Не знаю, чи так трапляється часто, чи, може, наш випадок і справді особливий, але моя донька вступила до першого класу поза конкурсом. І це при тому, що територіально ми належимо до іншої школи, а у цій був надлишок «своїх» бажаючих. Учителька, яка проводила співбесіду, просто взяла її за руку, привела до директора і категорично заявила, що ця дитина повинна навчатися у них, оскільки має великий потенціал. Так Ангеліна розпочала свою подорож Країною знань. Вона із задоволенням, без сліз та нарікань йшла до школи, полюбила всі без винятку предмети і завжди з нетерпінням чекала закінчення вихідних і канікул, аби знову поринути у вир шкільного життя. Вона хотіла й любила навчатись. На жаль, сучасна українська школа перевантажена стереотипами і застарілими методами роботи з дітьми, які у переважної більшості учнів рано чи пізно викликають нехіть до навчання. Тож запалу доньки вистачило на два з половиною роки, і зрештою вона зламалася. Хоча порівняно з багатьма однокласниками протрималася чи не найдовше.
ЩО З ЦИМ РОБИТИ?
Кілька років тому було проведене перше масштабне дослідження інтелектуального рівня українців. Результати приголомшили, адже, як з’ясувалось, показник IQ нашої нації становить 106%, а це найвищий результат в Європі й другий у світі. Ми поступаємося лише жителям Гонконгу (107%) і навіть випереджаємо японців (105%). Погодьтеся, маємо хороший привід пишатися собою. Водночас ці дані породжують протиріччя: якщо ми такі обдаровані, то чому рівень нашого життя не такий високий, як, скажімо, у японців?
Насправді відповідь лежить на поверхні, й справа не у знаннях чи освіченості. Просто ми не вміємо застосовувати теорію на практиці. Нас із дитинства навчають багатьом дисциплінам, але, на жаль, не вчать реалізовувати свій потенціал та досягати успіху. Іншими словами, закінчивши школу, ми знаємо назви столиць більшості країн світу, теорію еволюції Чарльза Дарвіна, вміємо складати обернені задачі та визначати будову слова, розрізняємо портрети Ернеста Хемінгуея та Миколи Гоголя і… не знаємо, що з цим робити.
До речі, є теорія, що всі діти народжуються обдарованими в одній із 8 сфер діяльності, однак через різні причини та обставини здібності більшості з них так і лишаються нереалізованими. Але навіть якщо талант розвивати змалечку, немає гарантії, що дитина досягне життєвого успіху. Серед причин, чому так трапляється, школа, на превеликий жаль, відіграє не останню роль.
НЕДЕШЕВА МАКУЛАТУРА
Як батько школярки давно переконався у ворожості до дітей нинішньої програми навчання. Таке враження, що в її основі – не прагнення дати корисні, необхідні у житті знання, навчити думати та самостійно шукати відповіді, а ще з раннього віку привчити засвоювати вже готові рішення і, як правило, застарілі істини, бездумно переказувати інформацію та користуватися лише певними алгоритмами. Є підручник, є інструкція, тож не може бути нестандартного мислення, жодного кроку ліворуч чи праворуч. Важко навіть уявити, скільки дитячих сліз через це пролилося.
Наприклад, донька й досі не може збагнути, чому їй знижують бали за те, що розв’язує задачі не так, як вимагає схема у підручнику, адже відповідь отримує правильну. Бідне дитя не розуміє, навіщо зайвий раз ламати собі голову, якщо можна скористатися легшим способом.
Взагалі, як на мене, більшість підручників, за якими навчаються наші діти, потрібно терміново міняти, оскільки складається враження, що їх упорядковували абсолютно відірвані від реальності люди. Так само, як і ті, хто розробляли навчальні плани. Адже як пояснити, скажімо, що з 4 робочих зошитів з української мови в Ангеліни наприкінці минулого навчального року невикористаними залишилось два, і ще один – із математики. Попри високий темп та вимоги навчальної програми, учні просто фізично не змогли опрацювати все.
У зв’язку з цим мені цікаво, навіщо було свідомо виконувати зайву роботу, витрачати кошти, час і зусилля, щоб у результаті тисячі примірників зошитів ще на етапі створення перетворилися на макулатуру? Питання, як кажуть, риторичне.
ЗАЗУБРИВ, ВІДПОВІВ, ЗАБУВ
Багато нарікань викликають також домашні завдання. Причому не їх доцільність, бо, зрозуміло, самостійна робота допомагає краще засвоїти вивчений матеріал. Проблема у кількості заданого. Більше того, враховуючи, що учні й без того перевантажені під час уроків, відбирати у них весь вільний позашкільний час – злочин. Як наслідок, не в змозі впоратися і усвідомити великий потік інформації, діти починають користуватися єдиним більш-менш дієвим методом – зазубрив, відповів і забув.
Дехто, як-от моя донька, чинять хитріше. Щоб хоч трохи розвантажити вечори у будні, під час вихідних знаходить час, аби виконати домашні завдання з основних предметів на кілька днів уперед. Звичайно, це неправильно з погляду ефективності освітнього процесу, однак виправдано, враховуючи обставини.
Інший спосіб, до якого хоч раз вдавалися батьки, – не просто допомогти, а іноді навіть виконати домашнє завдання за сина (доньку). Татусі і мами, особливо учнів молодших класів, зрозуміють мене. Адже, щоб спокійно дивитися на те, як твоя стомлена дитина весь вечір сидить над зошитами та підручниками, не розуміючи, на якому вона світі, потрібно бути безсердечним.
Отже, хоч би як ми до них ставилися, домашні завдання у нинішньому вигляді малоефективні. Як, до речі, і багато іншого в сучасній вітчизняній школі.
НА ПОРОЗІ ЗМІН
Про необхідність реформування освітньої галузі говорять давно, однак лише у вересні 2017 року Верховна Рада України прийняла новий Закон «Про освіту», який ознаменував початок її грандіозної перебудови. Згідно з ним навчання базуватиметься на трьох основних компонентах – новітній зміст, сучасні методики подачі матеріалу та повністю змінене освітнє середовище. Чи ефективними будуть нововведення, покаже час, адже перші учні закінчать повний 12-річний цикл здобування знань лише у 2030 році.
Те, що майбутні українські школярі отримуватимуть якісну, а головне – актуальну і не відірвану від реалій життя шкільну освіту, неабияк радує. Але як бути тим, хто не потрапляє до числа цих щасливчиків? Маю на увазі нинішні «одинадцятирічні» учні, для більшості з яких навчання перетворилося на важкий і нецікавий обов’язок.
Безкінечно так тривати не могло, тож іще на початку минулорічного серпня Колегія Міносвіти зрештою затвердила 13 новацій, покликаних розвантажити шкільну програму для учнів 1-4 класів. Зокрема йдеться про меншу кількість домашніх завдань, допустимість акуратних виправлень у зошитах, заміну червоної ручки на зелену, надання оцінкам статусу конфіденційної інформації, скасування оцінювання каліграфії, надання педагогам більшої свободи, уніфікацію термінології тощо.
На жаль, життя школярів від цього легшим не стало. Принаймні поки що. Разом із тим маємо розуміти і враховувати, що впровадження будь-яких нововведень – справа не одного дня. А раз так, то мусимо трохи потерпіти і сподіватись, що найближчим часом шкільне життя наших дітей стане легшим.
СПІЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Хоч організація навчального процесу викликає чимало запитань, звинувачувати одну систему освіти у всіх бідах неправильно. Адже ми, батьки, теж несемо відповідальність за дітей. До того ж, прагнучи виростити із синів та доньок вундеркіндів, часто вимагаємо від них надто багато і позбавляємо їх вільного часу для справ, до яких лежить душа, а головне – для відпочинку.
Певна річ, знання – важлива умова досягнення успіху, однак реалії сьогодення свідчать, що уже не найголовніша. У ХХІ столітті перше місце посідає вміння застосовувати теорію на практиці, комунікаційні навики, абстрактність мислення, здатність швидко адаптуватися до змін та вміння себе презентувати.
Показова у цьому сенсі життєва історія американця українського походження Джеймса Сідса – найрозумнішої людини у світі й водночас найбільшого невдахи з рівнем IQ, за різними даними, від 250 до 300 пунктів. Уже навчаючись у першому класі, хлопчик знав 8 мов, а в 11 років став студентом Гарвардського університету. На жаль, геніальність відібрала у Сідса дитинство, що негативно вплинуло на світогляд і зробило його дуже нещасним. Як наслідок, усе життя він пропрацював рядовим бухгалтером у маленьких фірмах, так і не реалізувавши свій потенціал.
Тож, перш ніж фанатично ліпити зі своїх дітей геніїв, маємо добре подумати, які методи для цього використовувати, аби не отримати протилежний омріяному результат.
Віктор МИРОНЕЦЬ.
