Римма Зюбіна: “Ніколи не пізно змінювати своє життя”

Мій характер абсолютно співпадає з характером головної героїні серіалу «ЛюсяІнтерн», прем’єра якого відбудеться 30 серпня, о 18 годині на телеканалі «Україна». І тому я, звісно, відповім: ніколи не пізно змінювати своє життя. Хоча є люди, котрі й у 20 років уже старі, їм нічого не хочеться, вважають, що життя закінчується.

Це залежить від внутрішнього стану кожної людини, її внутрішнього запалу і від розуміння, для чого прийшла на цю землю — хоче віддавати чи тільки отримувати, насолоджуватися.

Під хештегом #ніколинепізно запущеного у Фейсбуці флешмобу я розповіла, зокрема, історію про те, як відкрила колись власне акторське агентство. У 42 роки почала вчити польську мову. Через 22 роки роботи в Молодому театрі звільнилася — це теж було моє рішення. Працювала ведучою на телебаченні у 20 років, а коли повернулася туди в 2017-му — мені вже було 47. І почувалася цілком гармонійно.

…Дівчата, коли так трапилося, як із моєю Люсею, що чоловік пішов, — насолоджуйтесь своєю самітністю. Насолоджуйтесь тим, що нарешті маєте багато вільного часу для себе, адже й діти вже виросли. Ви — вільна. Попервах виплачте все — це потрібно, навіть психологи радять, а далі ЖИВІТЬ! Тому що ви — одна така, і життя у вас — одне.

Звісно, можна зберегти стосунки, якщо підкріплені спільними інтересами, повагою. Але найголовніше, що повинно бути в них, — чесність. Тільки-но перестає бути цікаво разом — бийте на сполох. І, до речі, так колись зробила в своєму першому шлюбі американська актриса Сьюзен Сарандон. Вони домовилися з чоловіком раз на рік проговорювати те, що сталося за цей час у їх особистому житті, чи варто далі продовжувати жити разом. За 7 років шлюбу дійшли висновку: щось важливе в стосунках пішло від них, і не варто намагатися склеїти те, чого вже не склеїти. От і для мене дуже важлива чесність у стосунках. Розлюбили? Зізнайтеся в цьому і йдіть собі, хто куди. Подвійні стандарти, як на мене, — то найстрашніше, що може бути в сім’ї.

Виховувати дитину треба доти, доки дозволяє це робити. Потім все одно її виховуєш, але форма змінюється. Приміром, ніколи не телефоную синові й не запитую, як багато хто з мам навіть уже дуже дорослих дітей: «Синочку, ти поїв?» Я запитую: «Сину, ти щасливий?» Це найголовніше, а не їжа чи шапка на голові.

Або коли Даниїл приходить у гості зі своєю коханою дівчиною, я неодмінно спочатку цілую її, а потім вже його. Мені дуже хочеться, аби його дівчина почувалася в нашій сім’ї як рідна, бо знаю: коли дарує щастя моєму синові, то за що маю її ненавидіти? Чесно кажучи, заборонила б вивчення «Кайдашевої сім’ї» в школі. Нехай хто як хоче — всерйоз чи жартома сприймає це, але виходить, що ми передаємо з покоління в покоління таку-от програму — невістку треба ненавидіти і гнобити.

…А ще українським мамам дуже раджу бути схожими на єврейських чи італійських мам, котрі так по-справжньому люблять своїх дітей.

Так, у моїй фільмографії понад сотня робіт, десь це просто епізоди. Та я зі своїм перфекціонізмом дещо по-іншому уявляю собі професію, і тому й радості небагато. Не розумію людей, які шалено радіють, побачивши себе на екрані. Навпаки, маю високу для себе планку. Багато передивляюся світового кіно. Нерідко сиджу в журі різних фестивалів, переглядаю все, що там представляють.

Радість — це коли ти на Каннському фестивалі отримуєш пальмову гілку за роль. Радість — коли дуже значимі люди в світі кіно кажуть, що це було щось! Хоча, вивчивши світовий кінематограф, уже й не знаю, що можна зняти, аби здивувати світ.

Цінуйте себе, своє життя, усвідомлюйте, що воно одне. Цінуйте своїх близьких. Телефонуйте мамам. Запитуйте в дітей, чи щасливі вони. (Усміхається). І намагайтеся кожного дня, хоч би як важко вам було, відкривати в цьому світі бодай якусь маленьку радість. Усміхайтеся йому!