Кава – не просто напій, що бадьорить; це ще й привід для спілкування, яке може перерости у велику дружбу. Звісно, за умови, що кавофілів об’єднує значно більше, ніж філіжанка ароматного напою. Тоді й народжуються неповторні кавові історії. Так можна сказати і про «Кавові історії Грушевських», на які з травня 2015 р. шанувальники Михайла Сергійовича щотижня збираються в його Історико-меморіальному музеї на столичній вулиці Паньківська, 9.
Нинішня господиня – завідувачка Музею Світлана Панькова зауважує: у музейних «кавових історіях» з’являються свіжі сюжети. Тож гості почуваються подвійно обдарованими – і цікавими спогадами, і приємним кавуванням за крихітними столиками під мереживними скатертинами. Літньої пори такі зустрічі відбуваються на відкритій веранді меморіального будинку родини Грушевських, де любив працювати Михайло Сергійович.
– За перші 8 років роботи музею ми створили 50 виставкових проектів, але зрозуміли: таким чином ім’я Грушевського не розкрутимо. А наша місія – відкрити для українців цю людину з величезними талантами. Тож вирішили піти шляхом створення культурологічних проектів, як-от «Кавові історії». Дехто думав, що тут буде політклуб, – а тепер п’ють у нас чай і каву. Це не дає великих прибутків, але відвідувачі знають, що не вийдуть звідси з порожньою головою. Ми намагаємося познайомити широкий загал з іще не знаним Михайлом Грушевським. Адже в українському минулому небагато політиків із таким сприйняттям світу, культури, мистецтва.
Кожна моя розповідь – імпровізація. Щоразу запрошуємо не більш як 15 гостей, за кількістю стільців. Раді були б залучити акторів, але… не можемо заплатити їм. А хотілося б розширити коло друзів нашого Музею, та й повніше розкрити особистість Грушевського – підсумовує пані Світлана.
…Для Михайла Сергійовича це була садиба, де збирався й таки збудував неймовірної краси прибутковий будинок, оздоблений Василем Кричевським в українському стилі. Родина вселилася у 12 квартиру. Та після оприлюднення IV Універсалу про проголошення України самостійною у січні 1918-го більшовики, йдучи на Київ, обстріляли будинок, і від нього лишилися обгорілі стіни. Вогонь знищив унікальну колекція старожитностей. Тепер тут височіє житловий будинок, крізь арку якого проходимо до Музею.
А меморіальний будинок-флігель, де жила решта родини, вцілів й під час Другої світової. Зараз ми з 2 поверху виходимо на терасу, а Грушевські свого часу спускалися просто в сад.
Бажання подивитися на Грушевського зблизька Світлана Панькова відчула, готуючи до друку щоденник, котрий Михайло почав вести ще гімназистом. Траплялися там і записи про його зустрічі в кав’ярнях…
– Сьогодні ви разом зі мною, зі щоденниками, листами й художніми творами Михайла Грушевського будете прислухатися до голосу пам’яті цього дому, де, повернувшись з еміграції, він писав свої спомини. Вони, в числі інших, і є отими зернятками, з яких запарюємо наші кавові історії, що оповідають про мистецтво спілкування, – розпочинає кавову історію Світлана Панькова.
…І от уже ніби бачимо, як важко було залишати родину 14-річному Михайлу, якого батько, директор народних училищ, відправив учитися до гімназії. А вже у 18 років єдиний українець у класі пише про мрію «стати ватажком гурту хлопців українських». Водночас його вабить мистецтво музики й танцю. «Бо що таке танцюристські забави? Це можливість пофліртувати з панночками, можливість показати себе», – звіряється щоденнику гімназист.
Випробуванням для юнака стала історія з викраденням завдань випускних іспитів, через що непричетного Михайла, як і решту кращих учнів, не розбираючись, позбавили права на золоту медаль. Подальше навчання у Київському університеті подарує дружбу з Володимиром Антоновичем і Олександром Кониським, чия бібліотека україністики була найкращою в Києві. Його приклад надихнув молодого вченого; майже чверть своїх прибутків витрачав на поповнення бібліотеки.
1894 року, закінчивши магістерську роботу, 28-річний Грушевський за розпорядженням австро-угорського цісаря стає професором першої кафедри історії України у Львівському університеті, а потім очолює Наукове товариство ім. Т.Шевченка. Їдучи до Львова, замовляє знайомим півдюжини стільців для гостей, та цього швидко стає замало, і Грушевський починає призначати зустрічі з учнями, друзями, членами своєї «фамілії» у львівських кав’ярнях, переважно «Віденській» і «Монополі». Першу можна відвідати й тепер; біля неї сидить на стільці бронзовий Швейк. А тоді кав’ярня була ще й місцем зустрічей, там точилися цікаві дискусії, збиралися поети і львівська богема…
«Пішов до «Центральної» на газети», – часом писав Грушевський, збираючись до кав’ярні, де можна було почитати передплачені спеціально для відвідувачів усі модні, відомі, популярні на той час галицькі, європейські, російські газети та журнали. Один із тамтешніх газетярів якось похвалився, що все краще з написаного створив саме в кав’ярні, на що інший зауважив: мовляв, він поза цими стінами взагалі нічого не написав!
А от відкрив смак кави звиклому до чаю Михайлу Сергійовичу Іван Франко! Попиваючи каву, можна й собі довідатися чимало незнаного про колізії їхніх стосунків, які не збігаються з офіційною версією радянської доби. До слова, унікальна бібліотека Франка вціліла найперше саме завдяки Грушевському.
Коли після втрати чоловіка, а потім і доньки, дружину Грушевського підтримували його учні та її родичі з Галичини, Марія Сильвестрівна якось попросила купити їй у Львові трохи кави. А на пропозицію надіслати щось суттєвіше відповіла: кава для неї – «не каприз і не лакомство»; це був її спомин про життя утрьох, – незалежно від того, де саме і в яких умовах. Але вони всюди були разом, були отим єдиним «ММК» (що означало: Михайло, Марія і Катерина), добре відомим із листів Грушевських сучасним дослідникам.
Ольга ГОЙДЕНКО.