На людному пляжі біля води стояв інвалідний візок. Він був порожній, що дивувало пляжників. Може, його хтось забув? Але це було ще більш неймовірно. І ніхто не міг подумати, що власник візка плаває разом зі своєю родиною. Згодом чоловік, спритно спираючись на руки, виповз на берег, а з ним вийшли молода приваблива жінка та жвава дівчинка. Пляжники хто потай, а хто й відверто розглядали родину. Однак ті на погляди не зважали і були абсолютно безтурботними. З родиною був декоративний песик — мопс. Коли донька прив’язала поводок до татусевого візка, батьки голосно засміялися. Та лише вони на всьому пляжі знали, чого була варта безтурботність.
Ірі здавалося, що Микола їй подобався від народження. Маленькою дівчинкою вона його переслідувала і навіть стежила за ним. Різниця у віці була чимала. Подорослішавши, почала приховувати почуття та соромитись їх. Однак кохати не перестала. Микола, здається, дівчину не помічав, а зустрічаючи, лише кивав головою: «Здоров, мала». Коли пішов до армії, Іра випросила у його сестри адресу військової частини й написала листа. Мовляв, усе життя кохаю, чекаю повернення. Але у відповідь отримала: «Ти що, мала? Добре вчись у школі, слухайся батьків». Іра заплакала, уявивши, як Микола читає її листа разом із друзями, і вони сміються. А потім Микола повернувся з армії. Іра побачила його випадково на вулиці — і аж дух перехопило. А він їй знову: «Привіт, мала». Та й усе…
Того дня була сильна спека. Здається, півсела вийшло на пляж. Село було чимале, на дві частини його ділила річка. Стрибати з мосту було одним з найулюбленіших занять сільської молоді. Дно було безпечне. Цього разу Іра стрибнула, як завжди, але чомусь довго не могла випливти на поверхню. Розплющить очі — навкруги вода. Знову ніби випливає — але знову вода. І лише коли повітря, здавалось, геть забракло і ладна була відкрити рот, нарешті випливла. Аж в очах потемніло. Однак тривала відсутність дівчини стривожила і друзів на мосту. Хтось вигукнув: «Машина!» — і натовп загудів. Справа в тому, що незадовго до цього з мосту у воду впала машина. За кермом був нетверезий односелець. Вже на дні він дивом, встиг вибратися з салону та виплисти, однак машина так і лишилася в річці. Піднімати її нікому б не спало на думку — надто глибоко. Однак люди подумали, і чомусь лише тепер, що Іра, пірнаючи, вдарилась об залізяччя. Микола, який був поряд, ситуацію оцінив миттєво і стрибнув у воду. Однак саме йому і не пощастило. Коли Іра, випливши, жадібно ковтала повітря, хлопець відчув різкий біль у спині.
Оговтався він у лікарні й нітрохи не здивувався, коли побачив її. Іра чітко дала зрозуміти, що нікуди від нього не піде. Він, звісно, не повірив і проганяв її. Так тривало кілька місяців, а потім він дуже її образив — гадав, тепер точно піде. Вона пішла, ковтаючи сльози, вже не бачачи, як плакав, відвернувшись до стінки, і він. Іра навіть спробувала зав’язати інші стосунки, про що він негайно дізнався. Однак ніхто не міг зрівнятися з Миколою. А він тим часом розмірковував, як жити далі. Думки були сумні. Від нудьги взяв у руки шматок деревини і почав щось випилювати. Вийшло непогано. А тут ще й Інтернет з’явився. Хлопець почав вивчати деревообробну справу, викладати фото своїх робіт… Відгукнулися охочі їх придбати. Створив сайт, почав листуватися з однодумцями. Коли в райцентрі відкрили відділення експрес-пошти, стало легше надсилати замовникам роботи. Про Іру намагався не думати. Але одного дня вона з’явилась сама. За ці роки вивчилася на медсестру і повернулася до села працювати, у фельдшерському пункті. «Цього разу ти мене не проженеш», — тільки й сказала. А він і не намагався. Змусив її присягтися, що коли захоче піти, чесно про це скаже. За всі роки такого бажання у неї не виникло. Він знав, що вона нікуди не піде, і був спокійний. А вона знала, що він для неї дорожчий за усіх здорових.
Записала Христя МАЙСТРЕНКО.
