На всіх світлинах ми впізнаємо його з першого погляду. Народний артист України, член Національної спілки кінематографістів, запам’ятався глядачеві багатьма чудово зіграними ролями, як-от у комедіях «Ар-хі-ме-ди!» і «Дачна поїздка сержанта Цибулі», телесеріалі «Народжена революцією», драмах «Ати бати, йшли солдати…» і «Дні Турбіних». Та хоч би яких персонажів успішно втілював на кіноекрані, знявшись у шести десятках фільмів і серіалів (а ще – спробувавши себе і як режисер та сценарист), – погодьтеся, що для мільйонів глядачів наш киянин Сергій Іванов найперше – «Кузнечик» із культової стрічки «У бій ідуть лише «старі». 22 травня Сергію Петровичу виповнилося би 70. Згадуємо.
ОБРАТИ ВЛАСНИЙ ШЛЯХ – НЕ ПОЛЕ ПЕРЕЙТИ
Сергій народився 22 травня 1951 р. у київській родині науковців і митців. Так уже склалося, що найближчі його родичі–чоловіки обрали справою життя філологію (батько – український поет, літературознавець Петро Іванов; дідусь по матері, Михайло Жовтобрюх, – корифей українського мовознавства, славіст), а жінки віддали перевагу науці (мати, Жанетта Іванова-Жовтобрюх, була вченим-хіміком, а бабця по матері, Марія Жовтобрюх, викладала математику в київській школі імені Івана Франка). Здавалося б, найприродніше для Сергія – піти одним із цих двох шляхів, тим більше, що родичі не раз схиляли до того. Та він обирає для себе третій – іде в кіноактори! Природна пластичність і чудове декламування – два крила, що без жодної протекції дозволили йому потрапити до цього храму мистецтва. Цікаво, що про вступ єдиного сина до Театрального інституту ім. Карпенка-Карого Петро Іванов довідався від… сусіда по будинку – ректора цього вишу. Той був здивований, чому поет не звернувася до нього по допомогу. На що й отримав відповідь Іванова-старшого: мовляв, його син – уже доросла і цілком самостійна людина!
ПОЧАТОК КІНОКАР’ЄРИ
В інституті юнак уже з перших днів зарекомендував себе тямущим. За спогадами його педагога, режисера Миколи Мащенка, на перший погляд, він був непримітним, сутулився, часом видавався трохи смішним і незграбним. Та всім своїм виглядом випромінював доброзичливість, і при його появі люди завжди раділи, а коли всміхався – усміхалися всі.
Мащенку Сергій чимось нагадував молодого Бикова – і вже тим викликав симпатію викладача. Початок кінокар’єри Іванова-молодшого видавався обнадійливим: іще третьокурсником йому не бракувало уваги кінорежисерів, а до закінчення інституту мав уже кілька ролей. За рік після отримання диплому актор і режисер Київської кіностудії ім. О.Довженка починає зніматися в кіноепопеї «Як гартувалася сталь». Режисер Микола Мащенко згадував, що порадив Сергію спершу прочитати цей твір і звернути увагу на персонаж Сергія Брузжака, роль якого хотів запропонувати. Яке ж було його подивування, коли за деякий час Іванов повідомив, що такого героя у книзі не знайшов, зате вподобав там… Сергія Тюленіна! Виявилося, він переплутав книжку Островського з твором Олександра Фадєєва – й уже обрав, кого гратиме в фільмі! Але грати того разу довелося таки іншого Сергія – Брузжака! І, попри невеличку роль, молодий чоловік чудово проявив себе, змусивши критиків зауважити: нікому не відомий артист буквально в одному кадрі зміг показати свою майстерність. Отож під пильним оком кінокамери він почувався як риба у воді. Але молодшу на 13 років сестру Лесю, котру малою брав на зйомки фільму про сержанта Цибулю, коли та підросла, від світу кіно категорично відмовив. І вона послухалася, обравши для себе інший, так само непроторений родичами шлях, – стала художницею, нині відомою на весь світ як Леся Піша.
ІСТОРІЯ «КУЗНЕЧИКА»
Коли вони з Лесею говорили про вибір професії, Сергій був уже популярним актором. За її спогадами, старший брат був гарним із себе, модно вдягався, мав чимало шанувальниць, а при нагоді охоче і з неабияким гумором розповідав дивовижні «кіношні» байки, можливо, трохи прикрашаючи реальність. У кого тільки не перевтілювався він під час зйомок! Ставав і Павлом Тичиною в «Родині Коцюбинських», і Ларіосиком у «Днях Турбіних», набарабанився в ролі Олексія Метьолкіна з «Ар-хі-ме-дів!», і зрісся з кермом, коли грав водія Вітька у «Дамі з папугою», ще й міліціонером під іменем Павла Івановича Свічки в «Зозулі з дипломом» послужив! А яким колоритним воякою став у ролі сержанта Цибулі!
Та всіх їх 1973 р. «затьмарив» собою юний льотчик Александров із кінострічки Леоніда Бикова «У бій ідуть лише «старі». Можливо, не кожен зараз і пригадає прізвища цього персонажа. Інша річ – прізвисько, яке у фільмі «приклеїлося» до героя, а в реальному житті – й до виконавця цієї ролі, – «Кузнечик». «Приклеїлося» – і полюбилося…
А пам’ятаєте, з чого все почалося? Іще неповнолітній новачок, який перед вступом до авіаційного училища додав собі років, аби мати право на те, розбиває літак під час посадки. А отримавши рознос від командира – спокійненько вирушає собі з сачком… ловити коників! Отак і стає для всіх «Кузнечиком»… Титаренко–Биков забороняє йому літати і призначає «вічним черговим на аеродромі», та під час ворожого нальоту Александров без дозволу злітає – й отримує свою першу перемогу, рятуючи полк…
Минає час, і наприкінці стрічки до бою знову йдуть лише «старі», серед яких – і недавні новачки, в тому числі й давно вже досвідчений «Кузнечик» – старший лейтенант і командир другої ескадрильї…
У картину його запросив сам Леонід Биков. Точніше, зустрів якось на прохідній кіностудії, запропонувавши почитати сценарій. І був більш ніж вражений, почувши від молодика: мовляв, уже прочитав, і буде грати! «Кого саме?» – здивувався Биков. І почув: «Кузнечика!!!»
Цей фільм був особливим для режисера. Він мріяв про нього, як і про власне підкорення неба, чи не з дитинства. Але чиновникам тема видалася негероїчною, а сам фільм відтак – неперспективним і нецікавим. Та Биков вирішив поборотися за нього – і за підтримки фронтовиків, зрештою, переміг. «Кузнечиком» колись називали його самого, юного льотчика Бикова… Він збирався віддати цю роль Володимиру Конкіну, але той був зайнятий на зйомках, а Бикову так доречно трапився Іванов, який блискуче зіграв довірену особливу роль. Тож коли фільм вишов на екрани, дуже полюбився глядачам, понад 40 млн яких переглянули його уже за перший рік, а пісня «Смуглянка» тоді стала мало не гімном радянських льотчиків. Сам фільм і виконавець головної ролі, Леонід Биков, отримали Першу премію на VII Всесоюзному кінофестивалі.
Не лишилися в затінку й інші актори. Сергію Іванову ця кінострічка принесла небачену славу. Він багато знімається й надалі. У молоді роки його кіношні персонажі нерідко – чарівні молоді люди, які за станом душі досі залишаються дітьми, хоч і прагнуть виглядати цілком дорослими. Але… решта стрічок змінюють одна одну, і він не раз замислюється: що трапилося б, якби не він, а інший актор зіграв «Кузнечика»? Якби хтось інший, а не він сам, пережив під час зйомок усе те, що потім назавжди відклалося в душі? Відповіді не знаходив, як і не міг більше уявити когось іншого на своєму місці. Це він, тільки він – «Кузнечик» – і крапка!
Іванова справді впізнавали на вулицях, прагнули його товариства, та все частіше актор почувався самотнім. Спершу першопричиною тому були особисті стосунки, згодом додалися і професійні обставини. Адже після понад кількох десятиліть активних зйомок на початку 1990-х кіностудії занепали, роботи практично не стало, і київські актори хто емігрував, хто пішов з життя, а хто – потихеньку спивався. Прийшов час шукати себе в чомусь новому.
ТАЄМНИЦЯ «СТАРИХ»
Серед історій, пов’язаних із фільмом, є одна, пояснення якій досі ні в кого немає. Але… багато хто з дотичних до фільму й акторів осіб звернув на це увагу. Чи ж не дивно, що всі актори, які грали загиблих персонажів, і 30 років по тому залишалися живими, а ті, чиї герої вціліли у фільмі, в реальності дуже швидко пішли з життя? Притім саме в тому порядку, в якому ми їх пам’ятаємо в заключних кадрах, коли йдуть сповістити дівчат-льотчиць про загибель Ромео. Попереду був Маестро, котрий потім 51-річним загинув в аварії, за ним – механік Макарич, який важко переживав втрату Бикова і швидко пішов за ним, а позаду крокував «Кузнечик»… Як пояснити цей збіг, не знає ніхто…
«ДРУГЕ ДИХАННЯ»
Смак життя повернувся до нього з власною постановкою фільму «Медовий місяць», в якому і сам зіграв. Іванов стає на чолі організованої ним же студії «Панорама», пробує працювати на телебаченні, готує цикл телепередач «Неповерненці» і «Світські бесіди». Та незабаром через фінансові труднощі зйомки нових передач довелося припинити.
Іванов стає позаштатним радником з культури міністра фінансів України. Він – і біля витоків кінофестивалю «Молодість». У США розшукує акторку Ольгу Матешко, яка зіграла у фільмі Бикова командирку екіпажу Зою. Відтоді дружба з нею та її родиною – вагома моральна підтримка для Сергія Петровича. Адже коли пішли з життя два дорогі для нього наставники – Леонід Биков і Олексій Смирнов, ця втрата була такою болючою…
Він задумує новий телепроєкт – серіал про замки Західної України. І встигає зняти першу серію… Коли трапився серцевий напад, швидка приїхала надто пізно. Хоч він ніколи не скаржився на серце, врятувати Іванова не вдалося. 15 січня 2000-го року інфаркт обірвав його життя. Сергію Петровичу було лише сорок вісім. Його донечці йшов лише тринадцятий рік…
ІЗ ТРЕТЬОЇ СПРОБИ
Усього він одружувався тричі. Вперше, коли йому було лише 19, ідилія молодят тривала три місяці. Раптовий шлюб із колишньою однокласницею спонукав батьків орендувати для дітей квартиру і навіть забезпечувати їх продуктами. Але… вже за рік Сергій повернувся додому. І згадувати про цей сумний досвід не любив…
Минуло чимало років, і вже відомий актор знайомиться на зйомках в Криму з граційною юною красунею-балериною. І знову – друге випробування шлюбом…
Довгі місяці прожитих окремо його зйомок, її гастролей… А кожної нової, здавалося б, довгоочікуваної зустрічі – сутичка амбіцій двох творчих особистостей… Він чекав, аби дружина повністю присвятила себе родині, хотів мати дітей, для яких зробив би все. Та вона не бачила себе поза сценою, прагла творчої реалізації і з огляду на це не плекала думок про материнство. Принаймні так переповідають їх історію. За кілька років подружжя таки розлучилося, й актор, хоч як намагався з головою зануритися в роботу, часом почав уже шукати заспокоєння у «веселих» напоях…
Нове знайомство трапилося дуже нескоро. Її звали Лариса. Через два місяці вони побралися. Сергій казав, це було кохання з першого погляду. Лариса відповіла взаємністю – і чоловік нарешті відчув, що справді має той самий омріяний тил, оте тепле родинне вогнище, до якого завжди хочеться пошвидше повернутися. А потім у них народилася донька, і розчулений батько, якому було вже 35, сам обрав для неї ім’я: Марія.
Змалку між батьком і крихітною довгоочікуваною донею встановився особливий зв’язок. Він балував її, дарував нові іграшки, брав із собою на студію, бувало, навіть радився з Марійкою.
Кіноролі, слава, визнання – усе це тепер було ніщо порівняно зі щирою усмішкою донечки, любов якої він також відчував. Почуття до дружини і донечки давали сили переборювати нові труднощі. Вони надихали його до останнього дня…
Із відкритих джерел відомо, що Марія закінчила економічний університет, жила і працювала в Києві. А Лариса не раз шкодувала, що Сергій так і не побачив, якою стала його донька. Адже Марія успадкувала й батьківські риси…
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
