Ця розмова мала відбутися в березні, напередодні стадіонного туру популярного українського гурту «Антитіла» по Україні. І була б вона про творчість, про життя як воно є, про людські, сімейні цінності, про мирні плани… А нині спілкуємося з фронтменом, солістом гурту, волонтером, військовим парамедиком, батьком трьох дітей Тарасом Тополею по телефону, вибравши час, коли війна може трішки, зовсім трішки зачекати. Адже з першого дня повномасштабного вторгнення росіян артист змінив мікрофон на зброю і став до оборони України в лавах 130-го батальйону Тероборони міста Києва.
– Що на війні найголовніше? – запитую Тараса, найперше подякувавши йому за те, що він зі своїми хлопцями саме там, де є зараз, на фронті, і вже шостий місяць виконує оту важливу чоловічу роботу захисника.
– Найголовніше на війні для кожного – виконати бойове завдання. А ще дуже важливий моральний дух. Важливо й знати та вірити в те, задля чого ти тут. Бути впевненим у тих, хто поруч. Вірити по-справжньому в Перемогу. Бо який смисл боротися, коли не вірити, що переможеш, отримаєш верх, – ти або твої побратими, чи ті, хто прийде за нами.
– Що нового про себе дізналися за ці місяці війни, які резерви внутрішні відкрили? Чи й очікували чогось подібного від себе?
– Власне, ми з «Антитілами» вступили до лав сил Територіальної оборони ще до початку повномасштабного вторгнення. І напевне ж до того кожен собі в голові щось прокручував, прораховував: а що робити, коли почнеться війна? Щоправда, сталося не так, як гадалося, уявлялося. Але ми там, де й мали бути. Запитуєте про додаткові резерви. Це – можливість працювати в екстремальних ситуаціях, стресових. На щастя, ми ніби всі пройшли цей тест, і вже неодноразово.
– Записувалися до Тероборони всім гуртом, і зараз разом?
– Троє з нас пішло до лав 130-го батальйону Територіальної оборони міста Києва: це Дмитро Жолудь, Сергій Вусик і я. А двоє музикантів гурту «Антитіла», Михайло Чирко та Дмитро Водовозов, спочатку займалися активною волонтерською діяльністю і продовжили потім нею займатися, уже ставши до лав добровольчого військового формування. По суті, весь наш гурт залишався від першого дня повномасштабної війни у Києві й працював на Перемогу.
– «Хто лише лялька, хто Карабас. Зрозуміти саме час» – слова з вашої відомої пісні «Там, де ми є!» Такий час настав для українців ще в 2014 році, а сьогодення ще більше показує, хто є хто. Ми були захоплені єдністю українців від перших днів повномасштабного вторгнення. Але були й деякі розчарування. Вас вони оминули?
– Звісно, були, на рівні особистих знайомств, контактів. Дехто розчарував, дехто навпаки – приємно здивував. Але загалом нічого аж такого надзвичайного в поведінці людей не побачив. Хто чекав «руській мір», той і досі чекає. Навіть жахливі бомбардування, руйнування міст і сіл, смерті тисяч українців, на жаль, не змінили їхніх очікувань. Хто був малодухом – ним і лишився. А хто завжди декларував, що боротиметься за свою країну, так і зробив на ділі.
– Багато хто з відомих людей пішов «піаритися» на війні, ставши справжніми бійцями, а дехто просто взяв участь у тому, що ви назвали «парадом вступу зірок до ТРО». Але ж декого й на таке не вистачило. Як ставитеся до тих знаменитостей, котрі насправді могли б дуже багато зробити для захисту країни – навіть без зброї в руках, а натомість принишкли? Це ж уже не про вибір кожного. Це – про боротьбу за життя – твоє, твоїх близьких, твоєї країни.
– Бог їм суддя. Не мені таких судити.
– Зрозуміло, не кожен може бути воїном…
– Не кожен здатен узяти зброю до рук. Не кожен готовий віддати своє життя за Перемогу рідної країни. Хоч би як пафосно це може звучати. В зоні бойових дій в будь-який момент можеш загинути чи отримати поранення. Артистам, не артистам – людям просто страшно. Тому нікого не засуджую. Однак «Антитіла» своїм прикладом завжди намагалися показувати і продовжують тепер показувати, що можна саме отак діяти. А вже люди, котрі нас слухають, дивляться, можуть брати з нас приклад чи ні. Але принаймні я дуже вірю, що ми, як артисти, виконали свою функцію. Аудиторія гурту солідарна з нами. І наша публічна проукраїнська позиція, яка в принципі не могла бути інакшою, вплинула на інформаційне поле, на інформаційний фронт, дала свій позитив, свою користь у цьому протистоянні.
– Є ті, кому після Перемоги не захочете подати руки?
– Є. Але вони вже ніколи сюди, в Україну, не повернуться.
– Що ж, і в цьому є певний позитив. А як вас із хлопцями у батальйоні прийняли?
– Відверто кажучи, тоді такий хаос був. Усі хотіли боронити країну, в такому єдиному пориві вистоювали багатогодинні або й по кілька діб черги біля військкоматів. Звісно, для якихось прийомів, офіційних речей часу не було. Прийшли, отримали зброю і почали служити.
Ми забезпечили наш підрозділ бронежилетами, касками, аптечками, а разом із Червоним Хрестом – ще й засобами хімічного захисту у величезній кількості. Тобто використовуючи свою публічність, цей свій ресурс, робили й робимо так, аби максимально зберегти життя побратимів, дати їм те, що допоможе вціліти й повернутися додому з фронту живими. І те цінують. Зрештою, окрім цього, з першої секунди, прийшовши в батальйон, намагалися показати, що ми не просто артисти, а, дійсно, бойові одиниці, на які можна розраховувати, які можуть якісно виконувати свою роботу.
– Нерідко мобілізацію в ЗСУ окремих чоловіків, які всілякими правдами та неправдами її уникають, розглядають як покарання для них. Хіба це правильно?
– Із моральної точки зору такий підхід, оцей наратив неправильний. А з іншого боку, окрім доблесних подвигів на передовій є ще величезна маса іншої роботи, наприклад, відновлення зруйнованих будівель, зведення інженерних споруд. Де потрібно просто працювати. І якщо людина якось неадекватно ставиться до військової служби, то, можливо, варто й насправді їй показати, що є інший, альтернативний варіант поведінки. Не хамської, не аморальної, не асоціальної, а ось такої, правильної. І правильно буде дати їй знаряддя праці до рук, можливо, вона його досі ніколи й не тримала, і нехай попрацює, подумає, в чому була неправа.
– Війни, напевне, всі бояться, от тільки рівень свідомості, відповідальності, емоційності різний.
– Ви праві – страшно всім. І стреси переживають усі. Саме тому в підрозділи, які виконують відповідальні завдання, проводять спецоперації, йде особливий відбір. От туди точно таких ухилянтів не варто допускати.
– До війни можна звикнути, до близької смертельної небезпеки? От ви нещодавно виставили відео реального бою з рашистами та порятунку поранених побратимів: дивитися – й те страшно.
– Звикнути… Я краще підібрав би інше слово – можна адаптуватися. Налаштувати себе на результат, що мусиш виконати те, задля чого ти тут. Якщо говорити про завдання наше, як парамедиків, мусимо, враховуючи всі ризики, максимально убезпечуючи себе та побратимів, надати першу допомогу пораненим і намагатися врятувати кожне життя.
– Ненависть до ворога – наскільки вона велика в тих, хто на фронті?
– Вона вже екзистенційна, як мені видається, буде. Вона – надовго. Назавжди. Передаватиметься з покоління в покоління. А на мене особисто накочує хвилями. Залежно від подій, які розвиваються навколо. Як можна перестати ненавидіти, коли 20 діток наших побратимів залишилися без татусів?!
– Не перестає вражати, як на фронті поєднуються ненависть до ворога, мужність, героїзм українських воїнів із такою зворушливою любов’ю до братів наших менших. Здавалося б, небезпека – не до сентиментів.
– Тому що українець і в душі – господар. Він вирощує, будує, створює, генерує щось. Там, де українець, – там порядок, все до ладу, домашні тварини доглянуті, нагодовані, зерно посіяне, картопелька росте. Все є. І тому цей дух і на війні зберігається. При тому українець – це ж і козарлюга з шаблюкою, який готовий за своє боротися і сікти окупанта. І тому те, про що ви кажете, на війні скрізь проявляється, в усіх підрозділах. Усюди є і котики, і песики.
Одна наша рота навіть теля врятувала з-під обстрілів. Потім досить довго змушена була його в себе у розташуванні тримати, поки не передали в господарство якесь. А ще наш Сергій Вусик евакуював просто з-під обстрілів козу разом із бабусею. Навіть відео є.
– Ви проводили онлайн-зустріч із підопічними благодійного фонду«Діти героїв». Що зачепило в цьому спілкуванні з дітками?
– Зачепило те, що діти щиро вірять у Перемогу. У них немає навіть жодних сумнівів. Звичайно, мабуть, не усвідомлюють, якою ціною вона дається, але їхня віра в Україну, в Перемогу додає і нам оптимізму. Тому що, зрештою ж, уся ця боротьба – за те, яким буде завтра у дітей наших.
– Ваші знають, де їхній тато?
– Авжеж. Наша найменша, Маруся, котрій скоро буде 2 роки, вже говорить «Слава Україні!», «Героям Слава!», «Смерть ворогам!» (Усміхається).
– А скільки вашим хлопчикам? Щось розповідаєте їм про свою теперішню роботу?
– Ромі – 9, Маркові скоро 7 років виповниться. У перший тиждень ми намагалися їм розповідати іншу легенду, не казали, що розпочалася війна. Але, мені здається, вони й так усе зрозуміли відразу. Так само вірять у Перемогу й ні на хвилину не сумніваються в ній. Хочуть повернутися додому, в Київ.
– Дружина з дітьми зараз у США?
– Так.
– А що сказала Олена, як зреагувала на рішення йти боронити Україну? (Дружина – співачка Олена Тополя, відома як Alyosha – Авт.).
– Наші дружини підтримали нас. Звичайно, це було важко. Усі переживали. Вони їхали у невідомість, ми залишалися тут, у Києві. Що станеться завтра – ніхто не знав. Але жодного разу ніхто не піднімав питання, що цього робити не треба. Усі розуміли, що ми, як чоловіки, мусимо зробити щось. Вони нас люблять. І чекають. А нам своє робити.
– Alyosha ще й допомагає вам, ЗСУ, проводячи там благодійні концерти… А ви за музикою сумуєте?
– Сумуємо і віримо, що найближчим часом усе ж таки повернемося до неї.
– Якою силою пісні наділяєте в таку скруту, яких зараз потребують українці?
– Під час війни ми створили пісенну колаборацію із англійським співаком Едом Шираном, котрий запропонував нам долучитися до його пісні 2step. Брали участь у дуеті з Олександром Пономарьовим «Україна переможе».
Розуміємо, що це потрібно робити. Адже музика впливає на людей, дає настрій, передає емоції. А ось ця, написана Олександром, здорово бадьорить, дає наснагу. Хоча настрій тоді був, м’яко кажучи, трішки інший, і ситуація не дуже спонукала до створення пісень. Але понад десяток мільйонів переглядів згаданих мною творів свідчить, що пісня людям потрібна. І це додає сил. Ми ж артисти, перш за все, це наше основне призначення. Хоча життя показало, що можна робити свою справу тут, рятувати життя, і паралельно так само бути ефективними на інформаційному фронті.
– Яким бачите свій творчий шлях після Перемоги?
– Продовжуватимемо випускати пісні, знімати відеокліпи, виступати на стадіонах, як це робили ще до війни і до карантину. Мабуть, географія розшириться. У наших планах – тури в Канаді, Америці, Європі, які мали відбутися ще до пандемії. Але ось так все обірвалося. Та нічого, ми все надолужимо, дасть Бог, будемо живими.
– Неодмінно! Що найперше зробите після Перемоги?
– Хочеться бути присутніми на Параді. Неважливо в якій ролі – спостерігачем чи десь марширувати – але бути там.
– Порадите щось нашим читачам?
– А можна передати привіт моїй бабусі? Вона ж «Порадницю» передплачує, це її головна газета! (Усміхається).
– Звісно! Передавайте!
– Передаю привіт і обійми своїй бабусі Тамарі Петрівні Кожухар, котра живе в Ямполі Вінницької області. Ще хочу побажати найжаданішого для кожного українця – Перемоги!
Провела розмову Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
