Слава — пані примхлива. Йти до неї можна довго і трудно, та так і не здобути, а можна тим й не перейматися, аж раптом ось вона, жар-птиця в руках. І вже скрізь про тебе пишуть, по телевізору показують, кругом на концерти кличуть. Таке сталося із Наталією Фаліон та її колегами, які враз стали відомими на всю Україну: на початку літа гурт «Лісапетний батальйон» яскраво і переконливо переміг в телевізійному шоу «Україна має талант». Хоча, до слова, народний колектив «Бабине літо», з якого вийшла переважна більшість «лісапетисток», щойно відзначив своє 20-ліття.
…Звичайна українська жінка, небайдужа до пісні, все життя співала, самодіяльні колективи організовувала, згодом і сама пісні писати стала. Та все веселі, жартівливі. От вони людям до душі й припали. Недарма ж кажуть, що світ наш уцілів, бо сміявся. А коли той сміх, позитив дарують такі гарні й талановиті жінки своїми запальними піснями, жартівливими сценками, оптимізму додається й хочеться жити і вірити, що все у нас буде гаразд.
Нині у колективу щільний концертний графік, як і буває у зіркових артистів. Та вони знайшли можливість і на порадницьку гостину завітати.
ПРО ШАНУВАЛЬНИКІВ
Українці такі доброзичливі взагалі, щирі, гостинні, особливо в селах. Наші слухачі і глядачі — звичайні люди, це ті, котрі на колгоспних полях та фермах зістарилися, на базарах стоять, по заробітках їздять, аби сім’ї прогодувати. Це прості люди, які незалежно від того, де живуть — на сході чи на заході, і на сцені хочуть бачити таких самих простих людей. Бо, мабуть, уже трохи стомилися від того всього гламуру, розкоші, що нам по телевізору показують.
ПРО ЦІЛЮШУ СИЛУ ПІСНІ
Нам так багато кажуть гарних, приємних, вдячних слів, що важко щось виокремити. Ідеш по базару — чоловіки, жінки, навіть дуже старенькі, впізнають: «Боже, це ви!» Якось жіночка підійшла, руки мої вхопила, цілує, я вириваю, а вона: «Я ж вам так вдячна. У мене чоловік паралізований лежить. Щодня просить, аби ваші пісні включала, бо тоді він не так біль відчуває. Та й мені якось легше стає». І сама ледве не плаче. Такі моменти дуже болісно переживаю. А з другого боку, приємно, що комусь від тебе є якась поміч, втіха. Найстрашніше, коли людина нікому не потрібна. Але потрібність — це і відповідальність велика.
ПРО СВОЄ ПРИЗНАЧЕННЯ
Змалку я на сцені. Мій батько з родини сільських музик: і дід, і прадід на музичних інструментах грали. Завдяки тому їхня сім’я, яка тоді жила на Черкащині, у голод не згинула: де заграли — зерна на якусь лемішку заробили. Отож їм, п’ятьом дітям, оця родинна музична жилка вижити допомогла. І коли я народилася, батько все казав, що повинна мати, дочко, музичну освіту, це буде твоїм хлібом.
… Бог зробив мене такою, фактурною — як же було цим не скористатися. Нічого просто так в цьому житті не робиться, все взаємозв’язано. Тільки ми не завжди можемо зрозуміти, прочитати. Кожен має своє призначення на Землі. От моє, очевидно, саме таке — створити гурт, об’єднати однакових по духу, таких оптимістичних, і дарувати людям той позитив.
ПРО ДОБРО І ВІРУ
Я люблю світ, люблю людей, люблю спілкування. І ніколи нікому не заздрила. Навпаки, радію, коли хтось чогось досяг в житті, розбагатів, одужав. Люблю робити подарунки і сама отримую від того задоволення. Ніколи не дивлюся на світ негативно, ніколи. А щось погане намагаюся й не помічати, або на жарт його перевести.
Знаю, недоброго у світі багато, ми зневірюємося, нас багато хто обманює — люди, природа, саме життя. Ми не такі вже наївні, як наші предки, і це, можливо, погано. Я хочу, щоб ця віра у нас в усіх була. Сама вірю в добро, позитив, в любов, у те, що все можна в цьому житті досягти — хотіти дуже треба.
Липень, 2013 рік.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна Власюк.
