Руслан Сенічкін: “У багатьох речах мама для мене — авторитет”

Ми от пройшли найважчі ковідні часи, пандемію, то вже дещо в іншій реальності живемо. І все заплановане, скажімо, ще півтора-два роки тому, пішло шкереберть, багато моїх планів зруйнувалося. Зокрема, добудувати власний дім, переїхати жити в сільську місцевість, що дуже мені подобається. Та не покидаю надії, що все-таки досягну цієї своєї мети, а далі будуть нові й нові цілі… Єдине, треба трішки оговтатися, треба берегти і рідних, і себе. Тому що на моїй відповідальності ще й забезпечення якісного життя двох сестер, племінниці, мами. Слава Богу, за цей час ніхто з нас не захворів. Я вже вакцинувався Pfizer-BioNTech, тепер маю свідоцтво міжнародне. А далі будемо якось із цим жити. Принаймні розумієш, що світ для тебе буде відкритим, отож коли хочеш і надалі бачити себе в якихось мандрах, поїздках, треба робити щеплення. З іншого боку, скажу вам, я бував у ковідних відділеннях лікарень і бачив, як люди насправді хворіють. І це не профанація міжнародна, і це не чіпування, як багато хто каже про вакцинацію. Це — реальність, в якій живемо, і вона дуже сумна. Тому не дай Боже на власному досвіді переконатися у справжності ковіду, потрапити до лікарні в якості пацієнта. Це надзвичайно страшно. Бережіть себе!

Виявляється, я найдовше безперервно працюю в ранковому телевізійному шоу. Коли ж у 2010 році заходив на «Сніданок з 1+1», не очікував, що так сильно полюблю свою роботу.

Наше ранкове шоу має інформаційно-розважальний формат, і я зрозумів, що саме це мені найближче. До того більше 4 років пропрацював на телебаченні у суто новинному форматі. Хоча й там було круто. Та інформаційно-розважальна програма — це трішечки інше. Маю на увазі можливість і самореалізації, і виходу за рамки суто, скажімо так, певної строгості. Тут можеш себе реалізовувати, проявляти в різних аспектах, та й навіть суто технічно, емоційно, психологічно, морально. Таж і ранки завжди неоднакові, кожен наступний не схожий на попередній. Це різні гості, різні виклики, теми, прояви життя. Це і можливості виїздити на зйомки, монтувати, зустрічатися з людьми.

Не відчуваю себе зіркою в класичному розумінні. Слава або ще щось подібне — поняття, якими не оперую, нічого подібного не відчуваю, і воно мені не потрібне. Розумію, що то — просто даність професії. І не більше. Це треба усвідомити і з цим жити. Ну, коли десь впізнають, звісно, доброзичливо ставишся до людей. Розумієш, що програму дивляться, вона має велику аудиторію, і ви з колегами не марно працюєте. Ось нещодавно «Сніданок…» побив власний історичний рекорд телеперегляду і продемонстрував найвищу частку від моменту виходу 25 років тому.

Телебачення — це ж колективний продукт. Звісно, коли ти в ефірі, в телевізорі, то тебе й впізнають. Хтось від того кайфує, а я, м’яко кажучи, ні. Тому й за кордоном, де ніхто мене не знає, себе вільніше почуваю. (Усміхається). Просто ж хочеться певної свободи, спокою. Аби не ховатися, не привертати до себе зайвої уваги.

Моє «вчора» можна поділити на різні етапи. Це зокрема життя у ще радянському Дніпропетровську, потім 90-ті, дуже бідні роки. Тому що — мама і нас троє малих дітей. Я дуже рано почав працювати: з мамою на будівництві, займалися ремонтом квартир, на ринку торгували. Одночасно мені треба було навчатися, доглядати за молодшими сестричками. А потім — навчання після коледжу в університеті на факультеті журналістики. А потім –намагання працювати, навіть без зарплатні, бо на початку нульових років дуже важко взагалі було щось заробляти. Згодом переїзд до Києва — то вже інший етап. Працюю на радіостанції, потім на телебаченні — «К1», «Інтер». Потім знову звільняюся, опиняюся ні з чим і купою боргів. Це 2009–2010 роки. Я розумів на що йшов, та не хотів брати участь зокрема у виборах президентом Януковича. А в колективі багато що помінялося на той час. Почалися недобрі різні речі, інтриги. Терпіти цього не можу. Й пішов, власне кажучи, в нікуди. Не було роботи певний час. Але це теж — досвід. Та й свідомо ж це зробив і жодного разу не пошкодував. У принципі, все, що роблю — роблю в останню мить, коли усвідомлюю незворотність свого рішення.

Надто яскравих немає, тому що це — радянські часи. Єдина втіха — їздити до бабусі з дідусем у село. Це Шведове під Кривим Рогом. А ще — Рохманівка, Степне. Оце мої рідні села. Корів пасти, гусей, усю ту живність, за нею доглядати, природу споглядати — то найкращі спогади за все моє дитинство. Інших яскравих у мене немає.

Уже розумієш, що з таким життєвим ритмом, графіком, як у мене, коли доводиться прокидатися о 5 годині, а то ще й раніше, вже понад 11 років поспіль, це дається взнаки для здоров’я. Тому частіше звертаюся до лікаря-дієтолога Наталії Самойленко, котра коригує мій раціон харчування. І якщо раніше дозволяв собі недбале ставлення до власного здоров’я, міг перекусити будь-чим, аби не почуватися голодним, то зараз таким уже не бавлюся. Звісно, це не зовсім заборонена тема, можу раз-другий з’їсти, скажімо, той же бургер. Намагаюся переходити на більш легкі, клітковинні продукти. На овочі в будь-якій обробці. Ну, і здебільшого це — риба, сири кисломолочні, але небагато.

Не відзначаю, і цього разу — теж ні. Матиму можливість поїхати з Києва. Попросив колег, аби мене підмінили 27 вересня. Традиційно вимикаю телефон. У будь-якому разі, вдячний усім, хто вітає. Кожна людина має право ставитися до власного дня народження, як вона того захоче. Ну, є такий день, сприймаю як даність, позитивно, окей, люди хочуть привітати, і їм велике спасибі. Поважаю їх вибір відзначати свій день народження гарно, смачно, гучно, деінде, влаштовувати застілля, вилазки на природу — комусь це заходить, люди кайфують. Радий за них. Я кайфую трішки по-іншому. І в мене буде свято, як мені захочеться. Все буде гарно.

Найперше — берегти себе і власне здоров’я. Ставитися до цього надзвичайно серйозно, свідомо, особливо тепер, у ковідні часи, про що й на початку розмови нашої казав. Безумовно, кожен для себе робить вибір. Проте мусимо прийняти цей посланий нам Всесвітом виклик, маємо пройти цей шлях, зрозуміти, наскільки ми важливі одне для одного, важливі наші мрії, бажання. А вони можуть бути тільки тоді, коли є і почуваємося здоровими. Тоді й плани на майбутнє можеш будувати. Якщо ж маєш проблеми, то екстраполюєш свою енергію на те, аби вилікуватись. А мрії чекають, бажання чекають. Тому дбайте найперше про себе. Будете здорові — буде у вас енергія, сили та настрій — і для себе, і для рідних та близьких. Це — найголовніше.