Живемо, боремося, захищаємося, працюємо, допомагаємо, творимо — все у війні. І розмови всі наші нинішні — хоч би з ким та про що — в контексті війни. Як і з цим молодим чоловіком, чиє прізвище вже багато десятиліть відоме не лише в кожному куточку України, а й далеко за її межами. До тієї визнаної популярності, здобутої свого часу батьком, легендарним оперним співаком Анатолієм Солов’яненком, котрого за голос неймовірної краси та сили називали «українським соловейком», чимало вже додав і від себе. Перелік його заслуг і регалій вражає. Відколи в 2000 році, будучи студентом юрфаку, паралельно вивчаючи театральну режисуру, прийшов до Оперного театру асистентом режисера, затим працював режисером, режисером-постановником і вже з 2011-го він, Анатолій Солов’яненко-молодший — головний режисер Національного академічного театру опери та балету України ім. Т.Г.Шевченка. Того, на сцені якого впродовж 30 років виступав його батько, та який з дитинства став рідним домом і для нього.
Вже у 28 років був удостоєний звання народного артиста України, затим — лауреатства Національної премії України імені Тараса Шевченка за постановку опери В.Белліні «Норма». Окрім неї поставив ще, зокрема, опери «Мойсей» М.Скорика, «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Дон Карлос», «Набукко» Дж.Верді, «Наталка Полтавка» М.Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, «Флорія Тоска» Дж.Пуччині, «Севільський цирульник» Дж.Россіні, автор ідеї створення сучасної опери для дітей «Кіт у чоботях» Ю.Шевченка, прем’єра якої відбулася вже у воєнному часі. А ще він — головний режисер понад 700 міжнародних і загальнодержавних культурно-мистецьких заходів.
Зокрема й про те, як вплинула велика війна на роботу театру, на репертуар, на колектив, на нього особисто, розмовляємо з Анатолієм СОЛОВ’ЯНЕНКОМ напередодні його дня народження, який він відзначає 27 квітня.
ПРО ВІДНОВЛЕННЯ РОБОТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОПЕРИ
Коли наприкінці квітня 2022 року з генеральним директором Петром Яковичем Чуприною приймали рішення відновлювати роботу, були з ним удвох у порожньому театрі, ну, ще охорона. І от сиділи ми в його кабінеті, з якого одне вікно виходить на вулицю Богдана Хмельницького, а друге — Миколи Лисенка, дивилися хвилин із 15 надвір, і за весь той час побачили там одного собаку та двох ворон. Аж потім якась людина пройшла. Все довкола було ще в отих «їжаках». І ставили з Петром Яковичем один одному непросте запитання: «А чи прийдуть у зал люди, і чи до театру їм зараз узагалі?» Вирішили запланувати для початку вистави на дві суботи та дві неділі. А квитки продавати онлайн. Для початку обрали 21 травня. Бо символічно, що цього дня, який випадав саме на суботу, відзначали День Європи в Україні. Відновлювали перерваний сезон європейською класикою — «Севільським цирульником», щоб трохи такого, знаєте, життєрадісного, життєствердного дати людям. А наступного дня була вже українська класика — «Наталка Полтавка». І то було теж символічно, адже саме цією виставою, яка йшла на сцені 23 лютого 2022 року, обірвався наш театральний сезон.
ПРО МІСІЮ ТЕАТРУ
Ми виставили на онлайн-продаж квитки, і протягом перших 3–4 днів на перші дні цих двох вистав вони були розкуплені. Тоді я вирішив в антрактах вистав ходити в зал і запитувати людей, чому вони прийшли до театру. От просто таким рандомним способом. За перші кілька тижнів опитав не один десяток глядачів. Відповідали вони різними словами, але суть була одна і та ж: театр дає їм можливість принаймні на кілька годин поринути в атмосферу того повсякденного життя, до якого звикли в мирний, довоєнний і, як тепер уже стало зрозуміло, надзвичайно щасливий для кожного з них час. Тоді я ще більше впевнився, що ось у цьому і є найвища така цінність, сутність, мета театру й мистецтва загалом. Саме заради того ми працюємо, творимо і присвячуємо цьому життя.
ПРО МИТЦІВ НА ФРОНТІ
Питання дуже чутливе і дуже делікатне… Звісно, я впевнений, що в кожній галузі — не тільки у мистецтві — знайдуться професії, люди, які є унікальними, видатними. І кожна галузь, і кожна установа аргументуватимуть, чому саме таких людей не можна мобілізовувати. Звісно, й мені хотілося б забронювати всіх працівників театру. Бо кожен із них є дуже важливим. У нас немає зайвих людей. Той же монтувальник сцени — без нього, навіть якщо ми разом із Миколою Дядюрою та Людмилою Монастирською, взявшись за руки, вийдемо на сцену, не зможемо показати глядачам виставу. Складне це питання… Та й у суспільстві завжди знайдуться люди, котрі скажуть: чому я, а не він?! А скільки списів було зламано навколо ідеї економічного бронювання?! З одного боку, це люди, які дають кошти в бюджет, на що утримується армія. А з іншого, — соціальна нерівність, соціальна несправедливість, яку не сприйме теж велика частина суспільства. Це складні речі, в яких нам годі розібратися…
ПРО ШЛЯХ ДО МРІЇ
У нас із братом дещо відмінна була ситуація. Оскільки Андрія змалку привчали до музики: водили в музичну школу, він співав у хорі «Дзвіночок», закінчив десятирічку по класу фортепіано при Київській консерваторії. Але після того, як отримав диплом із відзнакою, прийшов додому, демонстративно поставив на піаніно книжки, батькам віддав свій диплом і сказав: «Я вам закінчив». І більше ніколи не сів до інструмента. А зі мною все було по-іншому, оскільки батьки вже були навчені ситуацією із Андрієм… Отож мене ні до чого не силували. І стався абсолютно протилежний ефект, оскільки в 13 років я сам попросив знайти для себе викладача по класу фортепіано і взявся реалізовувати свої бажання та мрії.
ПРО ВДЯЧНІСТЬ ТЕАТРУ
На театр образи ніколи не було ані в батька, тим паче не могло бути в мене. То було ставлення до певних абсолютно конкретних людей. А цьому театру батько все життя, до останніх днів своїх був вдячний. За те, що тут пройшли його найкращі роки. І я вдячний цьому колективу. Ніколи не будував зарубіжної кар’єри. Люблю своє місто, свій дім, свою сім’ю, свій колектив, який став моєю другою родиною. Були в мене деякі можливості, пропозиції, але ніколи не розглядав їх усерйоз. Завжди хотів бути тут, в Україні. Навіть на гастролі довгі не їжджу. Бо — сумую, поза рідним домом мені некомфортно.
Знаєте, що особливо зігрівало, коли почалася велика війна? Досі такої єдності в Україні не бачив. Становлення ж нашої Незалежності відбувалося на моїх очах, але ніколи не було такої згуртованості українців навколо нашої національної ідеї, яка є зараз. Думаю, що попри весь жах цієї війни народження справжнього українського суспільства відбулося.
Повну версію порадницької гостини з АНАТОЛІЄМ СОЛОВ’ЯНЕНКОМ можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця» від 25 квітня 2024 року.
Автор та керівник проєкту Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
