Є люди – плоть від плоті рідної землі. І думки їх близькі, зрозумілі, а справи життя – вагомі й неоціненні для сучасників і нащадків. Життя не балує їх теплом, але могутні паростки добра, які вони плекають, протистоять вітрам випробувань. Незгасне світло істини вони підтримують своїм духом, а сяйво їхнього таланту – корона й терновий вінець водночас, який до останнього свого дня несуть з високо піднятою головою. Таким був українець Іван Миколайчук, актор, режисер, сценарист, якого любили і люблять мільйони. Справжній лицар нашого поетичного кіно, народжений 15 червня 1941 року.
БУКОВИНСЬКИЙ САМОРОДОК
Про таких кажуть: талант від Бога. У батьків своїх, Василя й Марії, Іван був четвертою дитиною з тих 10 із 13, які вижили. До школи в Брусниці намотував кілометри, бо в рідній Чорториї була лиш початкова. Влітку всі дітлахи залізничника допомагали батькові наводити лад довкола колії, вечорами збираючись коло неньки послухати «Кобзар». Іще підлітком Іван паралельно зі школою вивчився в Чернівецькому музучилищі на хормейстера художньої самодіяльності; відтоді його слухалися арфа й сопілка, баян і труба, рояль і цимбали, хоч найбільше любив голос скрипки. Перший крок до сцени зробив у театрі-студії при Чернівецькому українському музично-драматичному театрі ім. О.Кобилянської. Уже навчаючись там, здобув середню освіту у вечірній школі, куди приходив після трудового дня. Тоді й зустрів у театрі дівчину ровесницю, ще й колегу. «Блискавка пролетіла між нами», – згадувала першу зустріч Марія. Вони були настільки схожими, що їх часто приймали за брата й сестру, і швидко стали нерозлучними. «Наші Ромео і Джульєтта», – казали про них актори.
РОЛІ ЯК СХОДИНКИ
Новим кроком Івана до мрії стало навчання в Київському інституті театрального мистецтва у творчій майстерні режисера Віктора Івченка. Звідси за 5 років він прийде на Київську кіностудію художніх фільмів ім. О.Довженка. А поки життя Івана сповнюють новими сенсами його перші зйомки і ролі. Після успішних вступних іспитів Марія подарувала йому дві книжки – «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського та «Художник» Тараса Шевченка. Наче знала, що за ролі за якийсь рік чекатимуть на коханого!
Після кіностарту в короткометражці Леоніда Осики «Двоє» Віктор Івченко порадив свого учня-другокурсника режисеру Сергію Параджанову на роль Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Той доручив провести кінопроби оператору, та невдовзі мусив сам повернутися на майданчик. «Це щось неймовірне!.. Щось за межами розуміння й сприйняття!» – казав про 22-річного Івана вражений Юрій Іллєнко.
«…Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Чистота, пристрасність, емоційність вихлюпували з нього так, що ми були приголомшені, забули про все… Відчувалося, це унікальний талант!.. Він перелив у наші зурбанізовані, міські душі карпатську силу, щиру любов до матері, сестер, братів… Він був смолоскипом, до нього тягнулися всі», – згадував Параджанов. Іншого актора для «Тіней…» після цього годі було й уявити! І в тому, що кінострічка була визнана однією з 20 кращих у світі, здобула 39 міжнародних нагород і 28 призів кінефестивалів у 21 країні та увійшла до Книги рекордів Гіннеса, а потім незліченну кількість разів була повторно переглянута вдячними глядачами, й нами з вами у т.ч., – велика заслуга Івана Миколайчука.
Їхній з Марією медовий місяць припав на зйомки «Тіней…» Тож коли в ролі Палійчука шукав у горах Марічку, Параджанов порадив йому уявити, що кличе свою Марію. Тоді ж Іван зіграв молодого Тараса Шевченка в фільмі «Сон», створивши свіжий образ поета, відмінний від хрестоматійного. До кожної ролі Миколайчук привносив свою «родзинку», якої не мали інші, – і та безумовно вабила глядача, а для самого актора фільм ставав іще однією успішно подоланою сходинкою. 1968 р., зігравши Миколу в фільмі Л.Осики «Камінний хрест», Миколайчук отримав звання заслуженого артиста України. 1971-го «Білий птах із чорною ознакою» явив новий талант Івана – не лиш актора, але й сценариста. 1972 р., отримавши роль Василя в «Пропалій грамоті», він стає і співрежисером стрічки. А загалом у його творчій спадщині – 34 ролі, 9 сценаріїв, 2 режисерські роботи.
ВІДДАНИЙ УКРАЇНІ
Цькувати його почали ще під час зйомок «Аннички». Миколайчук марно пояснював різницю між націоналізмом і патріотизмом, відтоді набувши в антиукраїнських колах слави «людини ворожої ідеології». «Білому птаху з чорною ознакою», відзначеному Золотим призом Московського міжнародного кінофестивалю, закидали «націоналізм» і «релігійність». Та шанувальники таланту Миколайчука були й у «верхах», тож фільм врятувало заступництво Петра Шелеста. А «Вавілон ХХ», де Іван виступив сценаристом, режисером і зіграв філософа Фабіана, вдалося зняти завдяки протекції Володимира Івашка. Відтоді Миколайчука починають витісняти зі знімального процесу. 7 років він не мав жодної ролі, та «ні перед ким не пригинався, що думав, те й говорив. Був гордий, що належить до українського народу, і розмовляв українською мовою», – згадував народний артист України Федір Стригун. «Тіні забутих предків» поклали тоді на полицю. Прем’єру «Пропалої грамоти» відклали на 17 років. А омріяні «Небилиці про Івана» йому дозволили знімати, коли важка хвороба вже не лишила такого шансу. Давня виразка шлунка перейшла в онкозахворювання. Сильний духом чоловік не хотів, щоб його бачили слабким і змарнілим. Тож коли за лічені дні до переходу у вічність провідати його прийшли Ніна Матвієнко з Валентиною Ковальською, двері їм так і не відчинив, і сумну пісню подруги завели просто на сходах. 3 серпня 1987 року Миколайчука не стало. «Ой, устань, козаче, Устань, молоденький, По діброві ходить-блудить коло тебе Твій кінь вороненький! Та нехай він ходить, Нехай собі блудить, Прийде така годинонька, Що він мене збудить!» – викарбувано на його козацькому хресті на Байковому кладовищі.
НА ВСЕ ЖИТТЯ
«Морально він завжди зі мною», – каже Марія Миколайчук. Вони були половинками одного цілого, і не завадили цьому ані початок спільного життя в коридорі гуртожитку, ані те, що мали тоді одну ложку й одну виделку на двох. В однокімнатці-«рукавичці» на Жилянській, 43-а, яку для Івана невдовзі «виходив»- таки Івченко, чи не щовечора тоді збиралася творча молодь, яку згодом назвуть «шістдесятниками», звучала пісня й поезія, творилася майбутня українська культурна еліта і… постійно жили друзі. Іван часто був на зйомках, Марія – на гастролях із хором, та вони дивовижно відчували одне одного. Ключі від отриманої ним через роки трикімнатки на Березняках Іван вручив їй як подарунок до дня народження й одразу розпорядився оформити на Марію. Там у них також часто збиралися друзі й лунала пісня. І так тривало відміряну їм разом чверть століття…
Оповідали, в юності якась ворожка сказала Івану: мовляв, лише 25 років проживе, і те пророцтво лишилося в його пам’яті, тож його 25-річчя вони зустріли тоді в мами Івана. Коли ж тяжко хворів, уже втративши голос, покликав її, покалатавши в дзвіночок, – і прошепотів: цього дня їм двадцять п’ять… Холодно-жагучий поцілунок коханого Марія Євгеніївна пам’ятає всі ці роки. А за 4 дні Івана не стало. Він залишився в спогадах людських людиною із сильним характером, та водночас сентиментальною і доброю.
Коли його ховали, небо плакало. «Это мой учитель», – сказав у ті дні вдові Параджанов. А восени на ставки в Чорториї прилетіли лебеді, яких земляки назвали Івановими…
ПОЗА КАДРОМ
Багато води відтоді стекло. Прижилися білокрилі птахи. Молодша сестра Іванка за кілька місяців по братові назвала Іваном ново народженого сина. Відновили в селі батьківську хату Миколайчуків, розібрану рідними проти його волі, коли поруч його трудами постав новий родинний будинок. У відновленій оселі тепер – музей Миколайчука, в якому порядкують рідні люди. На його дні народження тут завжди людно і святково. Пишні короваї на вишитих рушниках (яка ж гостина без них?!), українська пісня і, звісно ж, кіно. День, коли Івану могло б бути 75, у буковинській Вижниці пройшов під знаком Всеукраїнського фестивалю народної пісні та кіно – Миколайчук-фесту. «Я щаслива тим, що він у мене був, що він у мене є», – каже та, яку він любив. Вулиця, на якій вони 16 років прожили разом, тепер носить його ім’я.
Улюблений актор мільйонів кіноглядачів так і не отримав звання «народного», хоча став їм по суті ще від прем’єри «Тіней…». Лауреатом Шевченківської премії Івана Миколайчука визнали посмертно 1988-го, Героєм України – 2016-го. Під час Революції Гідності на великому екрані у найважчі години перед світанком не раз показували «Пропалу грамоту». «Іван з нами!» – казали люди.
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
