Патріарх української сцени Марко Лукич Кропивницький (22 травня 1840 – 21 квітня 1910) народився в незвичайній сім’ї. Батько його, збіднілий дворянин, одружився з дочкою капельмейстера, фортепіаністкою із прекрасним голосом. Вона ж, маючи за подругу княгиню та ведучи світське життя, покинула чоловіка з двома дітьми заради кохання до майора Рудзевича. Для батька, Луки Івановича, цей вчинок дружини був жорстоким ударом.
Марко Кропивницький як син дворянина отримав середню освіту в повітовому училищі та гімназії. Прагнучи навчатися далі, влаштувався вільним слухачем в університеті, де вчився протягом двох років. Через нестачу коштів вимушений був вступити на держслужбу в Бобринецький земський суд. Та нудна чиновницька робота призводила до того, що і сам іноді потрапляв у «крутінь… в чаду, в хмелю, з підбитими очима та подряпаними пиками…» Лише єдине відволікало молодого Кропивницького – аматорські спектаклі, які захопили його всього. Беручи активну участь у підготовці, згодом сам стає їх організатором.
Батько Марка, зрозумівши, що син самовіддано закохався в театр, заборонив йому йти в актори під загрозою прокляття, коли той зважиться на цей необачний крок. Та коли батько помер, молодий Кропивницький спродав усе родинне майно й «поїхав до Одеси дебютувати». За його словами, український театр тоді перебував на «посліднім іздиханії». Кінець ХІХ ст. був надто багатим на укази та циркуляри, що забороняли побутування української мови в будь-яких сферах життя нашого народу. 1881 року світ побачив черговий указ, який забороняв улаштування малоросійського театру і формування труп для постановки виключно малоросійських п’єс. Саме цим і скористався Кропивницький, який у 1881–1882 роках зібрав першу українську професійну трупу й під завісою російського репертуару почав подавати власне українські п’єси. Усім своїм творчим єством відчуваючи репертуарний голод українського театру, Кропивницький починає писати п’єси, куплети, жарти. У своїй драматургії звеличує образи представників простого українського народу й засуджує самодурство тих, хто вважає себе розумнішим і хитрішим за нього. Він займається режисурою, сам грає ролі. Батько українського театру став свого часу вчителем для корифеїв сцени: Марії Заньковецької, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Мар’яненка та інших.
Він завжди вважав, що «на сцену може піти лише той, хто заради театру зречеться абсолютно всього, самопожертва мусить виходити від талановитої людини».
Емоційний акторський запас Марка Лукича був таким великим, що в нього ніколи не траплялося повторного образу. «Мы положительно преклоняемся перед способностью господина Кропивницкого схватывать типы, – писала преса, – это какой-то оборотень». На гастролях у петербурзькій Маріїнці «хохлы и хохлушки» (як називала українських акторів придворна преса), керовані творчим генієм Марка Лукича, після гучного успіху спектаклю були запрошені до імператорської ложі, де кожному з рук імператора Олександра ІІІ та його дружини було вручено дорогоцінні дарунки. До речі, спектакль провадився українською мовою. Та простота рухів і невимушеність у грі давалися акторам нелегко. Це було результатом наполегливої, колосальної копіткої праці режисера-сценариста-актора Кропивницького.
1910 року на гастролях в Одесі перед останньою виставою Марко Лукич почувався недобре. Вистави довго не починали, переповнена зала хвилювалася. Щоб заспокоїти глядачів, Кропивницький вийшов на авансцену, попрохав вибачення і, посилаючись на недугу, сповістив, що виступати не зможе. Їдучи додому, Марко Лукич помер у поїзді. До труни з його тілом на станції Підгірній кимось був покладений терновий вінок, оповитий стрічкою з написом «Борцеві за мрії». Коли тіло небіжчика привезли до Харкова, поліційний пристав наказав негайно забрати цей вінок і весь час підганяв, аби швидше виносили домовину з поїзда. Під час траурної ходи на вулицях міста було припинено рух: так багато людей прийшло віддати шану Марку Кропивницькому. Похоронна процесія була оточена поліцією. Виступати з промовами дозволили небагатьом, тільки перевіреним, дуже ж боялися прогресивних виступів студентства.
Так закінчив життя, як солдат на посту, Марко Кропивницький – основоположник українського театру, великий син народу, якому віддав свій хист, мозок, гаряче серце, що палало любов’ю до скривджених, знедолених і ненавистю до гнобителів-визискувачів.
Ірина ТИЩЕНКО, далека родичка героя оповіді.
