівши на туберкульоз, дивом вижив. Кілька разів невдало намагався втекти, після чого йому вибили ліве око. Лише 1945 р. втеча вдалася, потрапив до французьких партизанів. Та на дорозі додому їх ешелон відправили до беріївського спецтабору для спецперевірки офіцерів, які були в німецькому полоні. Майже пів року був там. Пощастило: геть молодого і хворого випустили «більш-менш легко». З рідного села надіслав документи до Дніпропетровського університету — і пройшов на філфак!
Став відмінником, вів науковий гурток. Читав перші свої твори в університетській літстудії «Гарт». Закінчивши виш, отримав вільний диплом, та жодна редакція не захотіла прийняти на роботу через перебування в полоні: при сталіні таких вважали «зрадниками Батьківщини». Літредактором до «Дніпровської правди» влаштувався лише 1953-го. Тоді ж вийшла перша книжка Загребельного. Такі випробування сформували його характер. Тож незалежність оцінював як найдорожче.
ЗАСТУПНИК СПРАВЕДЛИВОСТІ
«Крига скресла» 1954 р.: його прийняли до Спілки письменників України, запросили на роботу до редакції журналу «Вітчизна». Переїхавши до Києва, поєднував роботу з письменницькою творчістю. Починав російською, але вдався до самокритики — і перейшов на українську. Олександр Сизоненко так описував перше враження від Загребельного: «В редакції… за столом завідувача відділу прози сидів інтелігент з тонкими рисами худорлявого обличчя, в гарному костюмі, в білій сорочці з вибагливо зав’язаним модним галстуком». У «Вітчизні» Павло Архипович зрозуміє, скільки довкола нездар і наскільки важливо протиставити їм щось непересічне. За кілька років направлений Олесем Гончаром «редакторствувати» до «Літературної газети», новий редактор критично налаштований, не терпить графоманів, але боронить українське Слово. Саме за його керівництва газета змінює назву на «Літературну Україну». Кардинально змінюються і публікації — більшає дискусій, суперечок, газета стає в рази цікавішою. У той час з’являються і три перші романи Загребельного. Поступово піднімаючись посадовими щаблями, зрештою стає на чолі Спілки, залишаючись її головою впродовж 15 років. «Прожити один день серед письменників — це досить тяжка ноша. Я жив як у кратері вулкана. Намагався бути справедливим, а головне — нікому не робити зла», — згадував ті часи. Та, як казав Анатолій Дімаров, «піднімаючись на другий поверх Спілки, Павло Загребельний встигає нажити трьох недругів».
Згодом обійматиме посади Голови Шевченківського комітету (до 1987), члена Комітету Національних премій України ім. Т.Шевченка (1996–2005).
Із посади першого секретаря СПУ на початку реформ попросився сам, мотивуючи різким погіршенням зору й усвідомленням, що на часі дати дорогу новим людям. Відтак усамітнюється на дачі, зосередившись на літературній творчості.
Вже потім, аналізуючи недавнє минуле, він дивувався: як можна було керувати культурою? Письменником, чи поетом? І згадував Сковороду: «Не вчи яблуню родити яблука, краще відгороди її від свині». Втім, додавав, — «яблуню ще можна щепити, а от коли «підрізують» письменника… а так і було». Але й тішився: використовуючи своє високе становище, «багатьом талановитим людям допоміг». «Часто в дуже складних умовах виявляв громадянську мужність, хоча доводилося йому й відступати, рахуватися з тиском, який постійно здійснювався на нього, як на будь-яку оригінально мислячу людину. Його велика заслуга в тому, що на початку 60-х років він підтримав молодь», — наголошував академік Іван Дзюба. Загребельний умів відчути талант і допомагав талановитій молоді у виданні книжок, прийнятті до СПУ, навіть отриманні житла. В «Літературній Україні» на цілі розвороти давав добірки Миколи Вінграновського, Віталія Коротича, Юрія Щербака, відкрив прозу Євгена Гуцала, братів Шевчуків, щедро давав місце для публікацій Ліни Костенко, Дмитра Павличка, підтримував Василя Симоненка, Бориса Нечерду. «Я був без хліба, без нічого, а він забрав мене до Києва, дав мені роботу, захищав мене», — згадував Володимир Яворівський, якого у Львові тоді звільнили лише за те, що побував на весіллі в Богдана Гориня. Узяв на роботу Павло Загребельний й Івана Драча, якого виключили з університету. Рятував шістдесятників від переслідування, «щоби нова хвиля ввійшла в українську літературу». Мав-бо переконання: «Треба будь-що зберегти ядро творців, які не втратили віри в сенс життя, в буття і судьбу. Це ядро повинне бути твердим, упевненим у собі, послідовним у діях. Воно повинне вміти надихати й захоплювати своїм прикладом; між ним і його оточенням не повинно бути різких протиріч, інакше всі набутки будуть відкинуті й змаловажені. Станеться те, від чого застерігав Христос у Нагірній Проповіді: сіль втратить свій смак — і в суспільстві запанують профани й невігласи… Стоїмо над безоднею. Треба вистояти».
НЕВТОМНО ШУКАВ ІСТИНУ
«Письменник» — було написано в графі «професія» його трудової книжки. «Не знаю, де це зародилося, — чи то в дитинстві, чи то вже на війні, — казав про своє покликання, — можливо, через те, що я — селянський син… Кожен селянин у сфері свого життя щоденного уміє робити все. Я вмію запрягти коня, …зварити борщ, …спекти хліб, …орати землю… І коли ти вийшов із середовища людей універсальних, які вміють усе, ось тут найлегше стати письменником». Із сільським походженням пов’язував і свою дивовижну працездатність, бо в селі всіх «зобов’язує працювати худоба, земля».
Потрібною для письменника рисою називав незалежність розуму. Визнавав, що «ніколи повністю не належав собі», та хоч би по яких високих президіях сидів, «весь час у голові тривала робота над романом… Діставав з кишені клаптик паперу, записував думку, ховав той клаптик, а вдома клав у папку. Так робив чернетки до всіх романів. Коли їх збиралося кілька кілограмів, брав відпустку за свій рахунок — і працював по 16–18 годин на добу. А ще ніколи не думав про сюжет, бо «головне для роману — людський характер. Візьміть цей характер, штовхайте його поперед себе — сюжет виникне сам по собі». Його ж герої, як і він сам, «шукали істину».
Озираючись на власне літературне минуле, наголошував: не писав «модних» речей, тому не відмовлятиметься від жодної коми. «Писав про сучасність. Хотів писати про людську душу і збагнув, що буде легше знайти її в людини минулого. Таким чином втікав від гострих проблем сучасності у минуле. А з іншого боку — проявив сміливість, взявшись за історичні романи, коли вони практично були заборонені». Пережите в полоні «вихлюпнулося» на сторінки автобіографічної «Думи про невмирущого» (1957). За роман «Диво» (1968) на нього донесли Шелесту зі звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі», дарма що дія твору відбувається в часи Ярослава Мудрого, а роман «Південний комфорт», який зазнав погрому, обговорювали на засіданні всесоюзної генпрокуратури. Після 26-річної перерви у відзначенні української прози державну премію срср отримав роман «Розгін», та це вже не потішило письменника, зізнавався другові: «У нас завжди з усім спізнюються. Хіба ж це премія в шістдесят год? Премії треба давати молодим. Щоб заохочувати. Щоб вони росли, розвивалися в атмосфері найбільшого сприяння. А так…»
Тоді ще Державною премією урср ім. Т.Г.Шевченка було відзначено його романи «Первоміст» (1972) і «Смерть у Києві» (1973). До історії Насті Лісовської 1980-го його підштовхнули кілька розмов, зокрема, з медсестрою в лікарні Івано-Франківська. Цікавилася, чом би Павлу Архиповичу не написати про нашу Роксолану? Запропонувала й розповісти про землячку, бо й сама походила з Рогатина. Взявшись за тему, письменник два роки вивчав Коран, закони шаріату, особливості побуту й життя, що було непросто для вихованого в християнській моралі. На архівних матеріалах базувалися й інші його твори. Роман «Я, Богдан» (1983) письменник задумав як Книгу свого народу, ототожнюючи Богдана з усіма українцями. Коли ж звідти видалили розділи, вставив їх у наступний твір — «Тисячолітній Миколай» (1994) — який охоплював тисячолітній період і став для нього найдорожчим. Театри показували вистави за його «Євпраксією» та «Роксоланою», за його сценаріями знімали фільми.
А потім у житті письменника було важке десятиріччя простою, аж поки в 2000-х видавництво «Фоліо» перевидало всі романи й повісті Загребельного. Таку ціну сплатив за правду творів, за свою впевненість: «Письменник владі руки не подає. Це вона йому подає, коли має розум. Мій вік, усе моє життя, моє страждання дають мені право дистанціюватися і від влади, і від усього сущого».
ДЖЕРЕЛА ЩАСТЯ І НАТХНЕННЯ
Людина енциклопедичних знань, він мав фотографічну пам’ять, завжди когось цитував. Вирізнявся яскравим почуттям гумору і європейською культурою. Непогано малював, а що мав добрий голос, то в дружньому товаристві часто співав «Пісню про рушник», «Два кольори», «Минає день, минає ніч…» Був гострим на слово, казав те, що думає, не озираючись ні на кого. Емоційний і хлібосольний, радо приймав у себе всіх знаменитостей. Та 1986-го став замкненим самітником, оточеним книжками. До них змалку мав особливий пієтет: згадував, як дитиною попросив у товариша книжку лише на одну ніч, а мачуха кричала: «Гаси каганець!» «Очевидно, цей спротив проти самого оточення навчив хапати знання де тільки можна, з максимальною швидкістю і неймовірною настирливістю», — підсумовував через роки. Знання мов дозволяло йому читати іноземну літературу в оригіналі. Ще з юності мріяв про домашню бібліотеку, «книжки збирав, як бджола збирає нектар, — крапелька за крапелькою, книжка за книжкою. Не знаю, скільки в мене книжок і на скількох мовах читаю (друзі уточнювали: на п’ятнадцяти), але все, що треба, завжди знаходжу в своїх звалищах…» І хоч би про який твір заходила мова, — виявлялося, і його Загребельний уже читав. При тому, стверджували, перечитував цілу книжку за годину–дві. На схилі літ стверджував, що вже не пише, лише читає. Коли ж в одному інтерв’ю запитали, яку свою книжку взяв би на безлюдний острів, то сказав: узяв би не твори, а кохану дружину Еллу. А на запитання, хто і що для нього дружина, відповів лаконічно: «Все».
КОХАННЯ ЗА ШЕКСПІРОМ
…Високу біляву дівчину Павло виокремив поглядом серед 125 сокурсників у свій перший студентський день — 2.09.1946: «І от я тільки побачив — й одразу закохався — і навіки». Вони одружилися ще за сталінських часів, та через полон Павла не брали на роботу, тож поки Елла викладала студентам мову і літературу, він «сидів удома, нянчив дочку, варив суп і писав безсмертні твори». Згодом визнавав, як це непросто: «Уявіть, що ви живете з людиною, яка сидить — і по 12–14–16 годин на добу щось пише, — і з нею не можна говорити, до неї не можна підійти, вона дратується… І коли моя дружина витерпіла мене багато десятиліть, і була ще й моєю помічницею, порадницею найпершою, то я просто перед нею схиляю голову. Бо це подвиг справжній… Ми живемо надзвичайно щасливо. І це дає мені великий заряд у тих моїх писаннях, яким я присвятив своє життя. Була б у мене інша дружина, було б інше життя, я би цього не зміг зробити». Казав, що їм обом не властива заздрість, і це дало змогу «жити у великій безтривожній любові, вільно і прекрасно».
«Сонет 29» — таку назву має документальний фільм, присвячений коханню Загребельних, доступний на ЮТУБ. За словами письменника, для них обох стало щасливим число 29: вона народилася 29.01.1929, його охрестили 29 серпня. А коли серед сонетів Шекспіра натрапив на один, що передавав і його почуття до Елли Михайлівни, — це виявився сонет №29, де є слова: «Я промінять ніколи б не хотів твою любов на славу королів…»
На схилі літ зізнавався: «В концтаборі ми мріяли: тільки б дожити до Перемоги, а там і помирати можна. І ось я живу після цього вже 60 років. Це щастя! У мене прекрасна дружина, син і дочка, онуки, а нещодавно народився правнук — також Павло. Я щасливий, тому що мої книги читають».
Надійний «тил» дозволяв письменнику сповна віддаватися справам свого життя. З нагоди 80-річчя за самовіддане служіння Україні, багаторічну плідну діяльність на ниві письменства, визначний особистий внесок у збагачення національної духовної скарбниці, утвердження гуманістичних ідеалів Павлу Загребельному було присвоєно звання Героя України.
«Ніхто не має права мовчати, а надто письменник. Це моє кредо, я сповідував його все своє життя. Я не шкодую, що я так жив чесно та справедливо. Оце все, що я мав вам сказати. Все решта написана в моїх книжках», — підсумовував пройдений шлях.
Коли ж останні роки майже не говорив, не піднімався з ліжка, не міг сам читати, дружина стала його очима — аж до лютневого дня 2009-го, коли пішов з життя від туберкульозу та давніх проникних поранень в грудну клітку. Перед тим надіслав кільком друзям свою книгу «Думки нарозхрист» із прощальними листами. А свій щоденник, який вів усе життя, заповів оприлюднити через 20 років, із яких станом на сьогодні залишилося чекати менш ніж чотири…
Ольга ГОЙДЕНКО.
