Українці мають незмірну кількість драматичних, трагічних зарубок у своїх серцях, незагойних ран, завданих російськими загарбниками ще від 2014 року. А кожна втрата на фронті, кожен ворожий обстріл України робить ще більшою цю вирву болю, ненависті, люті, зневаги до окупантів. Ми всі, так чи інакше, поранені цією війною, потребуємо підтримки, ліків, потребуємо опори, що дасть змогу жити далі. І що важливо — жити, а не існувати, з вірою в нашу Перемогу.
ПРО ВЛАСНУ ТОЧКУ ОПОРИ
Та я її й досі шукаю. Хоча, звичайно, вона така, знаєте, — сьогодні всередині тебе, завтра — зовні. Звичайно, найбільше рятує те, що можеш жити і працювати. Першого дня повномасштабного вторгнення я ще розповідала всій країні, що трапилося, провела чотири випуски новин 24 лютого, і погано усвідомлювала, що ж це таке насправді. Ми всі були дуже вражені тим, що відбувалося. Якраз належу до тих людей, котрі не могли повірити, що таке вторгнення можливе. І коли воно сталося, життя наче уповільнилося, як ото уповільнені кадри дивишся. Ми начебто потрапили в якесь в’язке середовище, робили все ніби механічно. За три з половиною місяці до того в мене народився онук, і перед нашою родиною постало важке питання, як і в мільйонів українців: а що ж робити, як діяти? Коли гуляли з дитиною на вулиці, чули гуркіт, бачили бронетехніку, яка їхала з Києва. І, знаєте, мабуть, тому, що є для кого жити, — є діти, онук, маленький, беззахисний, є коханий чоловік, друзі, є країна, є життя, за яке варто боротися, яке варто захищати, й почала якось намагатися з перших днів війни шукати цю точку опору, знаходити потрібні слова. Й не тільки для себе.
ПРО НОВИЙ ПРОЄКТ
Ще жоден із моїх телепроєктів так довго не запускався, як «Точка опори». Але ж ніколи досі ми й не жили в такій війні. На наш канал на початку липня здійснили хакерську атаку. (Це свідчить про те, що таки ж його дивляться і що певною загрозою став для прихильників «руського міра»). Тому все відклалося, як і запуск нового проєкту, бо треба було вирішувати більш нагальні питання.
«Точка опори» — про непересічних українців, котрі своїми діями, вчинками боронять Україну, боронять себе, нашу душу й показують, як це можна робити достойно. Це люди, котрі своїм життям ДО і у війні показали, як, де, в чому шукають власну точку опори. А вона нам усім конче потрібна. Бо, навіть знайшовши, можемо швидко втратити. Адже — війна, адже переживаємо жахливі події.
ПРО ПЕРЕМОГУ ТА МАЙБУТНЄ
Перемога — це не один день. Звісно, після оголошення про припинення вогню ми вип’ємо шампанського, порадіємо. Але потім засукаємо рукави і знову почнемо працювати — на відновлення, відбудову країни, на вичищення її від усіх колаборантів і від тієї гнилі, що призвела до вторгнення.
Повинно бути покарання всіх винних у тому, що вони наробили на нашій землі. Ми воюємо за свободу і демократію вільного світу. Наші Воїни Світла на передньому краї б’ються зі вселенським злом. Але, на жаль… Ця жахлива війна йде на нашій території, гинуть наші люди, руйнуються наші міста й села, руйнується наше довкілля. Руйнується наша психіка, бо нині травмований кожен — хтось більше, хтось менше.
І найголовніше — виховання менталітету наступних поколінь українців, у генах яких повинно бути зашито: мир, свобода, незалежність і демократія. Ми – не раби! Оці всі поняття мають бути об’єднані в єдине і працювати на побудову держави, яку варто залишити в спадок і яка могла б захистити себе.
Повну версію порадницької гостини З СВІТЛАНОЮ ЛЕОНТЬЄВОЮ можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця» від 2 лютого 2023 року.
Автор та керівник проєкту Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
