Того, 2013 року, він закрив свій власний 33-й театральний сезон на столичній франківській сцені. А загалом у театрі Франка їх уже відбулося 93. І майже жоден з них не відкривався за відсутності на сцені театральної династії Ткаченків-Задніпровських, котра стала знаковою в українському мистецькому житті. Свого часу батьки його матері Семен Ткаченко та Катерина Рій були серед засновників, фундаторів театру під керівництвом Гната Юри, куди згодом прийшли їх діти, внуки, правнуки. Сьогодні сумарне життя цієї родини на сцені складає близько двох століть. То чи ж варто дивуватися надзвичайній відданості цього чоловіка, великій його любові і поклонінню храмові мистецтва, де живе дух предків. Театр насправді для народного артиста України, провідного актора Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Леся Задніпровського — то храм, трибуна, з котрої дарує людям свої емоції, думки, багатство душі, заряджає їх добром.
ПРО ТЕАТР І ГЛЯДАЧА
От колись казали, що сцена — це кафедра, з якої можна багато добра проповідувати. Цю тезу ніхто не відміняв, просто вона набуває нових граней. Треба не лише багато добра сказати, а й переконати глядача, достукатися до нього.
Театр — то і насправді є кафедра духовна. Він може набувати ознак храму, куди людина приходить за розрадою. І чим складніші часи переживаємо, тим сильнішою є така потреба в організації, у товаристві людей, яким зможеш довіритися. Людина тепер здебільшого замкнена на собі або “телевізор і я”, у кращому випадку ще якісь газети чи журнал. А театр — це і є та організація, якій мусиш довіряти. Там не кличуть тебе за собою у світи, але впродовж вечора втягують у свою гру, ти добровільно потрапляєш в це солодке рабство. Якщо актори і режисер на те спромоглися — вдячність глядацька безмежна.
ПРО РОЛІ І ЧАС
Вся теорія вже була в моїй душі, у моїх генах, батьки внутрішньо готували мене до цього — своїм ставленням, культурою, оточенням, глибокою вірою у покликання, у професію. І мені з чистими руками, з чистими помислами швидше хотілося на сцену, хотілося самореалізації. Тепер розумію, що то юнацька дурість була думати, що все знаю і все вмію, бо справжній акторський досвід приходить з роками, з не однією зіграною роллю. Тоді, граючи постійно в театрі, я відмовлявся від багатьох робіт поза ним, в кіно, відкидав халтури. Тому що театр для мене — понад усе. Та ще й прізвище таке ношу, і мені всі палять спину очима. Й ота постійна робота була для мене ніби тренування для спортсмена.(До речі, й досі, у свої 60 років ходжу до спортзалу, бо хочу весь час бути у хорошій формі). То вже з часом, коли, як кажуть, кількість переростає у якість, замислюєшся, чи варто на те чи інше витрачати себе, починаєш робити природний відбір. Тепер часто запрошують на якісь проекти, але тричі подумаю, перш ніж згодитися.
ПРО АЛЛЮЗІЇ І ХЛІБ НАСУЩНИЙ
Є люди, які стверджують: ”Я знаю все, мене нічим не здивуєш, цікавить тільки одне — як заробити гроші”. Засуджувати таких не можна, бо й справді живемо у непростий час, вони думають не про аллюзії мистецькі, а про хліб насущний. Та рано чи пізно наступає момент, коли та людина каже: “Ну, добре, сходжу на вихідні в театр”. І якщо ми в оцей один його прихід зуміємо втягнути у свою гру, змусимо на якийсь час забутися, то це — наш успіх.
Театрали, інтелігенція, котра любить і живе театром, і так до нього ходитиме. А от боротьбу за неофітів ніхто не відміняв. Потрібні душі, душі. Це так образно кажучи. Якщо з роками у тебе з’являються шанувальники, які ходять на всі вистави з твоєю участю, — це визнання. Приємно чути слова подяки особливо від молодих людей, котрі потрапивши один раз на виставу, приходять ще й ще.
ПРО ЦІННОСТІ
По-перше, для мене не порожнє слово «Батьківщина». Для мене Україна поняття святе. Так вихований, і по-іншому не мислю. Я служу їй у храмі мистецтва. Мої діти, онук, родина — то моя мала батьківщина, мій світ, моє царство, яке захищатиму і нікому не дозволю на нього зазіхати, ображати. А ще — мій рідний театр. Оце ті речі, які я відстоюватиму скрізь і завжди.
ПОРАДА
Ніколи не треба зраджувати своєму покликанню, не зраджувати собі, не збиватися на манівці. Тому що сталості, постійності нам так бракує в житті. Тримайтеся свого берега. От читаєте “Порадницю” — залишайтеся з нею, можливо, допоможе вам у житті. З висоти своїх літ, життєвих набутків можу стверджувати, що ніщо так не цінується як відданість. Зрадити легко, знайти безліч причин, виправдань. Але нормальна, мужня людина не шукає причин, вона шукає шляхів, як досягти бажаного, як вийти переможцем з тієї чи іншої ситуації. Тому всім бажаю силу духу, сили волі і витримки у цьому непростому житті.
Серпень, 2013 рік.
Повну версію порадницької гостини з Лесем Задніпровським можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна Власюк.
