Вона любила його, а він її — ні. Розуміючи це, відчувала майже фізичний біль. Хотілося битись головою об стіну, бо знала: він не полюбить її ніколи. Хіба що лишалось тихенько кохати його, а головне — не заважати. Розуміла: він дуже складна людина, і навіть якщо одружаться, щасливою з ним не буде. Він міг зникнути на кілька днів із дому, подовгу не розмовляти з рідними лише тому, що немає настрою. Все це вона знала, їхні батьки довго жили поряд, зв’язок підтримували…
Скільки разів вигадувала приводи зайти до нього в гості. Його мати, тітка Надя, завжди була їй рада, бо вона — своя у цій сім’ї, і ні в кого гостини не викликали підозр. Скільки домовлялася з ним про зустріч, приходила — а його немає. Йому було байдуже, є вона поруч чи ні. Але й не проганяв — і за те спасибі. Зрештою їй урвався терпець: «Ти одружишся зі мною»? Він, як завжди байдуже, відповів: «Не збираюся одружуватись до тридцяти».
Вона була його ровесницею і довго сидіти в дівках не збиралася, та й женихи біля ніг такої красуні стелилися. Незабаром вийшла заміж за хорошого, працьовитого хлопця. Перед весіллям зайшла до нього, а він, як завжди байдуже знизавши плечима, сказав, що за потреби може допомогти у підготовці до весілля, адже він — друг.
Згодом дізналась, що, як і казав, у 30 років одружився з молодою дівчиною із сусідньої вулиці. Тітка Надя дуже хотіла онуків, тож «пішов матері назустріч». Потім та бігала по знайомих і плакала, що син живе з дружиною погано, свариться, випиває, додому не поспішає. Як вона і думала: з цією людиною ніхто не буде щасливий.
Минуло чимало років. Вони з чоловіком купили будинок у містечку, де жив він. Якось зайшла до них у гості. На той час багато вже досягла: була щаслива у шлюбі, виростила двох дітей, мала хорошу роботу. Тітка Надя її радо зустріла. Аж ось прийшов і він, розпитав байдуже, як справи, та й по всьому. Його ж дружина довго й ревниво її розглядала, певно, по-жіночому відчуваючи якусь загрозу від цієї благополучної красуні, котру так щиро приймає свекруха.
Згодом помер її чоловік. Сумувала по-справжньому, бо жодним словом ніколи її не образив, жили душа в душу, про минуле кохання не знав. А ось він став частіше до неї заходити. Був такий, як завжди, — жодних емоцій, скупі слова. Але приходив часто і сидів довго. Якось навіть прибігла його дружина — мовляв, чого це мій чоловік до тебе ходить. І хоч уже не викликав таких сильних почуттів, у глибині душі вважала його «своїм».
Містечко й справді обростало плітками: чого це зачастив до вродливої вдовиці? Але він усе одно ходив, сидів, мовчав. А вона — дивилася на нього з усмішкою, підперши підборіддя рукою. Сидіти й мовчати так вони могли дуже довго…
Христя МАЙСТРЕНКО.
