З Андрієм Гнатюком: згадуючи батька

Слава Богу, дещо встигли зробити до карантину. Найголовніше, і це було моїм великим бажанням, мрією, навіть можна сказати, — з нагоди 95-річчя Дмитра Гнатюка відкрили меморіальну дошку на фасаді будинку по вулиці Станіславського, 3, де він із сім’єю прожив 50 років… Люди бачитимуть, згадуватимуть і пам’ятатимуть батька. Хотіли ще провести кілька вечорів пам’яті, зокрема у Чернівцях. Сподіваємося, восени все надолужимо. Ще одна втіха: на пропозицію директорки бібліотеки «Світогляд», що розташована в цьому ж будинку, Ілони Анатоліївни Мітіної оформили там кімнату-музей, присвячену творчому шляху Дмитра Михайловича. Зібрано чимало згадок: фото, афіші, картини, його портрети. Експозицію плануємо розширювати, якщо вдасться, й додати ще більше експонатів

Батько залишив по собі дуже хорошу бібліотеку, багацько книжок. Лише в дар Публічній бібліотеці ім.Лесі Українки ми передали 251 том. Мав дуже багато фахової, музичної літератури, починаючи від творів Станіславського, то 98 примірників передали до фонду бібліотеки тепер уже Національної музичної академії, а раніше це була консерваторія, де батько теж працював багато років.

А колекцію українського живопису кінця ХІХ — початку ХХ століть ще замолоду почав збирати, витрачаючи на придбання картин чималі особисті кошти. Тоді ще мало хто на це звертав увагу, ну що там, мовляв, ті картини, кому вони потрібні. То вже пізніше й у нас колекціонування увійшло в моду, а справжнє мистецтво дедалі більше набирало цінності. Потім Дмитро Михайлович багато чого роздаровував своїм близьким знайомим, друзям, віддавав до музеїв, дещо — за символічну плату. Знаю, кілька картин є у нашому Національному художньому музеї. Якось на очі мені потрапив каталог Запорізького обласного музею образотворчого мистецтва: просто ахнув, побачивши там із десяток картин із батькової колекції, які й досі пам’ятаю. Є вони і в Харківському, і в Полтавському, і в Тернопільському музеях. Одне слово, багато картин батько розвіз по Україні. Він хотів, аби творами українських художників могли насолоджуватися якомога більше людей. Сам був українцем глибокої душі і дуже близько сприймав до серця, розумів, цінував вітчизняне мистецтво. Собі ж залишив, вочевидь, ті картини, що були йому ближче до душі, й не хотів із ними розлучатися. Не розлучатимуся з ними і я.

Коли батько гастролював за кордоном, а таку можливість мав часто, отримував там багато привабливих пропозицій. Він міг, практично, залишитися в будь-якій країні, де рівень життя годі було й порівняти з нашим. Але батько сказав: «Я ні на які пропозиції ніколи не погоджуся. Без України не зможу співати!» Так, мандрувати, гастролювати світом любив. Завдяки ж йому і пісня українська туди полинула. У ті часи це було дивиною. Але дуже любив Україну й ніколи не зміг би жити без неї. Він же виріс на цій землі, народився в селянській родині на Буковині. Батьки були великими трударями, багато працювали, сім’я велика — мав двох сестер і трьох братів.

Знаю, дуже любив «Пісню про рушник» Андрія Малишка та Платона Майбороди, співаючи її, завжди дуже переживав. Адже в 1962 році померла його мама, Марія Іванівна, а ця пісня саме набирала величезної популярності. Щойно починав співати — сльози підступали, а то вже й котилися з очей. Одного разу був на гастролях у Ленінграді з сольним концертом. Виступив, а цю пісню не заспівав. А зал кричить: «Рушник»! «Рушник»! І люди не можуть зрозуміти, чому ж не співає таку красиву, пронизливу, популярну пісню, й чекають, не розходяться. Коли забігають за куліси кілька жіночок: «Дмитре Михайловичу, зараз на коліна перед вами станемо, умоляємо, заспівайте «Пісню про рушник». — «Та я не можу, нещодавно маму втратив…» Усе ж таки якось себе пересилив, то разів шість «на біс» викликали.

А для себе на перше місце поставив би «Ясени», «Черемшину», «Летять, ніби чайки»…

Галина Макарівна все життя трудилася в Інституті мовознавства ім. О.О.Потебні, тепер це Інститут української мови при Національній академії наук України. Бувало, казала: «Очі букви з’їли». Вона дуже багато працювала, любила слово, українську мову. Мовознавець, лексикограф, історик української мови, доктор філологічних наук. Кілька словників створила: термінологічних, прикладних, галузевих, російсько-український технічний, словник синонімів. Співавторка та редактор великого тлумачного словника української мови в 11 томах, за цю працю їх усіх нагородили Шевченківською премією. Вона йшла своїм шляхом, знаходячи час піклуватися про сім’ю. Пригадую, коли ще мама була молодою, попросила поради в Дмитра Михайловича: є можливість зайнятися наукою, писати дисертацію — що робити? Подруги кажуть: навіщо це тобі, така кропітка праця, маєш чоловіка, сина — займайся ними. На що батько їй відповів: «Нікого не слухай, роби так, як вважаєш за потрібне».

Ой, як же він любив сад! Діставав рідкісні сорти фруктових дерев, умів їх посадити, доглянути, врожаїв дочекатися. Йдемо садом, а він: оце скуштуй, ну, як тобі ця грушка, а ця сливка? Маю такі гарні його знімки в саду — сам фотографував. А коли вже татові стало важко поратися, бери, каже мені, секатор, пилку, й показував, де, яку гілку треба обрізати, що підправити. Я вже теж багато чого знав, у нього навчився. Він і виноград вирощував, теж розказував, як це робити. Виявляється, в нас теж виноград може родити. Непогані столові сорти, але на зиму неодмінно треба прикопати, щоб не примерз. Персики вирощував, непогано плодоносили, але дуже вже чутливі до холодів. Із часом дерево від того вироджується. Тому краще садити в захищених місцях.

Зараз садки цвітуть, а для нас це така важка пора, коли батько пішов…

Востаннє ми з ним погуляли у скверику 2 чи 3 квітня, потім йому ставало дедалі гірше. Якось приходжу, а він уже такий слабенький, сидить на ліжку і якісь речі збирає. А до цього казав, що дуже хотів би поїхати на Буковину. Та й захворів. Запитую: «А що це ти робиш, тату?» — «Та це, — каже, — збираюся, поїдемо ж на Буковину». Знаєте, я не тонкосльозий, але тоді ледве стримався. Навіть зараз не можу про це спокійно розповідати. Бо вже тоді зрозумів, що ця мрія його не здійсненна. І так боляче, й так прикро від того. Я усвідомлював, що недовго йому залишилося, операція не допомогла, й від тромбозу помер… А ще міг пожити й пожити. З його енергією, непосидючістю. Завжди ж із мамою були в русі. Щойно прокидався, й запитував у неї: «Галю, а що сьогодні будемо робити?» От вони мали завжди якийсь план. Це, до речі, для багатьох зараз актуально, коли мусимо сидіти на карантині. Й читачам можете своїм порадити, що не такий страшний той карантин, якщо правильно не тільки самоізолюватися, а й самоорганізуватися, і хоч якусь невеличку роботу, та собі намітити… Треба, щоб завжди і руки були зайняті, і душа працювала. Часто ставлю тата за приклад: він без роботи не міг, весь час займався чимось. У музичну академію навідувався буквально до останнього, поки міг ходити.