Минулого тижня Україна попрощалася з великим композитором і музикознавцем, Героєм України, народним артистом України, лауреатом Шевченківської премії Мирославом Скориком. Його мелодія життя була перервана тяжкою недугою 1 червня, на 82-му році.
Світла пам’ять Маестро та щирі співчуття його рідним і близьким, зокрема дружині Адріані Скорик, доктору мистецтвознавства, проректору з наукової роботи Національної музичної академії України. Це завдяки їй мені поталанило кілька років тому поспілкуватися з Мирославом Михайловичем на порадницькій гостині. Багато цікавого розповів він про свій непростий життєвий та творчий шлях. Зокрема про те, як у ньому, маленькому хлопчикові, запримітила хист до музики його знана родичка Соломія Крушельницька. Як їхня сім’я поневірялася в Сибіру, репресована 1947 року радянською владою. Як народжувалися його геніальні твори, і як багато хотів ще створити… Музики, котра, за його ж словами, «може робити людей кращими, духовнішими, оптимістичнішими… яка своїм звучанням будить людську душу, спонукає до народження позитивних емоцій, якостей, яка лишається серед людей, звучить знову й знову, стаючи впізнаваною і дуже популярною». Якою, власне, й стала його неймовірна «Мелодія», написана до фільму Володимира Денисенка «Високий перевал» (1981), котру називають духовним гімном України. Напевне, лишень за створення «Мелодії» ім’я її автора вже зайняло б гідне місце в золотій скарбниці вітчизняного мистецтва. А до того ж була музика до геніального фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (1964) – «дивовижно прекрасна», за словами Дмитра Шостаковича.
Про її творення Мирослав Михайлович згадував на гостині: «Після нашого знайомства Сергій Параджанов одразу дав мені завдання, аби поїхав у Карпати, знайшов там народних музикантів і привіз їх до Києва. Він загалом з людьми особливо не цяцькався, як кажуть. Отаке нелегке завдання я одразу отримав від режисера. Нелегке тому, що не мав таких знайомих. Звісно, знав народну музику, часто бував у Карпатах, де в моєї бабці була невеличка дача. Треба було їхати в краї, де жили справжні народні музиканти, які мали ті народні музичні інструменти. Найперше поїхав у Косів, а потім, міркую, десь треба ще й в глибинку заїхати. Сів у перший-ліпший автобус, який ішов у село Брустурів Косівського району. Люди з Космача дуже на мене потім нарікали, що я до них не поїхав, адже їхнє село вважалося центром народної музики. Але саме село Брустурів мені видалося не те що диким, а таким дуже вже своєрідним. Напитав я там музикантів, знайшов людину, котра все організувала, й привезли ми трембітарів із трембітами до Києва, записали їх на кіностудії, чого досі ніхто не робив. Просто неба трембіти складно записати. А тут, у павільйоні, вони так зазвучали! Я продовжував їздити в експедиції у Карпати, вишукував серед гуцулів народних музикантів, відбирав їх. До Києва везти їх вже не було необхідності, записувати можна було на місці, бо в знімальної групи з’явилася якісна звукозаписувальна апаратура. Власне, то була народна музика, в автентичному виконанні. Коли фільм уже був змонтований, записав у Києві свою, авторську».
А до того, в ранній період творчості, Мирослав Скорик уже став одним із основоположників української вітчизняної естради, збагативши її своїми піснями, серед яких зокрема твіст «Не топчіть конвалій», «Намалюй мені ніч».
Згодом його музика звучатиме й у джазових композиціях, численних сонатах, симфоніях, кантатах, операх, балетах, поемах, драматичних постановках.
Торік у рамках міжнародного проєкту «Рік музики Мирослава Скорика», що проходив із нагоди його 80 річчя, відбувся унікальний гранд-концерт: того вечора на сцені Великого залу Національної музичної академії України зібралося майже 200 музикантів!
…Відхід у засвіти геніального композитора – то не лише непоправна втрата для українського, а й світового мистецтва, адже його музика часто звучала й за кордоном. І це ще одне нагадування нам, живим: треба поспішати – поспішати розповідати і дякувати тим, хто своєю натхненною працею, талантом возвеличує Україну.
Тетяна ЗАРІЧНА.
