Він завжди вважав, що в його житті визначну роль зіграв саме випадок. І уточнював: такий дається лише тим людям, які шукають і чекають на нього, які роблять усе можливе, аби втілити свою мрію. Без сумніву, Юрій Володимирович Нікулін був саме такою людиною. Уже будучи народним артистом СРСР, зізнавався: чути сміх – радість для нього, викликати сміх – гордість. І додавав: «Я буду щасливим, якщо про мене згодом скажуть: «Він був доброю людиною». Це не означає, що я завжди добрий. Але доброта – на першому місці». Напередодні 100-річчя від дня народження талановитого клоуна та актора, котрий знявся у понад 50 кінофільмах, згадаймо його життєвий шлях.
ТЕАТРАЛ ІЗ ДИТИНСТВА
Сцена стала йому близькою ще змалку. І то не дивно, бо глава сім’ї після демобілізації та курсів Політпросвіту влаштувався в драматичний театр у Демидові (колишнє Поріччя) на Смоленщині. Там же працювала акторкою і майбутня мати Юрія. Згодом Володимир Нікулін організував пересувний театр «Теревгум» («Театр революційного гумору»), ставши й постановником, і актором. Невдовзі після народження сина (18.12.1921) Нікуліни перебралися до Москви, і хлопчик опинився в центрі столичного театрального життя. Мати займалася дитиною, а батько творив інтермедії, конферанси та репризи для естради й цирку, багато читав синові, ставши для нього першим учителем. Сімейною традицією стало спільне відвідування театру двічі на тиждень, а по тому — емоційне обговорювання вистав і гри акторів. Згодом батько навіть узявся вести драмгурток у престижній школі свого сина, тож до дитячих постановок долучився і Юрко. Та доучувався вже в пересічній школі, тішачись, що тепер може собі дозволити, приміром, перелізти через паркан, аби швидше дістатися додому. Як потім писав у книзі спогадів, дитинство було голодним, але радісним: щодня траплялися нові відкриття. В родині його любили, — що ще треба для дитячого щастя?
РЯТУВАЛИ АНЕКДОТИ
Одразу після школи його призвали до армії. Нескладний солдатик, на якому теліпалися чоботи й, немов на вішаку, висіла шинель, своїм виглядом викликав сміх у таких само «зелених» призовників — і щиро сміявся разом із усіма. Та під кінець служби захворів, а навесні 1941-го, коли вже мріяв про демобілізацію, додому так і не встиг потрапити. До 1943-го був зенитчиком під Ленінградом, знову захворів, потім служив під Колпіним, а закінчив війну в Прибалтиці. «Не можу сказати, що належу до хоробрих людей. Мені було страшно. Та вся річ у тому, як проявляється страх. Із одними траплялися істерики — вони плакали, кричали, тікали. Інші переносили зовні спокійно, але… тільки зовні…» Нікуліна ж під час бомбардувань рятували… анекдоти: слухаючи їх, солдати сміялися — і ставало не так страшно…
Веселі оповідки вподобав іще з дитинства. Збирав їх усе життя так, як інші — марки. Перший почув із сусідськими хлопцями в 7 років від їхнього двірника – і завжди переповідав. Мовляв, приходить до барина незнайомець і каже слузі: доповіси, що приїхав полковник. Той пішов і каже: мовляв, до вас приїхав покійник — а барин, зачувши таке, із вікна виплигнув. (Як же вони всі сміялися тоді, згадував Нікулін).
Охоче переказув і «фамільні» рядки, складені його батьком у дитинстві: «Пришел двадцатый новый век. Никулин — умный человек». А подорослішавши, завів собі спеціальний зошит, куди записував «пристойні» анекдоти й окремо — «непристойні». (Казав, такий само мав і його батько, але занотовував лише головний рядок. Згодом Нікулін-молоший так само записував політичні анекдоти). Ідучи в армію, взяв із собою й свій зошит — і проніс через всю війну.
Минуло багато років, і про таке його хобі довідалися всі друзі, а Віталій Коротич запропонував друкувати його «трофеї» в «Огоньку». Багаторічними здобутками зі своєї колекції охоче ділився і на засіданнях телеклубу «Білий папуга». Жартував, що анекдоти завжди допомагали йому жити, та найкраще жилося… за Андропова: міг-бо зателефонувати будь-якому керівнику, сказавши, що біля телефону — Юрій Володимирович! Коли ж його поєднували з переляканим міністром, який очікував почути Андропова, уточнював: це Нікулін. Не раз таким чином зміг домогтися постановки нових номерів, знайти кошти на виступи, виклопотати житло для працівників цирку… Хоч сам розповідав анекдоти лише тоді, коли було доречно, перед тим зауважуючи: мовляв, це як у тому анекдоті. Одного разу, «вибиваючи» будматеріали для цирку, розвеселив міністра анекдотом про розмову Черчилля зі Сталіним, який на всі репліки англійця казав «ні», та насамкінець відповів: «Так!» А заінтригованим позитивною відповіддю присутнім буцім пояснив: Черчилль запитав, чи Сталін добре чує? Як і сподівався Нікулін, цей анекдот розвеселив міністра — і цирк невдовзі отримав будматеріали!
Головними постачальниками нових хохм для Нікуліна були таксисти. Особливо любив розповідати такий: незнайома жінка на вулиці соромить п’яного перехожого: мовляв, а ще таксист! На подивування, чому вона так вирішила, каже: за шапкою! Нетверезий чоловік стягує з себе головний убір і здивовано констатує: «Справді — таксистська! А була ж ондатрова!»
НЕ ТЕАТР, АЛЕ ЦИРК!
Однополчани були в захваті від комічного таланту Юрія, тож після демобілізації в 1946 р. не сумнівався, що незабаром стане студентом котрогось із театральних вишів. Подав документи до ВДІКу, але на 3 турі почув від екзаменаційної комісії, що для зйомок у кіно не підійде, «не той профіль», тож коли справді любить мистецтво, хай іде до театрального інституту. Нікулін так і зробив, цього разу подавши документи одразу до ДІТМу та училища ім. Щепкіна при Малому театрі — але й тут на нього чекала невдача. Не взяли й до жодного творчого училища, де спробував щастя. Лише в студії при Ногінському театрі отримав шанс, але провчився там недовго.
Тієї самої осені Юрій почув про набір до студії клоунади при Московському державному цирку на Цвітному бульварі — й вирішив ризикнути! У цьому його підтримав і батько, наголосивши: «У цирку можна експериментувати, роботи — непочатий край. Якщо він знайде себе — висунеться. А в театрі? Там дуже багато традиції, все відомо, повна залежність від режисера. У цирку ж багато що визначає сам артист». І справді, до циркової студії Нікулін вступив без проблем — у числі вісімнадцатьох, прийнятих із кількох сотень вступників!
Перший його самостійний виступ на манежі цирку разом із напарником Борисом Романовим відбувся 25 жовтня 1948 року. Репризу підготував його батько. Невдовзі Нікулін і Романов вирушили на гастролі з самим Карандашем, найпопулярнішим тоді клоуном. Згодом напарником Юрія на манежі став Михайло Шуйдін. 1950-го обидва пішли від Карандаша, 1955-го навіть побували з гастролями за кордоном. На той час Нікулін уже навчився у Карандаша та інших працівників цирку багато чому, потрібному для клоуна й комедійного актора.
Слава прийшла до Нікуліна між сорока й п’ятдесятьма роками, але не зіпсувала його. Ніколи не просив для себе звань, і хоч радів їм, ставився до них скептично. Умів радіти успіху інших і не відвертався від тих, кого спіткало лихо. Пам’ятав своє безгрошів’я в юності й охоче допомагав рідним та близьким. Народним артистом СРСР став у 52 роки. І коли в 60 вирішив піти з манежу, залишився працювати там же — спершу режисером, а з 1984-го — директором Московського цирку. Йому пощастило вмовити Голову Ради Міністрів СРСР Миколу Рижкова виділити кошти на будівництво нового цирку — і на початку 1990-х оновлений цирк на Цвітному бульварі, що міг тепер умістити близько 2 тис. глядачів, знову відчинив свої двері для шанувальників. А 1997-го несподівано зізнався: «Про мене вже брешуть, пишуть: «великий клоун». Але який «великий», коли клоуни були й кращими за мене. Так, ми були хорошими, «добротними» клоунами. Але популярним мене зробило кіно».
«БАЛБЕС» ТА ІНШІ
За першу роль піротехніка в музкомедії «Дівчина з гітарою» (1958) брався неохоче, пригадуючи, що не підходить для кіно. Та саме його герой найбільше розсмішив глядачів — і Нікуліна запросили на роль Клячкіна в комедії «Непіддатливі». Знаменитим він став на початку 1960-х завдяки короткометражці «Пес Барбос та незвичайний крос». При першій же зустрічі Леонід Гайдай сказав йому: «У картині три ролі. Усі головні. Це Боягуз, Бувалий і Балбес. Балбеса хочемо запропонувати вам». А своїм асистентам заявив: «Балбеса не шукайте. Нікулін — те, що треба». Юрія практично не гримували. «У нього й так кумедне обличчя», — казав Гайдай. Знімали без репетицій. Тріо Нікуліна, Віцина та Моргунова спрацювало блискуче — і невдовзі було запрошене до нової стрічки «Самогонщики» (1961).
Того ж року Нікулін зіграв свою першу драматичну роль Йорданова в фільмі Лева Куліджанова «Коли дерева були великими» (1962). Збагнувши, що актору по плечу й «серйозні» ролі, 1964-го йому запропонували роль міліціонера в кіноповісті «До мене, Мухтаре!»
…І знову — Балбес! У другій половині 1960-х Нікулін повертається до цього комедійного образу в фільмах Гайдая — кіноальманасі «Операція «И» та інші пригоди Шурика» й повнометражці «Кавказька полонянка, або Нові пригоди Шурика». «Публіка бачила в мені Балбеса, і я їй підігравав. Не вважав Балбеса негативним героєм, я його любив: дивного, безжурного, добродушного», — згадував актор. У паузі між зйомками встиг ще зіграти ченця Патрікея у картині «Андрій Рубльов» Тарковського, а за кілька років — економіста Семена Горбункова в «Діамантовій руці» Гайдая (1969). Згодом був двірником Тихоном у «Дванадцяти стільцях», потім — слідчим М’ячиковим у рязановських «Старих-розбійниках». Чи не кращою з пізніших робіт стала роль Миколи Бессольцева (дідуся Олени) в «Опудалі» (1982). А скільки акторських ролей Нікуліна не відбулося через роботу в цирку…
ІЗ НАЙРІДНІШИМИ
Він любив звертатися до всіх: хлопчику, дівчинко. Навіть собаці Федьку казав: «Хлопчику мій добрий, зараз дівчинка піде з тобою гуляти», маючи на увазі дружину. Тетяна була його партнеркою в цирку. Вони познайомилися 1949 р., коли дівчина навчалася на факультеті декоративного садівництва в Тимірязєвській академії. Оскільки ж захоплювалася кінним спортом, то саме її з подругою Карандаш попросив навчити найпростішим трюкам смішне лоша-карлика на прізвисько Лапоть, яке вподобав у стайні вишу. Коли ж конячку забрали до цирку, дівчата познайомилися з Юрієм, який запросив їх на виставу. І треба ж було статися, що під час виступу Нікулін травмувався й потрапив до Скліфосовського! Тетяна почала його навідувати, а невдовзі стала дружиною. Розумна, освічена, порадниця по життю, вона керувала кінологічним клубом, перекладала з англійської та тримала на собі дім. Дуже дбала про сім’ю (син Максим народився через 7 років) і вміла обходитися тим, що є. Тривалий час вони мешкали в комунальній кімнатці. Окрему квартиру Нікулін отримав, тільки коли випросив житло для артистів цирку. А через багато років на роботу в циркову дирекцію прийшов із журналістики й Максим.
ЩАСТЯ — В ДРІБНИЦЯХ
Дитиною мріяв дожити до 50-ти, як бабуся; потім — до 60-ти; у зрілому віці — до 100 років. Самотності не любив і дійшов висновку: щоб не залишитися самотнім у старості, треба, щоб іншим людям було з тобою цікаво, приємно і радісно.
Довго думав, чи на часі вже писати мемуари? Із журналістом Володимиром Шахіджаняном працював над спогадами кілька років поспіль по 5–6 годин щодня. Ніяк не міг придумати назву, та коли після концерту Вольфа Мессинга разом із Володимиром зайшов подякувати за куліси, почув: назва прозвучить о другій ночі! Того вечора Шахіджаняну не спалося. Думав: те, над чим вони працюють, виглядало серйозним. Точніше, майже серйозним. А чим не назва — «Майже серйозно»? — промайнула думка, і він набрав номер Нікуліна. О другій ночі назву було затверджено! А наступного дня зателефонував Мессинг, спитавши, чи ж назвуть спогади «Майже серйозно»? Почувши підтвердження, додав, що вони матимуть успіх. Звідки Мессинг дізнався про назву, так і залишилося загадкою. А книжка витримала 13 перевидань, і всюдисущі журналісти звернули увагу, що арена цирку має діаметр 13 м, адреса старого цирку — Цвітний бульвар, 13, і зупиняється там 13-й тролейбус…
На схилі років Нікуліну допомагало жити минуле, почуття гумору, самоіронія. Старим не почувався; казав, старий — той, хто потребує допомоги, а йому подобалося самому допомагати іншим. Радів, що працює, і тішився, що близькі поруч. Полюбив водити до театру онуків. Йому імпонувало слово «дід» — так кликала малеча — відчував у ньому стійкість і силу. А ще казав: «Як добре, коли є улюблена справа, коли багато чого з прожитого можна згадати з приємністю: це було зі мною, це було в мене…»
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
