Красива і приваблива. Тендітна і сильна. Відверта і щира. Непідробна і справжня. Як саме життя, як весна. На неї неможливо не озирнутися, її хочеться слухати. Слухати у піснях, у розмові — про любов, про добро, про красу. Така ось гарна гостя завітала до нашої редакції на порадницьку гостину напередодні весни. Знайомтесь ближче: відома українська співачка, керівник Дитячої Фабрики Естради, викладач Київської академії естрадного та циркового мистецтва, заслужена артистка України Тетяна Піскарьова.
ПРО ЛЮБОВ І ПІСНЮ
Мені здається, що вже увійшла в такий прекрасний жіночий вік, стан, коли дещо зрозуміла про любов. І тепер можу ділитися думками про це почуття з глядачами, використовуючи поетичне слово, музику — про любов говорю своїми піснями. А таких мною проспівано дуже багато. І ці пісні не були б, так би мовити, оживлені почуттями, а деякі й загалом не з’явилися б, якби не мала життєвого досвіду — не лише як співачка, а й звичайна жінка, яка зазнала на своєму життєвому шляху і злетів, і падінь. Таня Піскарьова, котра починала співати про любов, скажімо, десять років тому, і думала, як зазвичай буває у молодих, що все про неї знає, дуже відрізняється від мене, сьогоднішньої. А любові, дійсно, забагато не буває. Я навіть вивчаю той стан, адже він мені дуже потрібен. Бо співаючи про любов, не можу бути нещирою із глядачами. Все має бути справжнім, а почуття — понад усе. Що в житті, що на сцені.
ПРО СВОГО ГЛЯДАЧА
За останні два роки дуже багато проїхала Україною з концертами, почула та побачила реакцію глядачів на свою творчість. Винайшла той режисерський, драматургічний хід, яким можу йти, звертаючись до публіки. Для «України» як творча особистість, як артистка я вже готова. Але не готова до «України» як комерційний, фінансово вдалий продукт. Тому що останні 5–6 років була «активним неформатом» для вітчизняного теле-, радіопростору, комерційних найпопулярніших телеканалів. Коли пропонувала послухати мої пісні, подивитися відеороботи, включити їх до концертних програм, то у відповідь отримувала відмови. Але, чесно кажучи, сьогодні навіть уже й не засмучуюся тим. А знаєте чому? Бо в жодному разі не змінюватиму свій формат — той, на який сьогодні купують квитки мої глядачі. Ось щойно повернулася із гастролей до Львова, Тернополя, де відбулися аншлагові концерти. Отож не хочу втрачати свою публіку й не зраджуватиму їй, змінюючись, аби сподобатися тому чи іншому каналові. Я співатиму для тих, хто любить мої пісні, і дуже щаслива, що маю свого глядача.
ПРО НАДІЮ
На цьому відчутті нам усім треба триматися. Так, ми багато втратили, стали біднішими, але й багато надбали у плані духовному.
Напевне, тоді, після Революції Гідності, до мене прийшло й розуміння, що саме зараз час самоствердитися і визначитися, як житиму далі. Найперше — не чекати, що комусь стану потрібною як співачка. Що моя пісня, емоційна, енергетична підтримка, яку в такий спосіб передаю людям, стане комусь дуже потрібною. Коли перестала чекати спонсора, концерту, корпоративу чи ще якогось визнання, заробітку — то наче просвітліло. Я просто зібралася і пішла далі — працювати. Не очікуючи допомоги чи підтримки, схвальних відгуків чи благословення. Саме тоді й з’явилася сильна людина — мама, громадянка, співачка. Так що ті події не лише змінили мене, а й підштовхнули рухатися вперед. Я озброїлася піснею, словом і любов’ю, зрозумівши, що мені є з чим іти до людей.
ПРО ТЕЛЕВІЗОР ТА ОЦІНКИ
Дуже часто дивлюся телевізор без звуку. Не можу сказати, що це не має права на існування. Я не з тих, хто поспішає давати оцінки іншим, зрештою, вважаю, що й права на те не маю. Для себе оцінюю — подобається чи ні. Але якщо глядач придбав квиток, значить, більше ні про що говорити. Якщо сьогодні суспільство, молодь здебільшого, потребує тієї відкритості, еротизації, і за такий продукт платять гроші, якщо потрібні пісні без змісту, то, можливо, й це має право на існування? Люди втомлюються, не хочуть переживати, а воліють просто розважатися піснею, музикою. Ну, а хто захоче почути щось інше — піде на такий концерт, як, наприклад, мій.
Я нікому не ставлю оцінок. І жити хочу легко і з задоволенням. Попри все. Хоча багато не маю з того, чого хотілося б. Обійдуся. А гроші замість того, аби витратити на якусь чергову жіночу дрібничку, краще віддам тому, хто конче потребує. Найголовніше — усвідомити, що живемо один раз, і не варто наповнювати своє єдине, неповторне життя негативом, претензіями, плачами, образами.
Таке моє відчуття сформувалося у той час, про який ви сказали, що життя поділилося на «до» і «після». Я перестала нарікати, бо оцінила — живу. Я здорова, у мене є чоловік, дітки, є брат, мама, слава Богу всі здорові, ми всі разом. Маю пісню свою, прихильників, визнання. То навіщо ж гнівити Бога?! Звісно, в країні біда, але ми її неодмінно переборемо.
ПРО ЧОЛОВІКІВ І ЇХНЮ СИЛУ
Хто такий чоловік? Це океан сили — фізичної, матеріальної, тобто опора, кремінь, надійність, міцна стіна. А ви думаєте, їм легко такими бути, хіба не мають для того себе вдосконалювати?! У жінок немає сили фізичної, від природи. Не-ма-є. У нас є сила духу, генетично закладене жіноче незламне начало: жінка мусить витерпіти, виносити, народити. Ми тільки під час пологів отримуємо від Господа якісь фантастичні, неймовірні сили, щоб продовжити рід людський. А далі дуже важко ростити дитинку, піднімати на ноги. Тож якщо чоловік — океан сили, то жінка — океан любові. Й хоч скільки б з нього черпали — дітки, чоловік, інші люди — він знову наповнюється любов’ю. І що більше жінка віддає, то більше Бог їй вділяє тієї любові. Ось так і повинні бути разом: жінка та чоловік, сила та любов. Якщо в сім’ї правильно все розподілено, то й життя в ній щасливе та гармонійне. А ця правильність значною мірою залежить від жінки.
ПРО РОДИНУ
Народжуючи і виховуючи дітей, відповідально ставлячись до того, ми творимо майбутнє своєї держави. От яка модель української сім’ї? Скажімо, мій чоловік, буває, каже: «Таню, я вдячний тобі за те, що виховуючи наших донечок, ти на перше місце ставиш чоловіка». І це справді так. Найперше люблю свого чоловіка, від любові з яким народилися мої діти. Я дуже сильно люблю і своїх дітей. Ну, ми ж розуміємо, що говоримо про різну любов? Не треба пересмикувати, що от, мовляв, їй не діти, а чоловік важливіший. Це у нас ще живе така радянська думка: чоловік — то так собі, а життя треба присвячувати дітям. Я її не сприймаю. Діти щасливі, коли тато й мама люблять одне одного, поважають, цікавляться одне одним. Хіба дітям приємно ставати свідками батьківських сварок, непорозумінь? Вони мають рости в любові.
ПРО ЩАСТЯ
Особисто я, прокидаючись зранку, кажу собі: «Я — щаслива!» А чому щаслива — вже говорила про це. Друга моя думка: «Хочу, аби закінчилася війна!» Третя: «Хочу жити — легко і з задоволенням!» Після цього цілую чоловіка, йду до дітей, обціловую їх, і тоді на кухню — готувати для них сніданок. Ось з такого відчуття своєї потрібності у цей час, саме тут, на цій планеті й починається мій день. А потім закрутилося: школа, пісня, академія — одне слово, життя. (Звісно, зранку варто ще з’їсти «правильну» кашу — вівсянку чи гречку, розворушитися фізичними вправами). Треба дарувати світові свою любов, треба любити жити — і від того щасливішати.
Я дуже хочу, щоб навколо були щасливі жінки, тому бажаю кожній навчитися такою бути і завжди почуватися щасливою. А від того щасливішими будуть і родини, а мужчини — ще й сильнішими.
Березень, 2016 рік.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна Власюк.