Перед дивовижними картинами Олексія Потапенка просто завмираєш. Це відчуття причетності до справжнього мистецтва триває, поки перебуваєш у створеному ним світі, сповнюючись позитивом від побаченого: гармонією кольорів, форм і задуму, які лишаться з тобою й надалі. Побачити дивовижну «Українську містерію» можна в Атріумі Національного музею Тараса Шевченка, де вперше в Києві відкрилася виставка чернігівського художника.
Зацікавившись уже в зрілому віці українською етнографією, Олексій Потапенко пензлем оповідає про національні звичаї, обряди, традиції, буття народу, сповнюючи свої полотна глибоким змістом, щирими почуттями й емоціями. Кожна картина – ніби маленьке віконце в чарівний український світ, крізь яке бачимо його в усій красі й буянні кольорів. Художник наділений талантом говорити просто про непрості речі, зауважує організатор виставки Леся Кочергіна, представляючи полотна з трьох циклів митця: «Українські свята», «Він. Вона. Вони» та «Українська містерія». Магнетизм його картин змушує повертатися до них іще й іще, як до закодованої таїни, котру неможливо розгадати, але прагнеш хоч привідкрити для себе.
– В українській родині всі працювали, намагаючись приносити користь, хто як міг, – наголошує митець. Каже, що не хоче виокремлювати ролі чоловіка й жінки, тож на картинах вони майже завжди разом – і в праці, й на свята. От і на його «Ковчегу» – саме така родина, з дітьми і півнем у руках, а ще з хатою, і церквою, і садком…
«Зажинки», «Жнива», «Обжинки», «Обід на жнива» – на цих полотнах митця весь колорит хлібного поля й нелегкої селянської праці, сповненої, однак, потаємної лірики. Ось двоє – він і вона – перед стіною колосся, внизу – кошик із нехитрим обідом, і сонце радіє з височини, стиглим жовтком яскравіючи на зеленкуватому від спеки обрії. Перший сніп народжується просто на наших очах зі зрізаного пишного колосся… А далі музика жнив вчувається у схилених постатях жниць, чиї силуети й серпи, а за ними й колосся, творять таємничі півкола. І неспішно пливе по зітканому з волошок небу пухка сліпучо-біла хмаринка над ясно-зеленим обрієм, по краях золотавим від стиглої пшениці… А поряд «Годувальниця» – корівка, яка в прямому сенсі тримає на собі цілу хату; це ж довкола неї обертається життя родини; ондечки й господиня, яка йде доїти, і господар із косою, аби подбати про корм, а ще двоє діток, і собака за ними, й соняшник на обійсті…
Та приходить мить відпочинку, і вже «Скрипка грає», і знову панує у просторі картини світ таємничих півкіл спин і рук музик, та й самої скрипки, а неймовірні поєднання кольорів самі творять невидиму музику в серці… А свято на полотні триває; тут і яскраві «Вечорниці», й «Ворожіння при свічі», й неймовірні «Ряджені», а ще диво-дівчата з зеленавими вінками-німбами на головах… Щемкі «Проводи чумака» серед синяви короткої літньої ночі, сум невідворотного «Прощання» і надії закоханих, що досі по різних берегах малої річки, «За мить до цілунку»…
– У кожного своє сприйняття, я лише даю поштовх до роздумів. Я позначив – ось Земля, ось небо, ось дім і вся атрибутика, притаманна сім’ї, і все це в одному місці, – десь у Космосі. Немає сусідів, міст… Сім’я, дім, земля – це найважливіше для існування України, – вважає художник.
…Тим часом чиясь невидима рука прочиняє неймовірні «Зоряні ворота», за якими – безмір української ночі, щедро засіяної жменями сузір’їв та зірок… А наостанок – картина «У вирій»; там, склавши крила-руки, летить-пливе серед диво-птахів українська жінка, і один з них – із золотими ключами – певно, від самого Раю…
Ольга ГОЙДЕНКО.