Олексій Суханов: “Нам не варто зневірюватися”

Цей рік не міг не вплинути на нас самих, на наші думки. Хтось

насправді став особистістю, показавши себе відданим і справжнім громадянином, людиною. Хтось не склав того іспиту. Але, даруйте, це ж виклики будь-якого часу. Якщо ж говорити загалом про Україну, то, звісно, вона склала свій іспит. Зрозуміло, всі ми змінилися — думаю, назавжди. І, як на мене, це повинно бути одним із останніх уроків, аби в наших головах закарбувалося те, що не можемо більше забувати, не можемо більш довіряти, тому що Україна — то є Україна, а все те, що за її східним кордоном — то інший світ. Й аби зберегти Україну, треба бути відданими їй — її традиціям, історії, її суті, енергетиці. Тут нічого не можна поєднувати. Не можна, живучи в Україні, озиратися по той бік кордону і знову рівнятися там на когось чи слухати чиїсь поради — маю на увазі саме з боку раші.

Найбільше болять мені два моменти: те, що гинуть щодня українці, й те, що світ це допускає. Ніяк не можу збагнути, як подібне можливе у XXI столітті?! Людство навчилося космічні кораблі запускати до Марса, а правила світової політики залишаються неефективними, бо цілий світ цивілізованих країн не може рік впоратися з однією жахливою особою, яка дозволяє собі руйнацію, знищення, вбивство нашої країни. Усієї країни! А світ спостерігає за цим. Лякається якоїсь чергової маячні, але спостерігає далі. Так, він співчуває, так, дуже допомагає нашим біженцям, пораненим, нашій державі фінансово, дає зброю … Але наші люди і далі гинуть. Чому система світової політики не збігається з системою цінності життя? От коли на вулиці хтось починає розмахувати кулаками, то не збирається ж натовп, аби обговорити, – а злочинця відразу ж локалізують. То чому з цим х…лом не можна так?! Я не розумію, чому всі спецслужби світу не реагують належним чином? Він без кінця погрожує, розмахує своєю ядерною зброєю. То хіба світові спецслужби не розуміють, у якому це стані й чи взагалі варто боятися? Ось це мені болить, я не можу збагнути. Дуже сподіваюся, що якнайскоріше буде справедливість.

Коли приїхав, наприклад, в Україну, почав порівнювати та ставити, що найголовніше, собі запитання: а чи так це тут насправді, як нас намагаються переконати там? То найголовніші ліки для одужання — запитувати в себе, увімкнути, нарешті, критичне мислення. Захотів одужати — й одужав. А вони не хочуть лікуватися. Їх усе задовольняло й задовольняє. Отож наполягаю, на цьому стояв і стоятиму: не треба більше жодного кроку робити назустріч росії. Від неї потрібно відкараскатися, все, що з нею пов’язано, викреслити, забути про її існування.

Наше ток-шоу неодмінно буде справжнім, як і вся команда, що над ним працює. І в цьому найголовніше його призначення. Кожна історія — з життя, нічого вигаданого. Цей проєкт має стати опорою для глядачів. Адже, переконаний, місія подібних до нього — не розважальний формат, а вкрай практичний. Розглядаючи ту чи іншу історію, глядач має навчатися запобігати якимось недобрим поворотам у своєму житті. Маємо його підтримати, підказати, порадити. А ще, як на мене, людям дуже важливо щоразу проговорювати, коли їх щось не влаштовує. Не тримати в собі, не ховати. Адже проговорюючи проблему, ми зміцнюємо свої стосунки — чи то з коханою людиною, чи то з колегами тощо.