«Людина-свято» — так говорять про цього щирого, яскравого, багатогранного, талановитого чоловіка. Його енергії та оптимізму, працьовитості і мудрості, доброти і таланту вистачає на все — театр, кіно, естраду, на гастролі, поїздки на фронт, благодійні концерти, виступи, акції. На те, аби завжди залишатися відданим і потрібним професії, сім’ї, друзям, Україні. А ще багато хто з наших читачів знайомий з ним з екрана телевізора, де кожного недільного ранку дарує їм гарний настрій і надію на удачу.
Зустрічали на порадницькій гостині народного артиста України, актора Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Анатолія Гнатюка.
ПРО ДОБРО І ЩИРІСТЬ
Як на мене, нести по життю добро — це прекрасно. Навіть просто скажи добре слово, і тобі від того самому стане гарно й буде подяка. З роками почав дуже цінувати добре ставлення. Адже на світі так багато заздрощів, злості, ненависті, що коли бачиш прояви добра, які, ніби промінчики сонця, пробиваються крізь хмари, то дуже цьому радієш. А ще навчився розрізняти, де щирі емоції, щире слово, а де награні. Наша Революція гідності, затим війна взагалі викристалізували стосунки людей, їхнє ставлення до своєї землі, суспільства, до нашої культури, мови.
…Розумні, добрі, позитивні, великі люди завжди оцінять щирість, хороше ставлення. Але є й такі, що мою відкритість, комунікабельність, компромісність сприймають як запрошення бути запанібрата. Раніше на це не звертав уваги, керувався народною мудрістю «обходь автобус спереду, трамвай — позаду, а дурнів — стороною». Але останнім часом у мене така філософія поведінки: не будь солодким, бо розлижуть, не будь гірким, бо розклюють. Тому хамів намагаюся ставити на місце, інакше сядуть нам на голову і будуть правити. Що, в принципі, й нерідко в нашій країні відбувається…
ПРО КОМЕДІЮ І ТРАГЕДІЮ
Шекспір писав: «Стомився писати комедії, трішки перепочину — напишу трагедію». І здається Пітер О’Тул, британський актор, сказав: «Легко помирати на сцені, важко грати комедію». А й справді — сльози, співчуття в глядача легше викликати, аніж сміх. Коли зал не реагує сміхом на твою комедійну гру — працювати неможливо. Глядача треба переконати.
…Про потрібність комедії. Під час гастролей у Запоріжжі (це був 2001 рік) Сергій Володимирович Данченко в інтерв’ю місцевим ЗМІ зауважив, що зараз — час комедії. Мав на увазі, що коли людям важко, мають багато проблем, їх треба підтримати морально, відволікти, розважити. І от хоч скільки вже часу минуло, а ці його слова й досі актуальні. На жаль…
ПРО ТЕАТР ФРАНКА
У нас надзвичайна аура. І це помічають навіть актори, які приїздять сюди на гастролі. Я що думаю: як ото кажуть, бува, про намолене місце, то дуже багато надзвичайних, геніальних акторів працювало в цьому театрі, й напевне їхня енергетика залишилася в його стінах. А ще не всі й знають, що Театр Франка стоїть на живому джерелі. Колись на цьому місці було озерце, його висушили перед будівництвом, але джерело лишилося. Його огородили, спеціально пробили тунель, і впадає воно у річку Либідь. Отож коли ви прийдете до театру і вас проведе в святая святих Анатолій Гнатюк, то під сценою зможете почути це джерело. А якщо підняти ляду, то можна й побачити. Раніше, розповідають, ще десь у 60-х роках, навіть воду звідтіля набирали і носили додому. Була чиста і смачна. Місто тоді було чистіше. Зараз не радять її пити. І повір’я таке було: молодий актор мав напитися тієї джерельної води на удачу.
ПРО УКРАЇНСЬКЕ НА СХОДІ
Ми дуже багато втратили. А треба було туди їздити з першого дня незалежності, везти на схід усе найкраще українське — слово, музику, пісні, танці, вистави. То мала бути державна програма. Тоді, ймовірно, не трапилося б цього лиха. Та й зараз дуже важливо місцевому населенню, аби до них приїздили, аби вони розуміли, що ми — одна держава, що не кинуті напризволяще. Керівництво держави часто зраджує свій народ, але ж ми не маємо права один одного зраджувати, ми — однієї крові. Тому оці поїздки надзвичайно потрібні цивільним. І знову ж таки, вони потрібні солдатам. От коли були в АТО з виставою, з передової привозили воїнів, потім ми спілкувалися. Знаєте, це — справжні велетні, мають неймовірну внутрішню силу, а ще у них дуже світлі, благородні обличчя. Вони знають, чого хочуть, чому вони там стоять.
ПРО КУЛЬТУРУ В УКРАЇНІ
Якщо власнику телеканалу чи радіостанції байдуже до України, він ставить в ефір Алегрову, Распутіну, як з ним боротися? Вибачте, йде війна, тут не до сентиментів. Тому треба примусити його працювати на користь цієї держави, має підлаштовуватися: хочеш тут жити, їсти український хліб і сало — будь ласка, живи, але працюй за законами цієї країни або забирайся геть. Інакше яке покоління виховаємо на распутінських, газмановських піснях, якщо не дати слухати, скажімо, Ніну Матвієнко?! Або чому я не бачу і не чую Тараса Петриненка!? Такий артист має скрізь звучати! Чому Франція, Англія своїх зірок підносять! А Росія скільки грошей вкладає, зокрема в кіно, звільнивши його виробників від сплати податків. Там підтримують своїх митців і знають, для чого! Чому в Україні того не зробити!?
Коли Черчіллю принесли на підпис річний бюджет, він поцікавився, де видатки на культуру. «Та яка ж культура, війна йде!» — «Якщо не буде культури, то навіщо ми воюємо!?» — відповів Черчилль.
Отак і ми зараз — за що воюємо? Аби держава була. А держава — це найперше мова, культура, духовність. Десь треба агітувати, переконати, а десь і примусити. Тому я абсолютно правильно сприймаю, що в тій ситуації, яка склалася в українському теле- і радіоефірах, робити треба із примусу, аби дати дорогу вітчизняному культурному продукту. Ми на своїй землі, нічого ні в кого не відбираємо. Я не проти зарубіжного, тієї ж російської мови, але зараз найперше треба підтримати СВОЄ — свою Батьківщину, свою матір.
Якщо Україна багата буде, закони працюватимуть, то всім тут житиметься добре. А для цього треба, аби держава була, самодостатня. Як Франція, Англія, Німеччина. У Німеччині, скажімо, турки, євреї прекрасно почуваються, але там є німецька держава, з німецькими, діючими(!) законами, мовою. Хочеш бути громадянином — будь ласка, складай екзамен на знання мови.
ПРО МАЙБУТНЄ
Дивлячись на нашу молодь, на діток, сподіваюся, за нами йде покоління, яке вже не повторить наших помилок. Вони любитимуть свою державу, не дозволять уже нікому себе принижувати. Покоління, яке назавжди витравить отой мерзенний комплекс меншовартості, що нам віками вбивали в голови.
Липень, 2016 рік.
Повну версію порадницької гостини з Анатолієм Гнатюком можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна Власюк.
