Алла Попова: «Україна переможе! А пісня українська допоможе!»

Що найвагомішого, найпотрібнішого може зробити артист, зокрема співак, за нинішніх обставин?

Волонтерство, найперше, культурне волонтерство, співоче, якщо можна його так назвати. З цим ми визначилися відразу, і від початку повномасштабного вторгнення відпрацювали вже не одну сотню концертів на підтримку Збройних Сил України.

І не тільки в Україні. А й у країнах Західної Європи — зокрема в Німеччині, Італії, Румунії, Болгарії. От тільки від літа по жовтень двічі побували в Італії, двічі — в Болгарії. А між тим і по Україні їздили з концертами. І тепер щотижня маємо як мінімум по два концерти, інколи й до 5–6 буває. Працюємо разом із заслуженим артистом України Олександром Зайченком, котрий є моїм чоловіком і продюсером. Олександр — і співак, і ведучий. Як, власне, і я сама. Адже майже 14 років була ведучою авторських програм на телебаченні, а ще вела великі концерти. Тож для повноцінних концертів нам із Олександром ведучого як такого й не потрібно. Завжди самі спілкуємося з глядачами дуже вправно. А вміти спілкуватися з людьми зі сцени дуже важливо, тим паче тепер. Між іншим, навчаю тому і своїх студентів – естрадних вокалістів Київського університету культури. Маю авторський предмет — «Співацька риторика». Це спілкування з глядачем у пісні, під час концерту наживо, у прямому теле- та радіоефірах.

Знаєте, виступати ж доводиться в різних місцях, і в холодних приміщеннях, залах, а мені Господь якось дає не захворіти. Отож це, мабуть, богоугодна справа. А емоції, звичайно, завжди справжні, глибокі, щемливі. Енергія залу, енергія публіки і наша спільна віра в Перемогу зігріває. Горда, що маю можливість виступати перед нашими воїнами. Іноді на концерті хочеться плакати, коли бачу в залі зовсім молоденьких. Фактично, це наші діти. А вони вже одягнули військову форму і воюють, захищають Україну. Нас, дорослих, надихають мужністю своєю. Хіба ж мали би пізнати на собі, що таке війна, хіба мали би воювати… Їм жити треба, вчитися, кохати, одружуватися, діток народжувати…

До речі, ще мене маленькі дітки дуже надихають. Які піднімаються на сцену і щиро вигукують оптимістичні та патріотичні фрази про нашу неодмінну Перемогу. І я свої концерти завжди завершую словами: «Україна Переможе! А українська пісня допоможе!!!».

Зрозуміло, про етичність не варто забувати, межу переходити. Але забороняти такі речі не можна. Для людей має бути хоча б якась радість. Особливо ж для діток. Адже іншого дитинства в них уже не буде. І ялиночка прикрашена, і ліхтарики, і подаруночки, і пісні новорічні — чому ж ні?! Ми не знаємо, що з нами буде завтра. Навіть тут, у тилу, в Києві, на який, як і на багато міст і сіл України, мало не щодня летять ворожі ракети…

Знаєте, я ніколи не шкодую на концерти, хоч би де виступала, своїх найкращих, найдорожчих костюмів. Хоча, здавалося, могла б приберегти їх для Палацу «Україна» чи ще для якихось значущих подій. А я вважаю, що ми живемо днем сьогоднішнім. І коли, скажімо, виходжу в своєму найкращому одязі на сцену десь у невеличкому селі — це й повага до людей, котрі прийшли на мій виступ. Як мінімум, двічі під час концерту перевдягаюсь і виходжу в новому вбранні. Тобто форму на показ не одягаю. Тому що людям — чи то в селі, в місті, чи то військовим — їм хочеться бачити на сцені артистку, а не жінку з автоматом, у камуфляжі.

Слово «патріотизм», кажуть, тотожне зі словом «любов». Тож сьогодні і наша мова тотожна з поняттями патріотизму та любові. Хто любить Україну — розмовлятиме українською мовою, нестиме українську культуру, українські пісні. Не забруднені різним мотлохом. Щоб це були пісні веселі й сумні, змістовні й надихаючі, аби мали глибокий духовний зміст. Те саме і музика. Вона має теж надихати. В артистів є свої, різні аудиторії глядачів, слухачів. Та мені все ж хочеться достукатися до будь-якої аудиторії. Поки що це вдається. Люди задоволені. Наприкінці концерту аплодують стоячи, навіть квіти несуть. А кожен же на донати витрачається.

Україна переможе, бо вона того варта. Україна варта життя. Бо українці, як ми переконуємося, — найсильніша нація. Україна залишається незламною. Ніхто й ніколи ще не ставив нас на коліна, хоча й гнобили. Ми завжди відвойовували ціною своєї крові, свого життя свободу. Тому маємо перемогти. Заради життя, заради щастя наших дітей. Щоб вони забули слово «війна». Аби щодня бачили вдома щасливі очі своїх усміхнених і закоханих батьків. Тобто мали щасливу, повноцінну родину. Я бачила очі українок в Італії. Декілька молодих жінок сиділи вкупці, з дітками, і видно було, що їм не до веселощів. Щоправда, наприкінці концерту дещо оживилися. Виявилося, то були дружини наших загиблих воїнів. Це страшно, коли дитина сидить сумна, бо в неї немає батька, і жінка — просто чорна від горя.

От що кажу ще завжди на своїх концертах. Треба не просто мріяти про Перемогу. Треба вірити в Перемогу, знати, що ми переможемо, і неодмінно щось для того робити. Треба діяти!