Її по-різному можна представляти: президент мистецької агенції «Територія А», телеведуча, співачка, заслужена артистка України, художниця, мисткиня, волонтер, громадський діяч. І в усьому вона — красива, талановита, глибока, справжня. Аби ж для представлення потрібно було лишень одне слово, я сказала б: Українка. Саме так, з великої літери. Бо натхненно і безперервно робить українську справу. Бо їй болить наша країна недолюблених людей, болить розтерзаний схід, болить українська культура, яка й досі не стала рідною донькою для держави. Їй хочеться гармонії і краси скрізь та в усьому, чого сама багато продукує та ділиться тим із людьми. Вона ще зовсім юною запалила свою зірочку, яка світить незгасно і яскраво на українському небосхилі, додаючи тепла всім, хто його прагне. Своїми піснями. Диво-вишиваними картинами, котрі мандрували не лише Україною, а й світом. Своїми неспинними благодійними проектами та акціями, надихаючи та гуртуючи довкола себе таких само небайдужих, як сама, людей.
Усе це вона — Анжеліка Рудницька, з котрою на порадницькій гостині говорили про таке.
ПРО ПОРАДНИЦЬКУ ГОСТИНУ Й ПОЗИТИВ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ
Найперше хочу подякувати за вашу порадницьку гостину, за ці розмови, які впродовж багатьох років ведете з відомими українцями, розповідаєте про українські таланти, презентуєте нашу культуру, а відтак — і країну. Тому що більшість українських медіа це мало цікавить. На превеликий жаль. Українцям потрібні позитивні приклади. Аби змінювати суспільство, його не треба вражати негативною інформацією, як це у нас роблять. Треба показувати людей, котрі продукують світло, чиї душі насправді солярні. Людей, які попри ситуацію у державі — економічну, політичну, воєнну, попри будь-які випробування, що випадають на їх долю, знаходять у собі позитив, світло і надихають, ведуть інших за собою. На щастя, такі люди у нас є. Але, на жаль, зазвичай вони знаходяться поза увагою інформаційного простору. Зате в ньому завжди є місце для фріків, для політиків, які, м’яко кажучи, поводяться не дуже гарно (бо чесні політики наших медійників теж мало цікавлять) і т.д. Для мене як для людини, як громадянина то дуже прикро.
ПРО МРІЇ І ПРО ДІЇ
Не можу сказати, що метаморфози, які відбуваються зі мною, це якась продумана стратегія. Просто життя так повертається, і я повертаюся разом із ним. Можливо, мною керує ще й бажання пізнавати світ з різних боків, заодно пізнаючи й себе. Адже ми теж є його частинками, і ще багато чого самі про себе не знаємо. Але варто відсторонитися від потоку інформації, яка на тебе звідусіль навалюється, від якихось побутових речей, споживацьких бажань, і вже в тобі прокидається щось нове. Вперше зі мною трапилося таке от сильне потрясіння, під час Революції на граніті. То був мій катарсис, коли я, маленька дівчинка, татова, мамина доця, яку залюблювали, всіляко оберігали, раптом стала дорослою людиною, котра вирішила, що може брати на себе відповідальність за все суспільство, а не лише за себе. Тоді я зрозуміла: коли хочеш великого, воно тобі рано чи пізно й дається.
ПРО КРАЇНУ НЕДОЛЮБЛЕНИХ ЛЮДЕЙ
І любити треба, і говорити про те, що я особисто й роблю завжди. Слово «любов» особливо стало цінним і потрібним після Революції гідності.
Чому люди недолюблені? Бо досі не було цінностей, не мали на що обіпертися, а в голову потрапляє все, що завгодно, різна нав’язлива ідеологія — від Хелоуїна до «руського міра». Не має значення, що саме, але будь-що з-за кордону має більше шансів стати в нас популярним, аніж щось своє, рідне. Ми все чогось десь шукаємо. Що мали за радянщини — викинули, а нічим своїм не наповнили.
Раніше мені не подобалося, коли артисти зі сцени вигукували до залу: «Я вас люблю!» Це виглядало награно, я ж багато концертів вела і бачила ту нещирість. Але зараз уже сама дуже часто говорю це й зі сцени: не тому, що мені аплодують, а тому, що такі почуття маю насправді. І людям важливо це чути. Маємо знати, що ми, українці, один одного любимо. Просто не всі про це знають. (Усміхається). Але ж треба комусь починати про те говорити вголос і вчити любити.
ПРО КУЛЬТУРНУ РЕАНІМАЦІЮ СХОДУ
Я намагаюся записувати, структурувати свої думки про культурну реанімацію сходу, і дуже хочу, аби ця робота перетворилася на якусь більш масштабну програму, ніж просто такі-от волонтерські ініціативи. Адже все, що зараз відбувається, — то наші емоційні імпульси: зокрема мої, письменника Сергія Жадана, Борі Севастьянова, гурту «Врода», Олеся Донія, Лесі Горової та багатьох інших наших митців, з якими ми часто їздимо або перетинаємося на східних дорогах. Але те не можна назвати системою: от щомісяця їдемо по такому-то маршруту, а ви по тому. Хоча насправді місць, де ми потрібні і де нас чекають, дуже багато. Артистів от малувато… Тих, хто це робить.
… І от, хоч як дивно, війна привела багатьох із нас у невеликі населені пункти, де глядачі дивуються людям з телевізора, буває кажуть, що років з 15 у них ніхто з відомих артистів не виступав. Під час такого спілкування я теж почуваюся відповідальною, розуміючи, наскільки для них це важливо. Тому завжди намагаюся знайти правильні слова, щоб залишити щось у їхніх душах, окрім пісень, які можна почути, скажімо, і в Інтернеті.
ПРО ДЕРЖАВУ І ПРО КРАЇНУ
Держава — це чиновники, машина, що живе за рахунок наших податків, а країна — це кожен з нас. А коли станемо єдиними? Коли правила будуть однакові для всіх: і для громадян, і для чиновників. Бо поки суспільство не зрозуміє, що всі ці правила мають бути напрацьовані, і що стосунки мають бути чесними, до того часу будемо одне одного звинувачувати і протиставляти.
А як спонукати людей залишатися в країні, працювати тут і переконати, що коли щось вироблятимемо й один в одного купуватимемо, тоді й будемо краще жити. Але це теж має бути державною програмою. Кожен може сказати: я маленька людина, я ніхто, від мене нічого не залежить. Ні, я — це країна! І я теж за неї відповідальна. Колись разом з іншими студентами голодувала за Україну на Майдані, вимагаючи для неї незалежності. Я її домоглася і досі відчуваю свою відповідальність. Як і мої колеги, називаю їх побратимами, бо коли зустрічаємося зараз, то бачу, що психологічно ми одне від одного нічим не відрізняємося. Це вічні революціонери, які хочуть бодай у маленьких масштабах щось змінювати, і кожен з них робить дуже багато чого важливого для країни.
ПРО ІДЕАЛЬНОГО КЕРІВНИКА ДЕРЖАВИ ТА ЇЇ МАЙБУТНЄ
Я теж собі ставлю таке запитання: чому ми не народили таку людину? І відповідаю: кожен народ вартий своїх правителів. Якщо не знає, чого хоче від керівника, ніколи не вибере того, якого йому насправді треба. От я після цього вашого запитання розпочну флешмоб на фейсбуці — запрошу всіх, хто читає мої пости, описувати, якими рисами має бути наділений ідеальний керівник держави. Поки ми не придумаємо його собі, будемо вибирати кращого з гірших. Як на мене, в ідеального президента найперше має бути справжня, глибока любов до України та її людей. Усе так просто.
Я ніколи не створювала собі ілюзій, що люди, які сформувалися за радянських часів, були частиною тієї номенклатури, ідеально керуватимуть незалежною Україною. Але дуже сподіваюся, що молодь, котра прагне у владу, активно бере участь у громадських організаціях, займається волонтерством, буде вже зовсім іншою. І такої молоді дуже багато, яка відчуває свою відповідальність за долю країни. Тому я — оптимістка, і вважаю, що кожен повинен робити на своєму місці те, що може. Аби всі починали із себе, з власної відповідальності, чесно робили свою справу, то країна була б іншою. Дуже багато українців нарікає на те, що немає роботи. Як немає?! Та її непочатий край! Хочете рятувати країну — на сході купа вакансій. Робіть свій бізнес. Так, це важко, це складно. Треба починати з маленького, треба в чомусь себе обмежувати…
ПРО УКРАЇНУ
Звичайно ж, я мрію про мирну і щасливу Україну! Але мені не все одно, яким буде цей мир, якою ціною здобудемо його. А щаслива країна — це і процвітаюча, і цілісна — в поняття щастя я багато чого вкладаю… Дуже хочеться, аби ми навчилися чітко формулювати свої важливі бажання… Але мріючи, треба розбивати на сходинки свій поступ до мрії і рухатися ними. Кожна людина так має робити і країна — так само. Ось такі три поради від мене: мріяти, діяти і, звісно ж, любити.
Листопад, 2016 рік.
Повну версію порадницької гостини з Анжелікою Рудницькою можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна Власюк.
