Леся Литвинова: “Ми повинні перемогти, бо за нашою спиною — діти й увесь світ”

Звісно, ми готувалися до великої війни. Але трішки прорахувалися в тому, які саме будуть події, де розгортатимуться. Здавалося, що все ж таки на сході, не очікували, що це буде й Київська область. А те, що досі відбувалося в білорусі, видавалося таким собі відволіканням уваги. Ми розуміли, що чоловік, звичайно ж, піде воювати. А я збиралася займатися тим, чим завжди, і у Фонді роботи було, як кажуть, за гланди. Але коли 24-го полетіло на голову, ми зробили те, про що домовлялися з родиною: забрали всіх до мене додому. Живемо за містом. Я продала квартиру в Києві, й купили будинок в маленькому дачному кооперативі, де лише дві вулиці, багато лісу, автономне таке існування. Це за Гостомелем, поблизу Демидова, 20 хвилин пішки до зоопарку «12 місяців». Нам здавалося, що це буде абсолютно безпечний куточок, там ніхто не стрілятиме, туди не летітимуть ракети, бо кому ж воно потрібне. Отож висмикнули всіх своїх із Києва. У мене дорослі старші доньки — Анастасія та Поліна, в мене батьки, ну, а троє молодших дітей — Віталій, Варвара та Соломія — і так були ж із нами.

Залишивши всіх у будинку зі словами: «Ми повернемося ввечері», 24-го поїхали з чоловіком у Київ, до Фонду. Телефони просто обривалися, всім усе треба було одночасно. Хтось намагався евакуюватися, медики розгортали пункти, хтось уже їхав на схід, і потрібні були медикаменти. Ми тоді за добу-півтори, здається, вигребли всі запаси, що були у Фонді. Через комендантську годину того дня не змогли повернутися додому. А зранку міст через річку Ірпінь уже був підірваний. Нам ніяк було їхати додому, і на той момент там уже були орки. Все відбулося настільки блискавично. Ну і, звичайно, коли ти розумієш, що твої діти опинилися в окупації (а що таке окупація, ми добре знаємо ще з 14-го року, бо війна все ж таки почалася не в 22-му), то що тобі залишається?! Йти до військкомату, ставати до лав армії, намагатися дістатися до дітей зі зброєю в руках.

Так, це полегшувало службу. І не тому, що це — чоловік, а тому що — надійний напарник. Коли поруч є побратим, якого ти розумієш і якому довіряєш — це неймовірно важливо. Мені пощастило, в мене був побратим, котрому абсолютно довіряла і якого розуміла навіть із одного погляду. Нам не треба було обговорювати план дій у якійсь надзвичайній ситуації — достатньо було подивитись одне на одного.

Навіть коли нас поранило одночасно, одним снарядом, і ще один хлопець отримав тяжке поранення, мені не довелося своєму чоловікові, котрий і сам був майже без свідомості, казати, що йому треба робити, коли я, затампонувавши побратима, поклала руки свого чоловіка йому на грудну клітку. Владислав знав, навіщо їх туди поклала — щоб він тиснув, поки я подивлюся ще одного важкопораненого. Оце важливі моменти, які плюсують шанси на виживання. Навіть не можу словами передати, наскільки це додавало впевненості, що нічого не трапиться.

Страх — загалом це нормально. Якщо хтось каже, що він не боїться, то йому варто показатися психіатру, бо в кожної людини є інстинкт самозбереження. Якщо немає базових інстинктів, то з нею щось дуже негаразд. Інша річ, у що ти можеш конвертувати цей страх. Я, коли боюся, стаю зібраною, більше слухаю, уважніше придивляюся і вивіряю кожен крок. А паніка — так, паніка дуже страшна річ. Але її ти не контролюєш. Знову ж таки, мені дуже пощастило, що жодного разу не запанікувала. Але це не мені плюс. Просто так склалися обставини, що не довелося цього відчути на собі. Проте бачила, як панікують інші, і, здавалося б, абсолютно дорослі, серйозні, не боягузливі люди втрачали над собою контроль.

Якщо говорити про родину — то це відбувалося легко. Ну, як легко… Зі старшими дітьми трішечки важче, тому що в нас накопичились різні емоції, і ми дуже обережно один до одного ставилися. З молодшою було легше. Бо Соля так чекала-чекала, і от нарешті це сталося. А з усім іншим… ну, важко, важко, тому що не можу звикнути до суспільства. Воно мене лякає.

…У мене є чудова бульбашка, вона рятує. Знаєте, граю в гру «цього не існує». Живу між домом і Фондом. Зазвичай відмовляюся від абсолютної більшості якихось заходів, на які мене намагаються витягати. Не буваю в місті. Тому що кілька разів у справах довелося — і більше не хочу, ну, не хочу. Це занадто великий контраст. Із одного боку, розумію, що життя має продовжуватися, і не можуть люди стільки років поспіль ходити з похмурими обличчями, перебувати в стані вічної тривоги. Але все одно воно ж працює як маятник. Коли тобі зранку телефонує подруга, яка вночі виходила з позицій і потрапила спочатку під авіаційний, потім під танковий обстріл, контужена, й телефонує з чужого телефону, аби сказати, що жива, не хвилюйся. І паралельно бачиш якогось чувачка, що з бодуна не може рівно йти…

У кожного має бути свій. На те він і є особистий план. Але треба розуміти, що війна надовго: не на рік, не на два, не на п’ять. І треба для себе визначити місце в цьому житті і в цій країні, й від того відштовхуватися: що ти плануєш робити далі? Ти плануєш воювати? Якщо так, то йди готуйся, йди шукай собі місце, готуй свою родину до того, що ти підеш на фронт. Ти не плануєш, але повинен воювати, тоді приймай рішення — можливо, тобі краще поїхати з цієї країни. Ти готовий сидіти тут під обстрілами й чекати свою другу половинку з фронту чи тобі краще робити це в іншій державі… Я не знаю. Кожен має змоделювати собі ту ситуацію, в якій він планує опинитися. В якій він може опинитися. Ну, вже ж зрозуміло, що далі відбуватиметься тільки погіршення того, що є. Легше не буде. Буде важче.

В мене більшість донатів якраз — це маленькі, і з них складаються великі суми. Хоча при тому, коли всі кажуть, що маленьких донатів не буває, ось нещодавно був скандал на пів Фейсбуку про те, шо комусь задонатили 10 копійок, і це розцінили як плювок в обличчя. Хоча незрозуміло, з якого дива 10 копійок не рахуються як донат?! А я здогадуюсь, що хтось налаштував собі відрахування від покупок, заокруглення суми, так можна зробити. Отакі речі, так, вони дуже впливають на тих, хто донатить невеликі суми. Насправді найкраще для зборів працюють особисті історії, кров і страждання. Але я категорично проти того, щоб це робити. Можу писати про особисті історії виключно для загальної ілюстрації до якоїсь проблеми. Можна писати без імен. Бо це особистий простір і — дуже важкий особистий простір. Того, хто поранений і перебуває в гострому стані… Що таке людина після поранення? Це ж не після аварії або побутової травми. Крім того, що її було поранено, вона ще пережила неймовірні травматичні події. У когось на очах гинув хтось із побратимів, когось важко евакуювали, вони втратили позиції або не дійшли до позицій, або ще щось. Тобто це частина з комплексної травми. І якщо у все це ще лізти й казати: «А давай, я тебе сфотографую на лікарняному ліжку, а давай, сфотографуємо твою розтрощену кінцівку й напишемо, який ти герой — тоді нам дадуть багато грошей…» На місці пораненого, до якого з таким приходять, я запустила б у них тим, що мала б під рукою. Але багато хто йде цим шляхом, і на це йде от легкий ресурс. Ті, хто шукає видовищ. Розумію, що це звучить образливо стосовно людей, котрі донатять, але майже всіх уже привчила, хто мені пише з пропозиціями допомоги: якщо вам треба фоточки хлопців із нуля з вашими шоколадками, то йдіть до дупи. Їх не буде. Я не проситиму людей грати в дресированих мавпочок за їжу. Це принизливо. І аргумент, що нам треба зворотний зв’язок, це нас надихає донатити, каже про те, що люди не вміють дивитися серцем — вони дивляться очима. Зрештою, що ще має надихати допомагати, окрім того, що світ летить шкереберть, і що це не війна між Україною та росією — це Третя світова, яка йде на нашій території. Змінюється весь світовий порядок, весь. Але за це життями платимо ми. Які ще треба тут шукати аргументи й додаткові мотивації — я не знаю.

Отримувач: БО «БФ «СВОЇ»

Код ЄДРПОУ: 39293651

BAN: UA883052990000026004015002735 в АТ КБ «ПРИВАТБАНК»

Картка Visa: 4246 0010 3002 9122

Картка MasterCard: 5169 3305 3036 4303