Він, як і завжди, — у роботі, в дорозі, з людьми, про людей і для людей. Особливо ж для тих, від кого сьогодні залежить навіть не те, чи будемо жити ми, а чи житиме загалом українська нація, чи житиме наша країна.
За дванадцять років, що триває російсько-українська війна, — сотні поїздок на схід, на фронт, сотні концертів, зустрічей, подячних виступів для наших захисників. І на своє 80-річчя, що відзначатиме 6 березня, відомий актор, народний артист України Володимир ТАЛАШКО найбільше мріє про роботу. А я запросила його напередодні на порадницьку гостину. І як же було не почати розмову саме зі знаменитої фрази, що прозвучала з вуст його кіногероя у відомій кінокартині і яка супроводжує актора впродовж усього його життя. Нині ж оте «Будемо жити!» для нас, українців, стало щоденним маніфестом виживання в часі великої війни, маніфестом стійкості та спротиву російським загарбникам.
ПРО ПОЧАТОК ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ
Незважаючи ні на що, оце «Будемо жити!» завжди в мені було. Тепер же це звучить, як ніколи досі, життєствердно, звучить і в буквальному сенсі, і в екзистенційному.
Будемо жити, мусимо жити — заради майбутнього української нації, заради тих її прекрасних представників, котрі перлинами лягли в нашу землю, захищаючи її від російських загарбників, виборюючи право України на сьогодення, на майбутнє.
Нам судилося пізнати цю страшну війну. Коли тривала АТО, й тоді були люди, які вважали: ну, взяли росіяни Крим, шматочок землі Донеччини, Луганщини, ну, віддадуть нам їх згодом чи самі заберемо. І якось війна для багатьох на цьому закінчувалася, тому що не стосувалася їх безпосередньо. Отака-от відстороненість була. Й зрозуміло, що важко було нам повірити в те, що можлива ось така велика війна. Ми не хотіли вірити, я — теж. Бабуся моя, коли ще був малим, казала: «Внучок, війна буде». А тоді модно було лякати людей американцями. От і перепитував: «Із американцями?» — «Ні, війна буде з росіянами». Мала вона три класи церковно-приходської школи, і звідки могла про те знати?
Але я не повірив їй тоді, не вірив вже і в часі АТО, що росія піде на Україну такою війною. Воєнного стану не було оголошено, не було в країні й тієї мобілізації, яка повинна бути при оголошеній війні. Тим паче, коли вона повномасштабна. Тим паче — така підла й підступна. А нас тут заколисували цяцянками-обіцянками про «зійдемося на пів дорозі», про «травневі шашлики», про «каву в Ялті».
У той час, як розвідки іноземні, фахівці військової справи попереджали, що росіяни готують повномасштабний напад. До Києва приїздили, розповідали, і вказували навіть точки на мапі, звідкіля все починатиметься, кудою окупанти заходитимуть, зокрема й через Чорнобиль. А вже потім ми дізналися, що вони були там ще раніше, ніж усе почалося під Бучею і Гостомелем…
До речі, в перший день повномасштабного вторгнення зять мій вийшов із автоматом, я — із двостволкою. Але коли над головою на наднизьких висотах пролетіло 34 гвинтокрили з кулеметами (я навіть бачив кулеметників, які на нас цілилися, бачив і пілотів), то зрозумів, що тією зброєю, яку мали в руках, нічого вдіяти проти окупантів не зможемо. Але мені ніхто не дав автомат, ніхто не сказав: «Володя, давай, ось тут тримай оборону». А потім я вже не міг вийти із зони. Бачив, як підривали міст, що потрібно було зробити ще за 5–6 днів до того, а не за 15 хвилин, як перший російський танк на нього заїхав.
… Я був у Гостомелі, і три з половиною тижні прожив в окупації. Ви навіть не уявляєте, як це страшно усвідомлювати, що тебе можуть убити кожної не те що години, а щохвилини, щосекунди. Я бачив, як на жінок-сусідок наводили автомати. Бачив, як мого друга-сусіда Петра окупанти роздягли, поклали на землю й шукали, чи немає на його тілі якоїсь свастики, інших татуювань. Я бачив те, про що й говорити не можу…
… Вважаю, що мені просто пощастило. Як щастило все життя. Мені щастило на хороших, вірних друзів. На хороших учителів. На хорошу професію. Професію, яка дала мені тисячу, а то й більше людей. Дала мені села, міста. Де бував, виступав, де мене знають.
ПРО ПОЇЗДКИ НА ФРОНТ
Десь із десяток років є заступником голови «Братерства ветеранів» 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Це легендарне з’єднання брало участь у великих битвах ще з 2014 року, пройшло зокрема через Дебальцево і зараз на передовій.
…Оце повернувся з Донбасу. 18 лютого — річниця виходу наших військ із Дебальцевого. Тоді, у 2015 році, попри мінське перемир’я, виходили з оточення під шквальним вогнем. Багато загинуло… Така ціна слова росіян.
Знаю, що маю бути там, у наших воїнів. Люди чекають…
Приїжджаючи до наших воїнів на фронт, бачу відданих своїй справі людей. Як і в роки АТО, так і тепер. Раніше дехто і з командирів, і з рядових казали: «Та, мені лишилося 2–3 роки до 60-ти, то вже демобілізуюся». А коли я приїхав туди, як уже велика війна почалася, — бачу цих самих людей. Кажу: «Ну й що?!» — «Дмитрович, а якщо не ми, то хто?!» — от і вся відповідь. Відповідь людей відповідальних, справжніх.
Нещодавно був в одній бригаді, виступав по кілька разів, перед невеликими групами воїнів. Багато про що розпитували вони мене. Запитання — дуже розумні, високі й глибокі. Проте запитання одного з воїнів було для мене найважчим і найпотрібнішим: «Дмитровичу, а ви будете говорити правду, чи ні?» Я відповів: «Коли читаю і буду читати вам Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Ліну Костенко, Андрія Демиденка та інших, то не можу казати неправди».
Коли ти поруч із воїнами — і під час виступу, і ночуючи там, де вони стоять вже кілька років цієї повномасштабної війни, в тому ж бліндажі, — хіба може бути між нами неправда?
ПРО МОТИВАЦІЮ У ЧАСІ ВІЙНИ
Війна не може торкнутися тільки тих, хто воює, хто на фронті гине. Війна не може торкнутися тільки тих, хто сьогодні виборює те, що ми в свій час профукали. І сьогодні можемо профукати. Тією ж мобілізацією. Ну, добре, нехай один чоловік із родини ховається. Ну, якщо він сина переховує, ще можу зрозуміти. Але коли чоловіку 45–50 і він ховається, пробачте, — це дуже прикро. Те, що ховаються здорові буйволи, ситі, а ще й крадії, то вже сором великий.
А з іншого боку, яка може бути мотивація, коли людей хапають на вулиці, тягнуть в автобус. Має бути закон — один для всіх. За яким, приміром, я, Володимир Талашко, маю прийти до ТЦК, отримати відповідні документи, дозвіл на зброю і ставати на захист країни.
…Я теж дуже хотів би бути поруч із тими, хто в окопи пішов. Навіть, маючи друзів, знайомих серед військових, просився: «Візьміть мене до себе, щось робитиму, чимось допомагатиму, аби поруч із воїнами бути. Аби не думали, що ховаюся». Та я б і зараз, незважаючи на вік, пішов, бо, вважаю, особистий приклад — велика річ. Та коли сьогодні згадують про мотивацію, то деякі хитрі люди кажуть: ну, там же які гроші платять. Так, за 100 тисяч можна працювати. Але віддати життя — ні. Не може так бути. Тому в цій ситуації будемо жити, якщо сприйматимемо війну як біду для кожного з нас. Розумію, сьогоднішнім мільярдерам, корупціонерам не до того, у них інші клопоти. Але нам — державі, нації, більшості людей — потрібен мир, мир на наших основах, із переможними речами щодо Донбасу, Луганщини, Криму. Тільки так.
До речі, ще про мотивацію. Коли бачиш десь тут, у тилу, людей з протезами, то якось і жаль стискає серце, що війна їх скалічила. А коли зустрічаєш їх на фронті, зі зброєю в руках, і вони воюють, — то вже гордість бере! І додому не хочуть іти, бо ж, мовляв, присягу давали. (Хоча скількох знаємо, що присягу давали, та нічого не зробили для того, аби сьогодні українцям не було так небезпечно, темно, холодно). Ось про що, про кого показувати треба по телебаченню, кожен день. Ось мотивація! Аби не боялися чоловіки ставати на захист країни. Аби знали, що є в нас такі звитяжні люди. Патріотом, у першу чергу, має бути керівник, гетьман. Але й кожна людина повинна бути патріотом.
ПРО «СТІНУ ЗАХИСТУ» ВІД ВОРОГА
Маю ось такий «привід для гордості»: одна російська акторка написала, що три ворога росії живуть у Києві — Талашко, Роговцева і Бенюк. А що, так мало?! – кажу. Ні, це неправда, нас більше! Нас мільйони! А сама ж в Україні народилася, ще й цікавилася в мене до війни, де можна землю купити в Бучі, аби дачу збудувати. Знімалася у москві, але хотіла тут мати дачу. Так оце написала, що то мені росія дала все — і звання, і ролі, і все решта. А я, от такий підлий, невдячний, іду проти росії. Завжди вважав себе українським актором. Я — українець. І вчителі мої українці — великий актор Кость Степанков та великий режисер Микола Мащенко.
В Анатолія Матвійчука є хороші рядки: «Будуймо Стіну Захисту… в собі! Лиш це — стіна найвищого ґатунку». Спочатку треба вміти побудувати мур у себе в душі проти цього злодійства. Тому я з ним солідарний і впевнений, що така стіна потрібна. Вона має бути в кожної людини, в кожного українця. Говори українською мовою. Ходи до Православної Церкви України. І військо наше має бути таким, яке треба, а не як ворогам нашим хочеться скоротити його до мінімуму. Хто не годує свою армію, годує чужу. Це однозначно.
Українці гинуть не тільки на війні, не тільки на передовій. Вони гинуть у тилу, рятуючи цивільних після російських ударів, ремонтуючи зруйновані енергооб’єкти, сіючи зерно, збираючи хліб.
Ще один твір Анатолія Матвійчука згадаю. Він про те, що маємо сьогодні бути людьми, які сіють. Хтось має сіяти Перемогу. Хтось має сіяти Слово. Хтось має сіяти Зерно і збирати його. Ми всі маємо бути сіячами, бути господарями — на своїй землі, у своїй країні. А це — служити. Батьківщині. Ну, і звичайно, родині.
ПРО ЮВІЛЕЙ, ЖИТТЯ ТА РОБОТУ
О, то я вам уже говорив колись, що найкращого дня народження не знаю, як у роботі. До неї звик. Як казав нам Кость Петрович, ніколи те, що знаєш, не носити в торбі. Це твій багаж. Актор повинен мати можливість завжди працювати. Він не має віку і повинен працювати все життя. Працюю. Й дуже хочу, щоб і цього разу мене покликала робота.
А роки, життя… Воно й пригортає, і тішить, а буває, б’є нещадно, болів і ран глибоких завдає… Та, як писав поет Микола Вороний: «Що є життя? Коротка мить. Яке його надбання? Красою душу напоїть І не вагаючись прожить Хвилину раювання». А ще мати родину — насолода. Мати друга. Мати країну, про яку знають у світі, що це — країна-воїн, країна-творець, країна-сівач.
Повну версію порадницької гостини
З ВОЛОДИМИРОМ ТАЛАШКОМ
можна прочитати в номері газети «Порадниця»
від 5 березня 2026 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
