Михайлу Поплавському сьогодні – 70.
Чоловік, котрий зробив себе сам, — популярним, успішним, багатим.
Сільський хлопець, який мав просту й амбітну мету — залишити по собі добрий слід на цій землі і котрий ніколи не соромився свого походження, а навпаки — все життя пишається тим, що він — українець, козацького роду.
Талановитий менеджер, який ламає стереотипи і на власному прикладі доводить, що немає неможливого, якщо знайти справу свого життя і вкладати в неї душу та серце, всього себе.
Підприємець, котрий створив власний бренд «Михайло Поплавський» та капіталізував його.
Ректор, який із непрестижного інституту, прозваного колись у народі «кульком», розбудував потужний бренд — Київський національний університет культури та мистецтв, де сьогодні навчається 10 тисяч студентів.
Чоловік, котрий, як сам каже, атакує життя, не боїться критики, має достатньо самоіронії і завжди залишається собою.
Людина, котра живе на позитиві й досі почувається молодою, — у своїх думках, емоціях, проектах, у сприйнятті життя, спілкуванні з молоддю.
Це все він — Михайло Поплавський, сьогоднішній ювіляр, легендарний ректор Київського національного університету культури та мистецтв, професор, доктор педагогічних наук, народний артист України, меценат, продюсер, головний режисер-постановник та ідейний натхненник багатьох національних проектів, котрий нині у нас на порадницькій гостині.
ПРО ПОРАЗКИ ТА УСПІХИ
Поразок насправді було дуже багато. А без них немає й справжніх перемог. Бо коли, зрештою, перемагаєш, не отримуєш такого великого задоволення, й успішність проектів не так тішить.
У 1993 році мене призначили ректором Київського державного інституту культури, який, на моє тверде переконання, потребував реформ, нових концепцій розвитку, що, звісно, далеко не всім подобалося. А коли Леонід Кучма прийшов до влади, Поплавського рекомендували на посаду міністра культури, навіть наказ був ним підписаний, щоправда, без номера. І почалися різні підкилимні бої, політичні ігри. Мене, аби не претендував на міністерське крісло, змістили з посади ректора, доповівши президенту, що я не пройшов конкурс. Фейковий! Знаєте, в столичних вишах на 100 років було розписано, хто буде ректором, а тут якийсь хлопець приїхав із села і за кілька років став ректором. Звісно, я не вписувався у формат київської інтелігенції. Та не відступив, оскаржив незаконні дії чиновників Мінкульту в суді. 5 січня 1995 року мене змістили з посади ректора, а 20 жовтня за потужної підтримки студентів я повернувся. Вважаю, це була велика перемога — демократії, студентів і моя особиста.
А боротися й перемагати мені доводилося й раніше. Скажімо, коли з червоним дипломом закінчив Інститут культури, склав на відмінно іспити в аспірантуру, і тут несподіванка: партком інституту не рекомендує мене на навчання. Це було «чепе», скандал. На засіданні парткому я сказав: «Дорогі товариші, останнім падлом буду, якщо не захищу дисертацію в іншому вузі, повернусь сюди і таких, як ви, мухоморів позавчорашнього розливу, розжену, бо ви — гальмо розвитку інституту». Ви ж розумієте, аспірантура давала змогу кар’єрного зростання. А вони бачили, що я максималіст, маю великі амбіції, український гонор і є загрозою для їхнього тихого, безбідного життя в інституті. Знаєте, може, якби не було того спротиву, аби мені дозволили закінчити аспірантуру, потім дали кафедру, я там сидів би тихенько, все мене влаштовувало б. А так зачепили мій гонор, амбіції і, найголовніше, честь і гідність українця. Ото й кажу, що без поразок не буває успіхів.
ПРО «СПІВАЮЧОГО РЕКТОРА»
Повірте, відмовлявся, як міг. А ідея виникла на кафедрі піару, на той час, 1996 року, напевне єдиної в Україні. Наш інститут був непрестижним, лише два факультети, де навчалися культурно-освітній та бібліотечній справі 850 студентів. Треба було привернути увагу суспільства, уряду до навчального закладу, до культури загалом.
Отож поставили завдання розкрутки Київського державного інституту культури через іміджевий піар-проект «Співаючий ректор», використавши американську піар-технологію, теорію стресу. О, чого-чого, а стресу дісталося всім! Люди за голови хапалися: як, поважна людина, ходити й щоки надувати б, на ректорському олімпі возсідати, і раптом — на сцені, співає?! Такого ніде не було! Та моя команда наполягала. Знаєте, що мене «доконало»? Хтось із колег дорікнув, що я не патріот університету. Хто — я?! Той, хто вже в кінці першого семестру навчання тут сказав, що буде ректором цього інституту?!
Мусив погодитися на ризикований, авантюрний, ніким досі не перевірений проєкт. Повірити в стратегію «здивувати — означає перемогти». Стрес був величезний і для мене. Я ж не співак, вискочив на сцену, як Пилип із конопель.
Важко було увійти в образ «юного орла», а ще важче вийти… Та розкрутка Київського інституту культури була успішна. Про нас заговорили.
ПРО СТУДЕНТІВ
Я завжди з ними щирий, близький, як кажуть, «свій», люблю їх, не підводжу й допомагаю. І вони мені довіряють, а це важливо. Не маю ані днів, ані годин прийому — студент може прийти, коли в нього є потреба. Здається, ще 1999 року сформулював такий девіз для колективу: студентів потрібно любити; вони — головні дійові особи у виші, маємо працювати на них. І сьогодні все, що робиться в університеті, робиться з великою любов’ю до студентів і для студентів, вони тут головні. В акторстві є система Станіславського — «не вірю», а в мене система Поплавського: «Вірю». В кожну дитину, котра вступає до університету, адже всі талановиті, головне — зуміти нам, викладачам, розкрити цей талант.
ПРО БІЗНЕС
Мене вабить село. Я гордий, що там народився, і ніколи того не цурався. Так, я селюк (хоч мені й кажуть не називати себе так) і маю велику внутрішню потребу спілкуватися з селянами, бувати там, де народився й виріс.
Якось мама сказала: «Мишко, допоможи людям із землею розібратися. Шкода, як вона бур’яном заросте». Так і почався мій агробізнес. А потім уже й копійку якусь заробив, почав вкладати її в розвиток. Тобто головне — бути в активному процесі. До речі, свій перший бізнес зробив ще студентом. Я був обраний командиром об’єднаних студентських будзагонів Києва, і нас відправили в Тюменську область. Там я домовився з керівниками трестів і привіз звідти 100 кожухів; продав їх — і вже на третьому курсі купив новісінькі «Жигулі». Парубок, на такій машині — дівчата всі мої були.
ПРО КРИТИКУ
По-перше, всім прощаю, хто мене критикує. А по-друге, критика — найкраща реклама. За піар-проєкт «Співаючий ректор» мене просто знищували критикою. А я не брав близько до серця, сприймав по-філософськи, взявши на озброєння принцип: «Кажіть що заманеться, тільки прізвище Поплавський не переплутайте». Мені всі люди подобаються, і сприймаю їх такими, які вони є. Так й іншим раджу.
ПОРАДА
Не має значення, скільки кому років, усім треба більше спілкуватися. Спілкування — це емоції, яких бракує в сучасному світі. От у селі де люди збираються? На весіллі, на похороні. А більше й ніде. Добре, якщо церква є, пошта, яку ще не закрили, то там погомонять. Я хочу, аби в житті людей було більше спілкування. Аби відзначали події, свята — на те ж вони й даються нам. Кожен день треба жити, як останній, бо на завтра Бог нікому нічого не обіцяв. Робіть свято душі й тіла щодня. Жити, любити, творити і перемагати — усім бажаю. Потрібно бути оптимістами і трішки диваками, якщо хочете, й усе буде добре. Все тільки починається!
Повну версію Порадницької гостини з Михайлом Поплавським можна прочитати у свіжому номері «Порадниці» від 28 листопада 2019 року.
Автор і керівник проекту
Тетяна ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця».