З Ірмою Вітовською

Ці останні 6 років дуже багато чого змінили. В моєму ставленні і до держави — не до рідної землі, і до громадян — не до народу. Бо твоя національна приналежність — це не конкретно люди, це якийсь такий згусток енергетичний. Отож не до народу, а до громадян у мене є певні питання. Чому, скажімо, так слабко тримати хребет? Чому таке зневір’я, що неможливо зробити свою країну процвітаючою? Чому таке небажання знати, цінувати, підтримувати своє? Й чому так важко, страшно декому визнавати свої помилки? Таке визнання — це ж не ознака слабкості, а навпаки — сили.

Зараз дуже часто приходять на згадку слова Івана Франка про те, що він так любить свій народ, що аж ненавидить його. От на сьогодні в мене така вібрація, даруйте. Він надзвичайно любив свою країну, народ, добрих людей. Таких у нас і зараз є багато. Але ж є й інші українці — яким начхати на цю країну. Скажіть, як можна їх любити?!

Звичайно є такі люди, особливо ті, хто був партнером по спільних роботах, і як людина, ставав моєю. Я з Віталіною дружу. (Віталіна Біблів — заслужена артистка України, зіграла доньку в «Брамі» — Авт.). Звісно, дорога мені Олеся Жураківська, акторка Театру драми та комедії на лівому березі Дніпра. В мене не так багато друзів-акторів. Ну, ще Олена Узлюк, Ганна Васильєва, Вікторія Авдеєнко — з Молодого театру. Для мене дуже важливо відчути, моя це людина, чи ні.

Безмірно поважаю Римму Зюбіну за її позицію: відколи почалася війна, вона принципово не знімається в російськомовних роботах. Хочеться побажати їй сил та витримки. Знаю, як це надзвичайно важко. Поважаю всіх колег, котрі так само, як і я, обрали цей непростий на сьогодні шлях і вміють тримати удар. Їх, на жаль, небагато, але такі є. Аби ми всі, отак монолітно, не йшли на компроміс, то швидше досягли б українськості. Це залежить від кожного.

Те, що в своїй країні україномовний актор, по суті, завжди був і досі знаходиться на лаві запасних. Актор, який хоче грати на своїй мові, у своїй країні Україна, де українська є державною. Отакий парадокс.

Це найголовніше розчарування для мене і для всіх таких, як я, котрі так само думають. А окрім розчарування — ще й найбільша злість.

Та багато було компромісів. Оце до теми «знімайтеся в усьому». Не знімайтеся в усьому! І сценарій уважно читайте — чи, бува, вже це не робили. Ну, дехто завис, застряг у тому, бо свого часу не зміг відмовитися від стабільності. Стабільність затягує, а потім актори запитують, чому для них немає хорошої роботи в українському кіно. Тому що ви вже розхитані, з’їжджені, заштамповані тим, що досі робили. Власне, тому я завжди й боялася зависнути на чомусь одному, боялася стати конвеєрною акторкою. Хоча порівняно з колегами не так багато й знімалася в телесеріалах. Компроміси, звичайно, були, адже мусили за щось жити, щось собі заробити й часом йшли на якусь жуйку, якесь мило — те, що пропонувалося. Але одна справа, коли робите це молодим і напрацьовуєте собі м’язи, інша — як уже маєте статус, маєте нібито якусь повагу й честь. Звісно, коли знову кидаєтеся в це з головою, виникає питання: а скільки вам треба?

О, вона, буває, так кружить голову, що людина втрачає будь-який контроль над собою. Бачила таких, хто спаскудився нею, ставав нестерпним, жадібним, зазнавався. Слава — одне з найважчих випробувань, посланих людині. Справжню славу ще часто з популярністю плутають. Думають, як помелькали в телевізорі чи ще де, то вже ввійшли в історію. Ні, дорогенькі мої. Симпатії людей змінюються, завтра буде новий сплеск так званих зірок. А щоб здобути справжню славу, треба шукати оту дорогу до храму, будувати його в собі й сумлінно плекати все життя. Та й повага людей набагато цінніша й тривкіша, ніж якесь тимчасове запаморочення вами.

Для мене важливіше, ціннісніше було те, що, скажімо, після виходу «Думок» багато хто налагодив стосунки зі своїми рідними. Дуже багато людей писало мені про те, що в них сталося хорошого після перегляду цієї картини, примирення, наприклад, розповідали, що стали інакше комунікувати між собою. От мене дуже вразило те, що один чоловік десять років не спілкувався з мамою, а фільм їх примирив. Оці родинні склейки, оце розуміння одинокої жінки, особливо в синів, котрих мама виростила одна, — спрацювало. Хіба ж не приємно бути в команді, де ти своєю роботою можеш чомусь сприяти. Хорошому.

Мабуть, стала більш розбірливою у виявах своєї доброти. Тепер не роздаю всім підряд своє добро. В мене з’явилася якась вибірковість. Звісно, ніколи не полишу нещасних, убогих і хворих. А маю на увазі людей байдужих, тобто хворих, бідних душею. От у мене таке визначення, маркер: має людина емпатію до чогось, чи ні. Якщо не має, не вміє співпереживати, нічим не переймається — мене не буде поруч ніколи.

Хочу порадити терпіння і, незважаючи на всі темні часи, на виклики, бідність, жахіття різні, дефіцит людяності, не озлоблюватися, не схибити з обраного в цьому житті шляху.