З Миколою Янченком

Загалом концерти в рідній Канаві на Вінничині в день храмового свята пророка Іллі 2 серпня почав проводити ще 20 років тому. Але спочатку то були виступи, так би мовити, під штахетами, бо не мали якогось місця для того. Згодом на площі проводили, а потім перекочували на берег Південного Бугу. Адже щороку дедалі більше людей приїздить на фестиваль. Попри те, що ніколи жодного слова реклами про нього ніде не прозвучало.

Канава — маленьке село, де залишилося не більше 50 жителів, з них половина — рибалки, які купили там собі хати. Село, куди хліб привозять раз на тиждень. Село, де немає школи, клубу. Село, яким не кожного дня бодай одна машина проїде. І ось у це село раз на рік з’їжджається від 3 до 5, а то й до 10 тисяч люду: родинами, з друзями.

Чому? Знаєте, буває, заходиш до якоїсь церкви — новенька, красива, а так чомусь важко тобі там. А потрапляєш до старенької, від часу темної, а тобі в ній світло й затишно, бо — намолена. Отак і моє село: намолене нашими батьками, родинними піснями.

А я ж ніяку америку, як кажуть, не відкрив, нічого й не придумував. Ми щодня бачимо оцих посивілих, як сніг, жінок, у багатьох із котрих зима в душі й через те, що дітям до них байдуже. Мені просто залишалося передати ці почуття, покласти їх на кілька нот. Напевне, пісня «Ой, чого ж ти, мамо» й мене, як автора переживе. Давно вже в народ пішла. Переспівана в понад сотні різних виконаннях, варіаціях. Її чути і по Україні, і в Америці, співають самодіяльні артисти, співають дальнобійники, а цигани взагалі вважають, що то їхня, народна. В інтернеті вона набирає кількамільйонні перегляди. І я з тієї любові до пісні дуже тішуся. За гроші таке не купиш…

Не відразу був таким мудрим і розважливим, як зараз, у віці 2 по 30. То вже згодом поставив собі планку: якщо Бог дав сили й натхнення написати хорошу пісню, то не їдь до Києва, не принижуйся, не проси, аби її крутили, — мине час і люди співатимуть, коли того варта.

У народі подібне ж швидко прилипає. А два канали Вінницького телебачення крутили цілими вечорами кліп «Наливай, кума!». І на базарі пісня без кінця звучала, мабуть, продавці сотню разів на день згадували мене з тією кумою разом незлим тихим словом. А один товариш, що бізнесом займався, якось зізнався: «Як я, Колю, піднявся на твоїх касетах!». Тобто торгував ними. «Офіційно» ж народним кумом мене котрась газета охрестила, замінивши ним на той час звання заслуженого артиста України. Так і пішло в народ. А насправді, ніхто й не вірить, маю в житті лишень одну куму.

Був у сьомому класі, як раптово захворіла мама. Скільки тяжкої роботи переробили її натруджені руки — і в колгоспі, на буряках, і вдома. Ніколи не забуду останні мамині слова. Вона лежала в одній кімнаті, а я в іншій робив уроки. Й чую, як говорить до сусідок, котрі прийшли її провідати: «Дівчатонька, не страшно помирати, мені страшно залишати Миколку. Боюся, аби не став вуркаганом». (Був я найменшим у сім’ї, у нас із сестрами велика різниця у віці: з однією 14, з другою 11 років). Мамо, я не став вуркаганом!

Дай Боже, всім такий «добридень», як маю я від людей, і не тільки в своєму рідному краї. Від усіх українців, котрі не забули, що таке мама, наша справжня родина, тепло, українська родинна пісня. Й сам ніколи нікому не зраджував, а жити старався так, аби не страшно було на ніч двері залишити відчиненими.

Нам Україну треба відроджувати. Маємо одним міцним кулачком триматися на своїй рідній землі. Ми ж сильний народ. Просто хочуть нав’язати нам думку, що не маємо майбутнього, з кожного телеканалу суцільний негатив ллється. Але ж насправді в нас стільки хорошого! Радіймо, що ми роду українського, що від коріння, від землі нашої, де споконвіку народжувалися справжні козаки, справжні таланти, гарні люди.

Прошу у Бога мудрості й здоров’я для всіх українців. Аби змогли пережити отакий нелегкий період, досягти миру. Хочу, аби раділи з того, що маємо свою Україну. Хочу, аби їм співалося — від щастя, від любові.