…До Дня Незалежності–2023 удруге за повномасштабну війну на столичному Хрещатику тимчасово було виставлено для огляду спалену ворожу військову техніку. Уся вона, від танків і гаубиць до уламків крилатої ракети, донедавна несла смерть українцям, та наші Герої назавжди зупинили ці уособлення зла, ненависті й лиха. У ці дні майже на кожному боці вже мертвих знарядь убивства, на спаленому до чорноти, поіржавленому металі біліли написані різними почерками крейдою короткі коментарі українців: «За Київ!», «За Бучу!», «За Харків!», «За Одесу!», «За Херсон!» — виокремили очі. «За Юрія Керпатенка!» — немов відгук на пароль, пронеслося в голові.
Херсонському диригенту Юрію Керпатенку 9 вересня цьогоріч могло б виповнитися сорок сім. Та 27 вересня 2022-го перед світанком у двері його квартири загупали окупанти. Цьому передувала категорична відмова патріота співпрацювати з ворогом. Зокрема, виступити 1 жовтня, у Міжнародний день музики, в окупованому місті зі знаменитим херсонським камерним оркестром «Гілея». Святковий концерт під триколором окупанти планували разом із колаборантами від культури. Цей захід мав би засвідчити розквіт культури та мистецтва в окупованому, але насправді нескореному Херсоні, забезпечивши ворожим ЗМІ пастельну «картинку»: бачите, життя при «визволителях» налагоджується, люди «культурно відпочивають». Таке ось публічне сідлання улюбленого коника «спільних духовних цінностей» агресора та його жертви. Керпатенкове «ні» ламало очікуваний порядок дій: без диригента виступ оркестру ставав неможливим. Усі спроби тиску на Юрія як знайомих, так і незнайомих осіб, умовляння й погрози не мали успіху. Наостанок почув їхню обіцянку ще повернутися. Чи ж усвідомлював тоді, як може відповісти ворог на його категоричну відмову? У ті дні Юрій виглядав щонайменше стурбованим, але ні з ким не поділився думками.
…Цей стукіт міг би розбудити й глухого. Хто й навіщо прийшов — сумнівів не було. А вже за мить Юрія розстріляли просто через вхідні двері. Звістка про це буквально вибухнула у Фейсбуці, де він колись сформулював своє кредо — «Музикант по життю», потім — у всіх ЗМІ. «Чоловік, який сказав «ні», назвало свій некролог британське видання «The Economist».
Тіло Героя знайшли в морзі у грудні, за місяць по тому, коли було визволено Херсон. Юрія поховали на почесній алеї міського цвинтаря «на Геологів». Його музика залишилася з нами, як світла Пам’ять…
Трагічна загибель Юрія Керпатенка на окупованій тоді Херсонщині не була поодинокою. За даними юристів Української Гельсінської спілки з прав людини, за 243 перші дні повномасштабної війни тут загинуло 240 людей, зникли безвісти — 507, доля багатьох і досі невідома. Але диригент херсонської філармонії Юрій Керпатенко був публічною людиною, визнаним професіоналом, тож про його смерть довідався весь світ. А от про те, як жив, якою людиною був, розповіли ті, хто знав його не з чужих слів.
ШЛЯХ ДО ВЕРШИНИ В ПРОФЕСІЇ
— Юра був сиротою, його виховала тітка. Надзвичайно талановитий і скромний хлопець. У Херсонському музичному училищі, де ми навчалися разом, він закінчив “народне” відділення (баян), а ще відвідував заняття у класі композиції. Був допитливим студентом, іще тоді почав писати музику. Пам’ятаю його радше мовчазним, аніж говірким. Іронічний, зі специфічним почуттям гумору, ставив «незручні» запитання викладачам. Сфера його інтересів збігалася з фахом: гра на баяні, композиція, аранжування, диригування, — згадує колишня однокурсниця Катерина Душек.
Уже з консерваторським дипломом, отриманим у Києві, Керпатенко прийшов до Херсонської філармонії, звідки пішов до театру й куди згодом повернувся.
— Понад рік ми разом працювали в Херсонському театрі, потім зустрічалися на різних проєктах. Прекрасний музикант, він згодом почав шукати себе в більш незалежній творчості. Коли кілька років не мав роботи, виступав навіть у ТРЦ “Фабрика” з якимось гуртом, бо коли хочеш жити музикою, мусиш не цуратися жодної роботи, яка може годувати тебе. Деякий час мав певні проблеми з алкоголем, бо ж хотів займатися музикою, а йому просто не давали робити це. Як людина був досить покладливим, але завжди стояв за справедливість. І коли в театрі дехто «тиснув» на новеньких, Керпатенко ставав на бік молодих і перспективних, — наголошує композитор і музикант Олег Янушкевич.
— Уже в музучилищі Юрчик був достатньо цілеспрямованим. Найкращий баяніст на своєму відділі! Дуже віддавався своєму інструменту, здавалося, він постійно працював. Питаєте, чому обрав диригентство?.. Цей курс проходять усі студенти музичного закладу, але диригентами стають далеко не всі! Бо це потребує не лише певного комплексу знань і вмінь: диригент має бути не тільки всебічно освіченою, але й позитивною, доброзичливою людиною. Адже той продукт, який ми виробляємо, вимагає вміння знаходити спільну мову з кожним із музикантів, об’єднувати в одне ціле, — а вони ж такі різні! Тож диригенту потрібні і «пряник», і «кнут», а також певний психологічний талант — і в Юрія Керпатенка був такий!
Під час його перебування на посаді диригента Херсонського театру в нас траплялися спільні проєкти: замовляли йому аранжування для естрадно-симфонічного оркестру Миколаївської обласної філармонії. Живучи в різних містах, встигали спілкуватися лише на професійні теми. Оце його Фб-гасло — «музикант по життю» — може об’єднати всіх людей, причетних до музичного мистецтва. Бо це — постійні думки, коли ти й уночі не спиш, пишеш ноти, репетируєш…
Юрчик зробив дуже багато обробок відомих композиторів, автентичних творів. Діяльність усіх нас, працівників музичних держустанов, у головному схожа: концерти, державні, міські свята. І лише коли під час виступу даруєш людям свою творчість, цей «наркотик» на деякий час може заспокоїти тебе. Та вже наступного дня — нові пошуки!
А ще у програмі кожної філармонії — чимало українських концертів. І ти не маєш права брехати, виконуючи український твір, бо глядач відчує фальш. Тому диригент так налаштовує себе та колектив, аби під час виступу відчувалася любов до своєї країни, причетність до значущих подій тощо. Як диригент ти не маєш права фальшувати, зберігаєш культуру, плекаєш мистецтво, прагнеш дати людям ковток живого повітря. Ми небайдужі до того, що робимо, пропускаємо через себе твір і не можемо абстрагуватися від нього — а ви, глядачі, приходячи на концерт, слухаєте нас, аплодуєте, даруєте квіти, тож маєте отримати максимальну насолоду від музичного дійства! І досягти цього — також завдання диригента, — відкриває таємниці професії диригент Миколаївського Національного академічного українського театру драми і музкомедії, наразі військовослужбовець Нацгвардії України В’ячеслав Латко.
ГОВОРИВ РОСІЙСЬКОЮ, ОБРАВ УКРАЇНУ
Серед вагомих фактів із життя Юрія Керпатенка — його рішення піти з театру 2014 року. І не тому, що знайшов кращу роботу. Наприкінці лютого, коли — пригадуєте? — чи не кожна українська душа ридала за загиблими на Майдані, в театрі було заплановано концерт «Диско, ретро, джаз». Переконаний в абсолютній недоречності такого заходу в траурні дні, Керпатенко відмовився диригувати на ньому. Залишився при своїй думці й почувши, що можна зіграти цю музику в жалобному стилі. Натомість вирішив звільнитися. Відтоді комусь видавався «борцем із вітряками», а іншим — принциповим захисником неписаних правил.
Нову роботу знайшов не відразу. Підробляв аранжуваннями творів. А коли в обласній філармонії передчасно пішов із життя диригент Владислав Бєлявський, прийшов на його місце. Виступав і як диригент, і як соліст із оркестром філармонії «Гілея»; в Ютубі є записи їхніх виступів.
У соцмережі він часом ділився думками. Дивувався: чому, замість вкладати в інвестиції, розвиток, співробітництво, хтось використовує свої кошти, оголошуючи комусь війну? У травні 2021 року скопіював туди текст, який розмістив на сторінці свого Фб-друга із санкт-петербурга. «Жарти жартами, але ваш президент наставив пушки на нашу країну, відібрав Крим і частину Донбасу. Йому хочеться бути великим у ваших очах, та при цьому маю постраждати я, російськомовний мешканець Херсона. Не треба мене рятувати від мене, загрожуючи мені… Не треба приходити до мене в Херсон із «руским миром» і робити з мене новоросію. Гадаю, я висловився чітко, однозначно — і російською мовою». Про цю публічну позицію Керпатенка ще до повномасштабного вторгнення знали з різних джерел не лише самі однодумці. Російськомовний, ще й вихований на російській музиці та культурі, до війни він мав друзів у росії, але повів себе як український патріот. Коли місцеві «вовки» під час окупації вже скинули свої «овечі шкури», диригент публічно розмірковував: Сальдо небезпечніший за Януковича, бо ж наче херсонець, отож «свій», а насправді — далекий від України. Іронізував і над ідеєю «хнр», насаджуваною окупантами й колаборантами: «ХНР»? Ну, хіба що ХаНаРосії. Та зараз росія — суцільна КаДеБія й нащадки нквс. Концтабір загального режиму, для декого — особливого. Й до цього кодла нас намагаються затягти…»
— Відкритий і щирий, Юрчик не приховував своїх думок. Усі його музичні проєкти не були брехливими, мав-бо насправді міцну громадянську позицію. Чи розумів усі ризики? Гадаю, просто зневажав усіх зрадників. Не міг учинити інакше — й обрав тактику презирства, ігнору всіх адресованих йому закликів колаборантів і окупантів. Ви зараз робите добру справу, бо люди мають знати, яким був Юрій Керпатенко. Я пішов на війну 8.03.2022, кинувши все, й упевнений: Юрчик вчинив би так само. Але Херсон так швидко окупували… — із сумом завершує нашу розмову про друга В’ячеслав Латко.
ТАЛАНОВИТИЙ В УСЬОМУ
— Юра гідний того, щоб говорити про нього нескінченно! Композитор, чудовий музикант із тонким чуттям міри, блискучим смаком! Бувало, казав: «Добре, я «увімкну композитора» — і зроблю це якось інакше». І те, що виходило, завжди було так «смачно»! Бо надавав твору неймовірних тонів, мальовничо оживляв його картину, міг поєднати непоєднуване! Обидва диригенти, тільки він іще й аранжувальник, а я — виконавець, ми були товаришами по творчій діяльності. Зберігаю його партитури та партії для оркестру — оркестровки, аранжування, інструментовки, які виконав на моє замовлення, адаптувавши під певний склад музичного колективу. Ця його праця не пропаде, нею зможе скористатися професіонал Юриного рівня.
Схильний до аналізу, він усе сприймав дуже близько до серця. Вважав, що не реалізований (а так і було!), що заслуговує більшого. Херсону пощастило, що тут був Юрій Керпатенко, але йому не дали належно реалізуватися. Зазвичай випускник консерваторії має одну спеціальність, а в Юри цілих три — баяніст, оперний і симфонічний диригент, іще й композитор! Він знав собі ціну, але мусив рахувати кожну копійку. Був гордий — і міг піти, не принижуючись, а ніхто й не тримав. Його творчість не була пов’язана з комерцією, і це не подобалося його керівникам. Робив музику для кіно, писав саундтреки. Талановитий; можливо — на межі геніальності. У нього і швабра могла би зіграти в оркестрі! — емоційно розповідає про Юрія Керпатенка диригент херсонського оркестру «Аркадія» Олена Новаковська. — Він не брехав і не спекулював на почуттях, не танцював на чийомусь горі, але сприймав його як своє. Гадаю, це робить йому честь. Був дуже яскравою людиною! Надзвичайно добрий, обдарований, неординарний, із чіткими переконаннями — людськими та громадянськими, великий патріот України! Як і всі творчі люди — емоційний, дуже вразливий. А як друг — надійний, добрий.
Перша дружина Юри хворіла на рак, він сам доглядав її до останнього, хоч як важко утримати на своїх плечах такий Божий промисел. А коли згодом у його житті з’явилася нова кохана жінка, Марина, вони присвятили себе одне одному, були щасливими, — хочете поговорити з нею?! — перепитала мене пані Олена.
ПОГЛЯДОМ СЕРЦЯ
Поспілкуватися з Мариною вийшло не з першої спроби: якраз змітала з сусідкою віконне скло. Кількома годинами раніше чергова російська ракета гучно влучила в дитсадок у цьому самому мікрорайоні, так що в квартирі навіть вентиляційні решітки повилітали. Та, попри недоречність розмови в такі дні, ми шукали нові можливості, аби пазл цієї розповіді остаточно склався…
— Про таких кажуть — «мухи не образить» — настільки був добрим, чесним, чуйним, напрочуд м’яким. Не здатний на підлість, не відмовив нікому, хто звертався по допомогу. Завжди тримав слово. Дорожив тим, що міг робити в музиці. Захоплювався красою природи. Увечері любив вийти за місто, аби помилуватися заходом сонця. Можливо, саме тоді в його душі зароджувалася майбутня музика…
Іще перед повномасштабним вторгненням у нашому військкоматі Юрія визнали придатним до військової служби, дарма що мав зір мінус 6 і нічого не бачив без окулярів. Я ще сміялася: як же він, у разі чого, стрілятиме? А він відповідав: принаймні, може рити окопи. Але не довелося: за лічені дні ворог уже увійшов до міста. Спершу ми не встигли евакуюватися. Коли довідалися, що навіть поліція покинула Херсон, — це був шок. Та ми ще вірили, що вторгнення — це на тиждень, від сили місяць, треба лише протриматися цей час. Потім почалися мітинги, їхніх учасників переслідували, і невідомо, що було безпечніше — вибиратися через блокпости окупантів чи залишитися тут. У місті почали зникати люди, машини розстрілювали. Чи не щодня в той час Юра ставав свідком ворожих злочинів. Але його просто збісило побачене на роботі: дехто з колег пішов на співпрацю з окупантами, відкрито вивісив у кабінеті триколор. Юру закликали до співпраці, тож був дуже злий на них. Не розумів, як так могли вчинити його колеги?! І це тоді, коли весь світ, затамувавши подих, довідався про звірства в Бучі, Маріуполі… Якщо до того Юра шанував багатьох відомих музикантів, то ті, хто в росії підтримав цю війну, стали його розчаруванням. Для себе не вважав за можливе музикувати під час окупації. А як мріяв дати великий концерт на міській Площі Свободи, як прийдуть наші!..
…Коли їх прийшли вбивати, Юрій, котрий усе життя сторонився конфліктів і бійок, в останній момент закрив собою кохану жінку. Лежачи на підлозі в калюжі крові, вона бачила, як повз неї проходять убивці, й чула слово «наводка». Лише той, хто особисто знав Керпатенка, міг навести на нього окупантів. Адже росіяни були впевнені, що застануть господарів удома. Сподіваймося, в рамках відкритої ще минулої осені кримінальної справи всі причетні до зради України й убивства диригента будуть названі й отримають належне. Тоді й усі фейки про те, що буцім «насправді» сталося тут, буде остаточно розвінчано…
Марина, яка дивом вижила після двох пострілів у голову, каже: минулої зими почулася щасливою, коли тіло Юрія було знайдено в морзі і його змогли поховати. Бо багатьох знайшли у братських могилах, а хтось зник безслідно. Вона мріє, що в філармонії колись буде музей чи меморіальний куточок пам’яті Юрія Керпатенка, аби передати туди його посмертну нагороду — орден «За мужність» III ступеня. І збирається на його день народження на цвинтар: час думати про пам’ятник на Юрковій могилі. Мріє, аби на ньому було викарбувано Слово про музику. Можемо допомогти цьому хоч невеличкою благодійною пожертвою, поповнивши картку на ім’я Марини Ацеховської: 5167 8032 8802 6656.
Ольга ГОЙДЕНКО.
Автор дякує за допомогу в пошуку друзів Юрія Керпатенка Петру Андрійчуку.
