Вадим Крищенко: "Будьмо українцями, будьмо й ще раз будьмо!"

Ось уже впродовж багатьох десятків років першоквітневий день пов’язаний для мене із цим легендарним митцем, людиною-епохою, майстром слова, поетичний, пісенний сад котрого рясно квітує щирою, глибинною поезією, прекрасними, незабутніми піснями. Чи й варто нагадувати його популярні, улюблені мільйонами пісенні шедеври, та все ж кілька назву: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші», «Одна-єдина», «Хай щастить вам, люди добрі», «Родина», «Десять Господніх заповідей», «Молитва», «Хай береже усіх Господня сила», «Благослови», «Бути українцем», «Україна», «Україно, пам’ятай героїв», «Білі нарциси», «Берег любові», «Розмова з тобою», «Я хочу бути щасливою», «Лебеді кохання».

Попри поважні роки, а 1 квітня поету-пісняру, народному артисту України Вадиму КРИЩЕНКУ виповнюється 91 рік, з’являються його нові поетичні рядки, нові пісні. Бо, як сказав Вадим Дмитрович під час нашої розмови в перший рік великої війни, «готовий зробити все від мене залежне, аби наблизити Перемогу. Звичайно, не можу взяти до рук автомат, не можу окопи копати. Але можу написати вірш, написати пісню. І бачу, як відгукуються мої твори, як їх сприймають люди, перед котрими їх читаю, — зокрема й перед нашими пораненими бійцями, волонтерами, переселенцями».

Напередодні дня його народження запросила Вадима Крищенка на порадницьку гостину.

ПРО ДНІ НАРОДЖЕННЯ І КОНЦЕРТИ

Не можу сказати, що підношу свій день народження на якийсь п’єдестал. Був час, коли взагалі не відзначав днів народжень. А коли вже виповнилося 50 років, якось і хотілося зафіксувати певний етап свого життя. Колись один мудрий чоловік сказав, що до 70 ювілей святкується через кожні 10 років, після 70, до 80, 90 — через кожні 5 років, а вже після 90 — кожен наступний рік ювілейний. Так що, 1 квітня матиму черговий ювілей. У Бога випрошую цей день життя.

Трапилося так, що за останні 10 років досить багато концертів провів на престижній сцені Національного палацу «Україна». Мабуть, ніхто з моїх колег не мав їх стільки. І, як ви знаєте, завжди були аншлаги. Концерти організовував сам Палац, і він мав можливість повернути вкладені в них ресурси за рахунок реалізації квитків. Щоправда, зауважу, іноді бували порожні місця в залі. Небагато. Запитую в організаторів: «Усі квитки продані. Звідкіля порожні місця?» — «А то ж ми давали вам трохи квитків, аби запросили своїх друзів. Ото майте на увазі: коли людина купить квиток, то прийде обов’язково, а коли ви їй подаруєте, може й відмахнутися. Так що порожні місця в залі — тих, кого ви запрошували»…

Матиму й цього року концерт — у Національному університеті біоресурсів і природокористування України (колишня сільгоспакадемія), який мені наче рідний дім. Упродовж багатьох років працюю тут, є професором кафедри культурології. Університет завжди йде мені назустріч. І на мої 88-й, 89-й і 90-й дні народження (попри те, що минулого року був грандіозний концерт у Палаці «Україна») проводив у себе творчий вечір. І тут завжди аншлаги. А зал університетський не такий уже й маленький — на 600 місць.

Для участі в цьому безкоштовному концерті цього року дали згоду Іво Бобул, Оксана Білозір, Павло Зібров, виступатимуть квартет «Гетьман», чоловіча група Хору Верьовки (для мене честь, що хористи виконують мої пісні, зокрема такі знані, як «Гей ви, козаченьки» і «Наливаймо, браття, кришталеві чаші»). Буде наш неперевершений майстер слова Анатолій Паламаренко. Співатимуть Алла Попова, Тетяна Піскарьова.

ПРО ВИКОНАВЦІВ СВОЇХ ПІСЕНЬ

Напевне, серед старшого покоління виконавців й не знайдеться таких, хто не брав би на вуста свої пісні Вадима Крищенка. З багатьма товаришував і товаришую досі. Мої пісні виконували, зокрема, Дмитро Гнатюк, Раїса Кириченко, Назарій Яремчук. Між іншим, у репертуарі Назарія з-поміж усіх поетів моїх пісень було найбільше. Згадуючи й Івана Мацялка, хочу при нагоді подякувати, що «Порадниця» нещодавно надрукувала матеріал про нього. Це така глибинна й дуже близька мені людина…

Багатьом допомагав, багатьма пишаюся. Скажімо, ті люди, котрі вже є ветеранами своєї справи. З моїми пісня починали свій шлях на велику сцену Іво Бобул, якому зробив репертуар, світлої пам’яті Віталій Білоножко. Першою піснею, яка була написана безпосередньо для виконавця, була пісня на музику композитора Віталія Філіпенка — саме для Віталія Білоножка. До того він переспівував чужі. Колись посприяв йому поїхати до Канади. Павлу Зіброву допомагав. Для Алли Кудлай ми з Климентієм Домінченим написали пісню «Я до кладочки іду». Вона була тоді хористкою в Хорі Верьовки. А от на естраду вийшла з цією нашою піснею, виконавши її вперше на творчому вечорі вже незабутнього Климентія Яковича. Молодих виконавців я підтримував завжди.

Якось одна жінка зателефонувала: «Вадиме Дмитровичу, я «підсіла» на Брунського. По кілька разів на день маю слухати його пісні. Більшість — ваші». Це, зокрема, «Приходь до нас, Всевишній», «Незнайомка», «Цей світ без тебе». Михайло прийшов до мене шістнадцятирічним хлопчиною. Талант у нього неймовірний. Багато років тому переїхав до Об’єднаних Арабських Еміратів. Він перший у світі з виконавців, хто заспівав українською мовою в оперному театрі в Дубаї.

Гарний, талановитий співак Дмитро Андрієць. Світлана Весна успішно виступає. Скажімо, моя пісня на музику Володимира Куртяка у її виконанні «Мій рідний край» мільйонні перегляди має.

ПРО ТВОРЧІСТЬ У ЧАСІ ВІЙНИ ТА УВАГУ З БОКУ ВЛАДИ

Маю сказати, що не дуже заласкавлений нашою нинішньою владою. Досі мене всі вітали з нагоди ювілеїв. А от на 90-ліття ні з Міністерства культури, ні з Офісу Президента ніхто так і не обізвався, не вийшов на сцену під час концерту в «Україні», не привітав, не подякував. А вся моя творчість — то ж для України. Вадим Крищенко єдиний в Україні, хто не написав жодної пісні російською мовою. Ніколи душа не лежала до російського, не моє то було. Хотіли раніше, аби зробив переклад пісні своєї «Родини». Відмовився. Бо то — пісня для України, про українців.

Болить мені ця страшна, абсурдна війна, розв’язана росією. На ті чи інші події відгукувався поетичним словом, починаючи з 2022 року. Видав збірку віршів «Непоборність». Це такі своєрідні поетичні репортажі про війну. (За цю збірку поезій Вадима Крищенка визнано «Золотим письменником України» та нагороджено премією «Благовіст» Національної Спілки письменників України у 2024 року – Авт.).

Мені приємно, що й київська влада мене все-таки відзначила — 18 грудня 2025 року рішенням Київради Вадиму Крищенку присвоєно звання «Почесний громадянин міста Києва». У такій достойній компанії, як Ліна Костенко чи Валерій Залужний, котрі в 2024 році стали почесними громадянами Києва, мені, звичайно, дуже приємно бути.

Я не святий — усе було,

За чимось я шкодую, може…

Та я не відвертав чоло,

Коли світився образ Божий.

Були гріхи, це теж ганьба,

Пече мене ота провина.

Та кожний вірш мій — це мольба,

Щоб ти устояла, Вкраїна.

Оце як би моє і минуле, і майбутнє, і моя заповідь. Для мене зараз найголовніше, нарівні з життям моїх дітей, онуків, — щоби Україна вижила, перемогла. Аби могла залишитися державою, зберегти державність, стати європейською країною. По війні маємо стати іншими, ніж були. Не повторювати історії своєї української минувшини з національним приниженням, з бездержавністю, з штучно зробленою вторинністю в усьому, а стати воістину знаковою українською державою зі своїм «я» в подальшій світовій історії.

ПРО МОВУ

Часто, коли ходжу вулицями нашої столиці, прислуховуюся, хто як говорить. І дуже боляче, що з десяти одна, ну, може, дві людини розмовляють українською. А то все — російською. Особливо ж боляче мені, коли й люди від мистецтва не гребують мовою ворога. А мають же бути прикладом. Кожен! Бо Україна там, де є українська мова. Ознака українства — це мова. Насамперед. А до того вже тулиться все інше. На жаль, Київ ще не заговорив українською. Якось після початку повномасштабного вторгнення була така хвиля, що кругом усі намагалися розмовляти українською, російською хіба що притишено десь. Тепер же ситуація, на жаль, змінилася в гірший бік. А мова українська — це ж наше єство, це наша культура.

Себе я запитаю сам —

І відповідь знайдеться поряд:

Для мене Батьківщина там,

Де українською говорять.

Той же російський диктатор постійно твердить, що росія там, де звучить російська мова, і вони, мовляв, повинні звільнити тих людей. От і «звільняють». Убиваючи всіх підряд.

ПРО СТУДЕНТСВО, ОДНОКУРСНИКІВ ТА НАЦІОНАЛЬНУ СВІДОМІСТЬ

Коли ще був студентом, читаючи один матеріал з національного питання, зокрема про мову, дещо покреслив там. Хтось побачив і мене викликали на комсомольські збори, де розглядали питання про виключення з комсомолу. А якщо тебе, студента факультету журналістики, виключають з комсомолу, то й з університету теж. А виключають з університету — в кращому випадку йдеш до армії, хоча можуть і в буцегарню відправити. І в цій такій страшній обстановці була в нас світла особистість — Матвій Михайлович Шестопал, декан факультету. Великий українець. Науковець, письменник. Написав велику працю-дослідження, її можна знайти в інтернеті, — «Євреї на Україні». Але потім його вигнали з університету, за тверду проукраїнську позицію, прогресивні погляди, з партії виключили. Підтримав його, пам’ятаю, мій однокурсник, лауреат Шевченківської премії Степан Колесник…

А мені на тих зборах оголосили сувору догану, і я, на щастя, залишився в університеті. Отак доля мені усміхнулася. І саме університет зробив мене національно свідомим. Хоча й народився в родині вчителів. У Київському університеті навчалося багато гарних людей. Зокрема Василь Симоненко. З Борисом Олійником ми дружили, сиділи за однією партою. Всі ми якось горіли українством. А скільки людей від того постраждало. Наприклад, Вадим Пепа, поет, прозаїк, журналіст, сценарист, перекладач, котрий нещодавно відійшов у засвіти, не доживши два місяці до 90 років. Він дещо занотував у своїх записах про Україну, а хтось підглянув, доніс на нього, і Вадима вигнали з університету. Батько був головою колгоспу, то врятував його від тюрми. Відправили в солдатчину — на семипалатинський ядерний полігон, де проходили випробування водневої бомби… Я його завжди підтримував. Активний був чоловік, працьовитий. Кожного року видавав по книзі. Писав про історію, давню, подавав документальні матеріали. Дуже цікаво. Ще будуть його читати. Ще належно оцінять зроблене Вадимом Пепою.

ПРО РОКИ

Здавалося, я осягнув відміряне.

Нема чого додать до свого імені.

Давно уже всі мрії перемріяні.

І всі пісні давно вже переспівані.

Життя прошаруділо, наче шинами.

Усе зітерто, збито, заколесено…

А може, все-таки іще щось залишилося?

А може, ще щось… ну, хоча б однесеньке.

Коли тобі вже за 90, це не те що песимістичні роздуми. Це просто роздуми людини, свідомої того, що так воно є, так і буде.

В моє вікно поглянув вечір,

І тихо мовив: «Як ти там?»