Коли оповідаєш на загал про людину, яку знаєш пів життя, пам’ять підказує невидимі «кадри» першої зустрічі Страсної суботи на подвір’ї старезного храму, де мала відбутися перша у Харкові Великодня служба українською мовою. Її готувався правити молодий священник УАПЦ, настоятель храму Святого Іоана Богослова отець Віктор Маринчак. Кануло в Лету, про що йшлося у тій розмові, та душа відчула доброзичливість незнайомої людини в чорній рясі й окулярах, зраділа його чудовій українській мові — і беззвучно підсумувала: сюди треба приїхати ще. Певно, схожі спогади є в багатьох із тих, хто шукав і знайшов свою дорогу до Храму, для кого отець Віктор став духовним наставником. Понад 33 роки він творить у Харкові українську духовну спільноту, а його перші парафіяни приходять сюди вже зі своїми онуками. І хоч його служіння Богові і людям відзначено як державними, так і численними церковними нагородами, та найвища відзнака митрофорного протоієрея ПЦУ — любов Бога і людей, їх готовність преображатися, а зрештою — й обожествлятися.
Для рідного міста Віктор Маринчак давно уособлює незламний дух справжнього громадянина, патріота, захисника української духовності, мови й культури й водночас — науковця-філолога, в минулому — доцента, викладача історичної фонетики та інших дисциплін Харківського національного університету ім. Каразіна. А студенти на сайті відгуків про викладачів колись дали йому таку оцінку: «Людина зі стійкою системою цінностей, при цьому справжній чоловік, старого загартування».
Рідкісний співбесідник, цікавий та ерудований, автор низки творів і перекладач Рільке, шанувальник поезії Стуса й живопису Марчука, великий поціновувач класичної музики, справжній інтелігент, наділений емпатією і відкритий до спілкування, філософ по життю, батько трьох дітей і чудовий друг, світла, надійна людина, спілкуватися із якою завжди сонячно — усе це риси до портрета особистості того, для кого стали дороговказом слова апостола і євангеліста І.Богослова: «Хто не любить, той не пізнав Бога, тому що Бог є любов» (1 Ін. 4:8).
Вісім десятків років минуло відтоді, як 18 березня 1945 року прийшов у світ Віктор Андрійович Маринчак, життєвим шляхом якого прослідуємо нині з доброї нагоди, бо ця мандрівка буде корисною для розуму і душі.
«Здоров’я і Божої ласки, духовний отче!» — подумки зичать йому з різних кінців світу розкидані війною парафіяни, сподіваючись колись привітати уголос у рідному місті-Герої.
У ПОШУКАХ СЕБЕ
Віктор Андрійович — із родини вчителів. Батько, Андрій Федорович, змалку говорив із ним як із дорослим. Його приклад став найкращою школою життя для сина. Мати, Тетяна Костянтинівна, збагатила його сімейними спогадами. Запам’яталося її захоплення українською класикою та чудове знання українських пісень, які вивчила на слух іще в ранньому дитинстві. З мамою Віктор розв’язував і перші задачки з математики — на городі, який тоді вони, як і всі, мали, складаючи… моркву з картоплею. Батьки не приховували від доньки і сина історичної правди, зокрема про жахи Голодомору. Школярем збагнув, що навіть найперші відчайдухи цінують його маму — вчительку історії за людське ставлення до них. Згодом, згадуючи батьків, зазначав: виховує те, як живе та людина, яка тебе виховує: щось ти наслідуєш, а від чогось можеш відмовитися.
Повоєнні діти — кажуть про його покоління. У половини однокласників батьки не повернулися з війни. Багато хто курив, аби не так хотілось їсти. Телевізор Віктор уперше побачив 10-річним, зате читав запоєм ще змалку, тому й зір швидко зіпсував; відтоді все життя — в окулярах. Батьки давали свободу вибору в читанні, тож записався у дві бібліотеки.
Завжди був схильним до якогось писання, зізнається Віктор Андрійович. Один час так зацікавився географічними відкриттями, що почав вести вахтовий журнал, уявляючи себе мандрівником у Північному Льодовитому океані. Захопившись Шерлоком Холмсом, волів написати справу-розслідування якогось злочину. Згодом почав вести щоденник, а там і перші вірші прийшли. Наче цілком очікувано як для майбутнього філолога — та, виявляється, його дитяча мрія була… про небо! Був період, коли серйозно цікавився авіамоделюванням і мав би в перспективі вступати до авіаінституту — та після 15 років пріоритети змінилися…
«Аби лиш не було війни!» — чув усе дитинство від дорослих. Чіпка хлоп’яча пам’ять зберегла бачене й чуте в перші дні після смерті сталіна: людські емоції нагадували тоді Віктору «розгубленість і страх отари овець, які втратили пастуха». Його підліткові роки припали вже на часи розвінчання культу особи. Розпочиналась «хрущовська відлига»…
Тоді ж набув досвід нерозділеного кохання. Прийняти його належно допомогла класична музика, в якій відчував весь обшир почуттів. Відтоді полюбив класику за можливість висловити власні емоції без слів. Адже інтроверти, з числа яких і Віктор Андрійович, намагаються самотужки справлятися з тим, що турбує душу…
РОЗДВОЄННЯ ОСОБИСТОСТІ
«Коли в 9 класі до рук потрапили літературознавчі твори, філологія захопила остаточно. Гуманітарна сфера перемогла техніку й авіацію… Вірші писав до першого курсу включно, потім була перерва, а в 1968-му — знову як прорвало. Коли Муза вкотре відступила, зосередився на прозі. Мав спроби спогадів про дитинство», — згадує Віктор Андрійович, у професійному творчому багажі якого зараз — кілька книжок.
Як особистість у ті роки його формувало справжнє мистецтво. Коли вступив на вечірнє відділення філфаку університету, знайшов роботу в оперній студії консерваторії. Тож, відпрацювавши 4 години, переходив дорогу — і опинявся в тодішній бібліотеці Короленка. Своїм став і в університетській. Займався самоосвітою, читаючи все, що цікавило. Друг і колеги рекомендували нові книги й авторів. За їх порадою навчився друкувати на машинці, тож згодом йому стали приносити літературний самвидав. Багато виносив і з місцевого лекторію, з передач «Голосу Америки», «Радіо Ватикану», «Свободи», які тоді слухала молодь.
Харків завжди був його улюбленим містом. Пишався, що колись тут творили такі світочі української думки, як Потебня, Сумцов, Квітка-Основ’яненко, Костомаров… З дитинства пам’ятав, як на вулицях міста завжди лунала українська мова. Навіть на російському відділенні філфаку студентам тоді давали такі знання української, що мали право викладати її в школі, чим займався кілька років і Віктор.
Після служби в армії міг залишитися працювати в дивізійній газеті, але… не його це було — звіряти кожне слово з ідеологічними кліше. Вступати до партії не хотів, про керівні посади не мріяв, тож повернувся додому, коли Харків здобув славу інтелектуальної столиці, де процвітав самвидав. Але того самого року в місті потайки знищили хату, де колись мешкав Григорій Сковорода…
В університеті свідомо обрав кафедру російської мови. Не літератури — щоб менше підлаштовуватися під систему. Та коли за часів срср працюєш у системі, то «мусиш робити і казати те, що так чи інакше суперечить твоєму сумлінню», визнаватиме він через багато років. Свій тодішній стан визначить як «роздвоєння особистості». Бо ж вивчаючи російську як мову міжнаціонального спілкування, розумів: таким чином більшість інших мов витіснять зі сфери спілкування. Прочитавши програмну роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», вступив до Товариства української мови, згодом — і до РУХу. Через кілька десятиріч, коли під час обговорення Закону про мову Віктор Андрійович наголосить, що російській мові не можна давати статусу державної, його точка зору буде викладена у відповідній резолюції університетської кафедри російської мови. А на початку російської агресії у березні 2014-го працівники кафедри, викладачі та аспіранти вирішили як експерти звернутися до путіна, аби запевнити: російськомовне населення не потребує його захисту в Україні. Сформулювати думку довірили Віктору Маринчаку, підписи поставила вся кафедра. У відповідь прийшли відверті погрози від «колег» з мду…
…А тоді таких, як він, система не допускала до аспірантури, посилюючи ідеологічний тиск. Зо два десятки років Віктор Маринчак постійно «тримав удар» в університеті. Один лише приклад: як куратора стіннівки факультету його звинуватили в… «буржуазному пацифізмі». Дисертацію без краплини ідеології, присвячену організації наукового тексту, захистив лише перед смертю брежнєва. Та спокою і далі не було…
ШЛЯХ ДО ХРАМУ
Неспокій совісті й привів його до навернення. «Ловцем душі» Віктора став його старий учитель, який запропонував разом піти на богослужіння. Про те, що міг би стати священником, Віктор уперше подумав, уже долучившись до церковного життя в одній із церков. Та його вчитель пояснив: у такому разі його виженуть із викладацької роботи або ж змусять до співпраці з «органами». Тому й вирішив: може, стане священником, коли вже вийде на пенсію, поїде у віддалене село… Його орієнтиром у священстві став отець О.Мень. «Віра до мене йшла повільно, спокійно: через книжки, музику, живопис, ікону… І вже не було підстав сумніватися: вірю я чи ні. Віра стала відповіддю моєї душі на мою потребу», — згадує свій шлях до Храму.
…У роки дитинства їхня вулиця виводила до цвинтаря, тож Віктор часто ставав свідком похоронних процесій. Найбільше вражало, коли бачив поряд із труною таких, як і сам, дітей: охоплював страх утрати рідних. Потім звернув увагу, що хрести на могилах — такі самі, як на церкві й усередині неї, — отже, там, певно, знають щось потаємне… Згодом довідався: його бабця була глибоко віруючою. Із парафразу рядків Маяковського довідався про молитву «Отче наш». І коли мати, відповідаючи на запитання, повністю прочитала її, — запам’ятав із першого ж прочитання.
…Так його душа знайшла свою відповідь на потребу в покаянні і прощенні. В університеті відвідини храмів викликали запитання до молодого викладача: чого ходить туди? Пояснив: мовляв, розповідаючи студентам про літературу ХІ–ХІІ ст., мусить знати церковну мову і традиції. За передрук книги Екклезіаста довелося писати пояснювальні записки — та зрештою все спустили на гальмах.
Коли на початку 1990-х у Харкові при відділенні Українського фонду культури утворилося Православне Братство апостола Андрія Первозваного УАПЦ, яке швидко здобуло авторитет у місті, постало питання щодо утворення міської православної громади. Віктор Маринчак став одним із викладачів на організованих там катехитичних курсах. Братство взяло на себе чимало просвітницьких заходів, зокрема вшанування пам’яті Григорія Сковороди, Тараса Шевченка… Контактуючи із львівськими священниками собору Петра і Павла, які першими оголосили про перехід в УАПЦ, харківці дійшли висновку: на часі розбудовувати українську церкву, вільну від наслідків тоталітаризму. Але для цього був потрібен свій священнослужитель — а де його знайти на сході… Рішення прийшло, коли львівські священники помітили обізнаність у богослужбових справах Віктора Маринчака. Його дружина Тетяна — колишня студентка, згодом — колега й однодумиця по життю, прийняла вибір чоловіка.
Священницька хіротонія відбулася у Львові в передостанній день липня 1991-го. Так Віктор Маринчак у 46 років став першим священником втретє відродженої УАПЦ на Харківщині й загалом на сході України. Повернувшись після понад двох тижнів церковної практики, мав уперше провести молебень і освячення плодів на Преображення. На ранок того дня рано пішов з дому і вже під церковними мурами довідався: у москві путч… Чимало людей тоді чекали на його слово. Цей путч — це щось несерйозне, інакше вони би зустрілися не на свободі, заспокоїв, як міг…
«Я обрав Україну та Українську Церкву свідомо. Це цілком випливає з моїх християнських переконань і з того, що мій світогляд формувався під могутнім впливом російської культури, художньої літератури, релігійної філософії. Як християнин я завжди маю прагнути добра і свободи, завжди бути на боці знедолених і пригноблених, вичавлювати з себе раба, обирати Царство Боже, а не царство кесаря…», — пояснює отець Віктор своє рішення.
ЦЕРКВА З ІСТОРІЄЮ
Єдина церква Святого Іоана Богослова, яку їм тоді погодилися передати, перетворена на склад, була зачинена ще 1930-го і на 70 відсотків — зруйнована. Найбільший у цій частині міста храм, збудований 1885 р. за трудові кошти мешканців тоді приміської Іванівки, згодом визнаний пам’яткою історії та культури ХІХ ст., за комуністичних часів спробували підірвати, але стіни витримали. Раніше там була дерев’яна церква, в якій, за народним переданням, бував Григорій Савич Сковорода. Повз неї пролягав найкоротший шлях українського філософа до Харківського Колегіуму від хати на Лисій горі в 1760-х. Тепер крізь дах мурованого храму, на якому росли кущі й дерева, влітку синіло небо, восени падав дощ. Узимку з богослужбових книжок рукою доводилося змітати сніг. Холод пробирав до кісток, та люди тішилися відновленням богослужінь. Звісно, передаючи такий храм, ніхто не чекав, що громада витримає там зиму. Один із перших парафіян, Віктор Дзеревяго, писав про ті часи: «Напівзруйнована церква на Сході. Дякувать Богу — склепіння вціліло. Холод від вікон, уквітчаних інеєм, холодом віє з щілин у підлозі. Парох із амвона говорить про вічне. Пара із вуст піднімається вгору…» Не було й майже нічого з церковних речей, тож раділи найскромнішим дарункам, навіть уживаним. Ці часи випробувань духу священника і громади збереглися на світлинах і в пам’яті тих, хто прийшов сюди в перші роки. Більшість і надалі залишилася тут. Що надихало в ті часи? Попри руйнування, «храм не втратив того відчуття святого місця, яке з першого разу відчув усередині», — каже отець Віктор, — мабуть, ці люди дуже любили Бога і цю зруйновану церкву». Сам він після висвячення відчув глибокий внутрішній спокій. У найскладніші перші роки парафіяни з великою пошаною і любов’ю поставилися до молодого священника. У його ж серці від того примножувалася безмежна любов до них. Бог допоміг йому зберегти й власну гармонію, на довгі роки поєднавши священиче служіння з улюбленою філологією. Студенти ж, шануючи Віктора Андрійовича, іще тоді почали приходити до нього в церкву на сповідь.
…За рік вдалося вирішити найнагальніші питання з храмом. За три — почала працювати недільна дитяча школа, а згодом — і доросла. 2006-го відбулося освячення перших дзвонів і шатра на дзвіницю. Та це — тільки видима частина випробувань, через які довелося пройти отцю Віктору і його храму.
ОАЗА ЛЮБОВІ
Віктор Маринчак однаково щиро служить і Господу, й ближньому. Пояснює: як священник він мусить спілкуватися з людьми, бо Христос приходить до кожного особисто. Ввірений йому храм за ці роки став духовною оазою, де відчутна любов — і Божа, й людська, де її так багато, що виплескується назовні. «Оаза любові», — кажуть його парафіяни про храм. Для багатьох він давно став другою домівкою, в якій почуваються справжніми господарями, і ця громада — їх свідомий вибір. Тут, наче в дружній родині, розділяють сум і біль, радіють успіхам, підтримають у випробуваннях. І нині у храмі на видноті — низка невеличких скриньок для пожертв не церковного призначення: сиротам, біженцям, пораненим (ще від початку агресії отець Віктор відвідував їх у шпиталі), українським захисникам, яких йому доводилося благословляти майже на передовій.
Ще від перших богослужінь розпочинав сповідувати задовго до початку служби, аби люди мали час на покаяння. З тими, хто потребував поради по життю, узгоджував час для розмови поза богослужіннями. Не відмовляв навіть у проханні благословити по телефону. Тут кожен міг бути вислуханим і почутим, а на молебні отця Віктора приїздили лікувати душу не лише харківці. На початку 2000-х у місті про нього були начувані навіть таксисти: мовляв, цього батюшку чи не весь Харків знає, бо він допомагає людям.
Важко уявити, для скількох людей він став духівником, отцем духовним. Наразі отець Віктор — ще й духівник військових капеланів Харківської єпархії ПЦУ. На завершення літургії тут щоразу звучить піснеспів, де є слова: «За Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ!» Ця атмосфера щирості й людяності, яку підтримують усі, хто працює і служить у храмі, що склалася тут від початку, — великою мірою заслуга настоятеля.
За десятиріччя служіння Богу і людям на його очах виросло кілька поколінь парафіян. «Церква харківської інтелігенції» — так про неї казали ще у 2000-х. Церковна громада притягує харківців і духовними можливостями та сталими культурними традиціями. Навіть цьогоріч на Різдво тут відбулися виступи етнографічного колективу «Муравський шлях» і волонтерського вертепу, а за кошти, виручені від продажу смаколиків і сувенірів на благодійному ярмарку, закупили хімічні грілки для підрозділу ЗСУ під Вовчанськом.
За мирних часів це був справжній осередок українського життя й інтелігенції Харкова. До великої війни церковна громада влаштовувала і виставки, і концерти парафіян та друзів храму. Помітною культурною подією Харкова став цикл програм «Метанойя» за участю Віктора Маринчака — екранізованих бесід-інтерв’ю про відомі літературні твори та письменників XIX–XX ст.
…Під час повномасштабної війни сюди прийшло чимало нових людей, які шукали українську церкву в прифронтовому Харкові. У найскладніші часи на початку вторгнення церква допомагала парафіянам і мешканцям Іванівки продуктовими наборами, засобами першої необхідності, які привозили волонтери. Отець розвантажував машини разом із удвічі молодшими. Чимало захисників за ці роки він повів під вінець, знайшовши для кожної пари, яку, може, наступного дня розлучить війна, сердечне й обнадійливе слово. Сама ж «Оаза любові», витримавши не один ракетний обстріл та потужну вибухову хвилю, захищає тих, хто прагне подарувати їй другу молодість. Але частина храмових вікон давно закрита блакитно-синіми панелями. Майже такий колір разом із сонячно-жовтим радуватимуть серця вірних у другій частині храму, коли там вдасться закінчити реставрацію, розпочату багато років тому. Та наразі головне — допомогти людям, переконаний Віктор Андрійович, і роботи тут — непочатий край.
ВІДЧУТИ ПРИСУТНІСТЬ БОЖУ
А поки триває війна, йому найчастіше за інші треби доводиться відспівувати загиблих воїнів і правити панахиди. Осиротілі родини теж потребують підтримки. Спілкуючись із ними, о.Віктору доводиться пропускати через себе великий масив людського смутку і болю. На початку свого священства він навчився бути громовідводом, аби й надалі мати духовні сили підтримувати людей. Тоді ж відчув, як «працює» благодать священства.
Священник не має права зосереджуватися на власних переживаннях, каже Віктор Маринчак; його місія — допомогти згорьованим людям відчути присутність Божу, відродити розчавлену горем душу. «Богослужіння, молитви, таїнства лікують і гармонізують внутрішній світ. В обставинах, коли вирішується наша доля, коли перебуваємо в сумнівах і болях, ми можемо побачити живого Господа очима серця. Саме тоді Спаситель дає знати про себе через голос нашої совісті — і починаєш розуміти, яким має бути твій шлях, що треба відкинути як гріх і спокусу, а що прийняти, до чого прагнути та куди йти».
«Ти як носій свідомості твориш світ, у якому існуєш. Певний світогляд і ревна молитва змінюють реальність. Тому собі і всім, хто прагне жити, кажу: навернись. Навертай. Змінюй світ», — цю думку Віктора Маринчака винесено на обкладинку його книги «Досвід навернення».
Іще під час Революції на граніті йому вперше довелося публічно звернутися до людей. Це сталося, коли частина студентів пішла на мітинг. Відпустивши решту, вирушив туди й Віктор Андрійович. Виступ викладача з 20-річним стажем був громадянським вчинком, який спричинив обговорення на парткомі. Під час Революції Гідності він став визнаним духовним лідером харківського Євромайдану. Його виступи тієї зими просто неба на місці збору харківських патріотів — під пам’ятником Тарасу Шевченку — вселяли надію в перемогу протестувальників. Йому випало благословляти тих, хто вирушав на Майдан до столиці, й відспівувати харківських Героїв Небесної Сотні.
У часи особливої небезпеки для Харкова отець Віктор на чолі громади проводив хресну ходу довкола міста, щоб молитвою вберегти рідну землю від ворожих зазіхань. Іще тоді він не мав сумніву: «Історія на нашому боці. Поки не здобудемо самих себе, вона не зупиниться. Ми здатні на різні справи: від великих, героїчних — до простих, майже буденних. Та під лежачий камінь вода не тече! Тому — допоможи історії, чим можеш! Робімо щось — мале, середнє, велике, грандіозне — кому як Бог дасть!»
За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення в короткому інтерв’ю для «Аssociated Press» Віктор Маринчак пояснював на весь світ, чому українці не здадуться: «Ми воюємо за наш цивілізаційний вибір. Обираємо іншу цивілізацію — демократію, лібералізм, свободу людини, права людини. Рабів до раю не пускають. Тому що найвища цінність християнства — це свобода!» Уточнював: має й надалі бути зі своєю громадою, поки живий. А насамкінець зізнавався: не вірить в успішність навали, бо вона безперспективна і потоне у власній крові, такої сили буде український опір.
«Бог прощає тих, хто просить прощення, а людина — тим більше. Ми не маємо виправдовувати людей, які чинили зло, з власної волі перетворились на потвор і не розкаялись у скоєному. Тому відновити з ними всю повноту спілкування, стосунків, дружби і братерства — неможливо. Прощати можна конкретну людину. Орду прощати неможливо!» — переконаний священник.
«Ми повинні бути впевнені: Бог з нами! Він дарує нам свободу. Лише вільна людина може бути образом і подобою Божою. Та справжньою робить нашу свободу наша відповідальність. Твоє існування має наповнюватися змістом, мати мету, реалізовувати отримане від Бога… Приймаймо ж усі випробовування як терпіння за наш вибір. Сили зла надзвичайно жорстокі до тих, хто не підкорився їм. Та якщо збережемо силу духу, збережемо нашу свободу», — наголошує Віктор Маринчак.
«Нам буде важко ще не один день і не один місяць. Як витримати це? Допомагати іншим. Робити щось просте, але важливе: комусь треба хліба, іншому — доброго слова, а декого потрібно обійняти, аби людина могла поплакати на твоєму плечі. Залишаймося з Богом, із образом Божим у нас — і це дасть можливість пережити всі лихоліття», — закликає своїх духовних дітей у третю річницю початку великої війни. «Зміцни воїнів наших, збережи всім життя», — злітає прохання настоятеля і його вірних під високе склепіння Іоано-Богословського храму.
Дай нам, Боже!
Ольга ГОЙДЕНКО.
