Він до останнього свого танцю, до останнього телеефіру, до останнього свого дня на цім світі залишався тим, хто викликав захоплення й глибоку пошану, людиною, спілкуючись з якою, й собі хотілося випрямити спину – у прямому й переносному значенні. Народний артист України, видатний танцівник та хореограф Григорій Миколайович Чапкіс, чиє серце зупинилося 13 червня на 92-му році життя, власним прикладом довів, що можна бути зіркою навіть у 90, можна бути успішним та потрібним, продовжувати мріяти і любити.
…Здавалося, він буде завжди. Легендарний, неперевершений, неповторний. Енергійний, позитивно налаштований, одягнений із голочки, за кермом свого «Лексуса». Постійно зайнятий – у Школі танців Чапкіса, в численних благодійних проєктах, журі танцювальних шоу, фестивалях…
Пригадую, як танцював «Циганочку» на своєму прекрасно організованому 90-річному ювілеї в Київському університеті імені Бориса Грінченка, професором кафедри хореографії якого був: зал просто завмер від захоплення, спостерігаючи за кожним його відшліфованим і натхненним рухом. У Григорія Миколайовича багато чому можна було повчитися. Не лише танцям, професійності, а й величезній життєвій мудрості, любові до життя.
Не раз із ним спілкувалася, бував у нашій редакції, розповідав про себе, про те, якою ціною давався йому теперішній успіх, про особисте, неодмінно повторюючи на прощання: «Дай вам Боже бажання бажати!»
МАЛЕНЬКИМ ВИСТУПАВ НА ВУЛИЦЯХ
Майбутній народний артист України Григорій Чапкіс народився 24 лютого 1930 року в Кишиневі, тодішній Румунії. Мама була домогосподаркою, батько шив збрую для коней. Яким трудом заробляється копійка, маленький Гриша знав змалечку. Уже з 5 років він танцював на вулицях, а після 8 – сидів під рестораном і чистив взуття за «хто скільки дасть». Саме тоді в нього й з’явилося перше в житті справжнє взуття. Досі ж теплої пори ходив босоніж, а взимку рятували саморобні постоли.
У Казахстані, куди з початком війни евакуювали їхню сім’ю, мусив пасти табуни коней, висиджуючи верхи по 12 годин щодня, аби заробити лушпайки від картоплі, якусь олію. Коли ж Чапкіси 1944 року поверталися з Казахстану додому, в Молдавію, у Києві їх зняли з поїзда і поклали у Жовтневу лікарню з підозрою на черевний тиф. Так вони й осіли в столиці.
«Я вийшов із лікарні першим і бігав по єврейському базару з відром холодної води: може, кому треба було. І знову – хто скільки дасть, – згадував Григорій Миколайович. – Я не вчився, хоча мав уже 13 років, мене ніхто нікуди не хотів приймати. Отож і змушений був, уже працюючи в ансамблі Вірського, заочно здобувати середню освіту в 1972 році. Вчився дуже погано. Бо ж постійні гастролі, не до того було. А вже значно пізніше вступив до Інституту культури. З отриманням звання народного артиста у 80-річному віці вже мав право обіймати професорську посаду. Ось так: із грязі в князі, як кажуть»…
Поки ж до «князя», працював на відбудові Хрещатика, в 45-му вступив до залізничного училища. Неграмотного хлопця не хотіли туди приймати. Адже толком не знав жодної мови. «Коли народився, моєю мовою була молдавська. Потім стала румунська. У 40-му році прийшла радянська влада і додалася російська. Не встиг вивчити її, почалася війна, сім’ю евакуювали. Я на такому суржику говорив, що годі було зрозуміти!», – пригадував. Та приймальна ко- місія не встояла перед його майстерно станцьованою «Циганочкою». Згодом він виступатиме на всіх заходах, що організовуватимуть в училищі.
ІМЕННИЙ ГОДИННИК ВІД ВОЖДЯ
Йому навіть судилося зустрітися зі Сталіним й отримати від нього в подарунок іменний годинник. Трапилося це, коли юного танцівника відправили в 1945 році на Всесоюзну олімпіаду до Москви. Феєричний «Гопак» у його виконанні на заключному концерті в Кремлі, мабуть, сподобався вождю, і той покликав його до себе. Їхнє спільне фото облетіло тоді весь Радянський Союз, а як розвінчали культ Сталіна, мама знімок спалила.
ТАНЦІ – ТО НЕ ПРОФЕСІЯ, ВВАЖАЛА МАМА
Якось, будучи відомим, заслуженим артистом, у розквіті своєї популярності запросив свою 80-річну маму в Палац «Україна» на виступ ансамблю Вірського. Посадив її у першому ряду. Протанцював дев’ять сольних партій – був успіх, оплески, квіти. «Боже, як же ти танцюєш! – захоплено сказала мама. – Але коли вже за діло візьмешся, коли працювати почнеш?» Хотіла, аби син мав професію – перукаря, шевця, чи коваля, або шорника, як його батько з дідусем. А він не міг її переконати, що за танці теж платять гроші, що це – теж професія, і що в ній можна бути успішним.
САЛЬВАДОР ДАЛІ ПРО ДВИГУНЧИКИ В КОЛІНАХ
«Я ніколи не був героєм-коханцем. На сцені був техніком, трюкачем. Ніколи не танцював у ролі партнера. А були такі красені – він як розкриє руки, то йому і танцювати не треба. Мені ж довелося своїми маленькими кривими ногами так витанцьовувати, аби звернули увагу», – зізнавався Маестро.
Та, зрештою, і його помітили. Як вважає Герой України, нинішній керівник ансамблю Вірського Мирослав Вантух, краще, ніж Чапкіс, повзунок ніхто на світі не танцював. А Сальвадор Далі навіть запідозрив, що в колінах у того двигунчики вмонтовані. Підійшов, пощупав: «Так і є!» Журналісти й написали про те. Ось так усі звернули увагу на один рух в українському гопаку, що приніс танцівникові велику популярність.
Ансамбль Вірського часто виступав за кордоном, і «Гопак» у виконанні Чапкіса бачило немало сильних світу цього – Фідель Кастро, Мао Цзедун, Хо Ші Мін, Елвіс Преслі…
Йому завжди було чим пишатися. Адже в двадцять років вже став балетмейстером драмтеатру імені Франка, вчив біля станка видатних людей, грандів сцени: Амвросія Бучму, Гната Юру, Наталію Ужвій, Поліну Нятко, Віктора Добровольського. Театр готувався до перших повоєнних гастролей за кордон, до Польщі. Поїздка відповідальна, от і порадили «зверху» підсилити спектаклі танцювальними номерами. Був наказ директора, аби всі артисти навчалися танцям. Ні балету, ні балетмейстера в театрі досі не було, усі підтанцьовки до спектаклів ставила драматична актриса, дружина директора театру Мілютенка. Тоді вперше набрали шість пар професійних танцюристів, очолити які і доручили Григорію Чапкісу, тодішньому вже солісту ансамблю пісні й танцю під керівництвом Лідії Чернишової.
ПРОВОКАЦІЇ ЗА КОРДОНОМ
1951 рік. Третій Всесвітній фестиваль молоді та студентів у Берліні. Григорій Чапкіс – у групі артистів, котрі представляють Україну: «З усього Союзу ще близько півтори тисячі чоловік, в одному потязі з нами молоді таланти: Махмуд Есамбаєв, Майя Плісецька, Володимир Васильєв і багато інших, таких, як і я, – двадцятирічних. Ми гарно виступили, завоювали найбільше золотих медалей. А за день до відкриття форуму нас чимось отруїли, потім, під час мітингу, фашисти, які проникли із Західної Німеччини, кидали під ноги й ампули зі сльозогінним газом. Коли ми повернулися додому, площа перед вокзалом була забита людьми, нас зустрічали, як героїв, і від вагонів до автобусів буквально несли на руках. Тоді я був на піку популярності у Києві, кожен день мене показували по телевізору, і всі дивилися на екран крізь водяну лінзу. Така техніка тоді була.
…А як нас, артистів ансамблю Вірського, хотіли знищити у Канаді! І таки зробили б це, аби полетіли літаком, як планувалося. Та погодні умови завадили польоту, і ми відправили реквізит, де, виявляється, було закладено вибухівку, вантажною фурою вперед. Самі ж поїхали автобусом. Невдовзі наздогнали свій вантаж і жахнулися – все охопило полум’я, горіли наші унікальні костюми, взуття. А попереду ж гастролі, від яких ми не відмовлялися».
Про той випадок написали всі газети, і популярність колективу ще зросла. Після гастролей ансамбль Вірського нагородили Державною премією, а Григорію Чапкісу дали звання заслуженого артиста України.
ЧОТИРИ ДРУЖИНИ І ДІТИ
Без жінки, зізнавався, не міг уявити свого життя. Офіційно одружувався чотири рази, у шлюбах народилися донька та син.
«З першою дружиною, Лілиною мамою, познайомилися в ансамблі Вірського. Красуня, білявка, закінчила хореографічне училище, їй було 17, мені 20, я комсорг. Теж красунчик був, а що вже темпераментний! Не встигла вона поріг переступити, бодай три кроки зробити – й завагітніла. Мусив одружуватися, аби не було скандалу. Прожили ми в парі аж 27 років. Об’їздили разом чи не весь світ, – розповідав Григорій Миколайович.
– А з Гришиною мамою наш шлюб тривав 10 років. Знову ж, службовий романчик, вагітність. Якось дружина поїхала за кордон: сподобалося, й залишилася в Америці, де й зараз живе.
Кликала мене, та не захотів. Так і розлучилися, Гриша залишився зі мною. А коли йому виповнилося 17, військкомат «полювати» за ним почав. Домоглися дозволу на його виїзд на 7 днів до матері – так уже близько 30 років там і живе.
Третьою дружиною стала Алла Борисівна, котра, будучи безробітним науковцем, молодою, красивою жінкою, прийшла найматися на роботу в Театр драми та комедії на лівому березі, де я в 90-х працював директором. Яке в нас було кохання! 24 роки прожили разом. Коли вийшла на заслужений відпочинок, переїхала жити до свого сина в Америку».
Там же живуть і його син Грег та два внуки – Дмитро і Микола. Донька Ліля, її доньки – Анна, кінозірка, та Вітторія, талановита танцівниця – в Італії. Усі забезпечені, самодостатні. Донька і син теж мають власні школи танців. Казав, постійно запрошували до себе, але не хотів покидати Україну, хіба що місяць-два міг погостювати в дітей.
В Україні зустрів і своє останнє кохання – молодшу на 51 рік Людмилу. Одружилися, коли нареченому було вже 90. Діти не схвалили батькове рішення, запідозрюючи жінку в меркантильності. А той заперечував: та вона багатша за мене, має мережу ювелірних магазинів. «Мила мене врятувала, я начебто заново народився», – розповідав про свою молоду дружину.
І саме вона, його Мила, та донька Ліля були поруч із ним в останні хвилини земного шляху…
ЙОГО ЖИТТЄВІ ПОРАДИ
Хіба так складно робити своїх жінок щасливішими?!
От що виберете, чому більше зрадієте: купленій якійсь дорогій речі, телефону, наприклад, який чоловік швиргоне вам: на, мовляв, витратив на нього всі гроші; або ж коли він просто зателефонує і запитає: як почуваєшся, як доїхала на роботу, а чи все в тебе добре? Зайвий дзвінок, увага, тепле слово – хіба для цього багато треба? Якщо жінка відчуває себе потрібною, бачить, що її хочуть, боготворять, вона розквітає.
Не потрібно мати багато грошей, аби приємно здивувати кохану. Чашечка кави зранку в ліжко – повірте, це завжди актуально. Коли щось комусь даєш, навзаєм отримуєш ще більше задоволення. По собі знаю.
Спробуйте, чоловіки! Не бійтеся й на старості літ освідчуватися у такій спосіб. І не дозволяйте дружині перетворюватися на служницю, на домашню бабу.
Треба піклуватися одне про одного, допомагати, бути надійною опорою. А на старості літ як буває нерідко? Люди не дорожать одне одним, гризуться, з дрібнички скандал розростається… Хіба так хочете прожити своє життя?! Займатися тим, що приносить радість, – це теж свобода.
Як артист балету, я вийшов на творчу пенсію у 36-річному віці, а десь уже після сімдесяти роблю тільки те, що мені подобається. Наді мною немає начальників. Працюю не заради грошей, моєї пенсії вистачило б на хліб і до хліба. Навмисне завантажив себе так, аби зовсім не мати вільного часу. Тому що цей «диван» засмоктує. Не відірвешся від нього день, другий: то ліньки, то погода несприятлива, або ж ніхто тебе ніде не чекає – так і злягти недовго. Ось цього боюся найбільше. А моє щастя в тому, щоб виступати, танцювати. Щастя, коли потрібен людям. Щастям було, коли після 13-річної перерви запросили до журі «Танців із зірками».
У чому ж секрет довголіття? Танцюйте! Любіть! Любіть усе довкола себе – людей, природу, свою справу, Бога, жінку, чоловіка. Коли кажу про танець, маю на увазі танець не лише як професію, а й як рух. Хто себе занадто береже, зайвого кроку не ступить, калорії вираховує, не факт, що житиме довго. А хто, як муха в окропі цілий день, скажімо, бабуся з онуками – їй вгору ніколи глянути, причесатися, – й живе довше.
Не можна марнувати й дня у цьому житті. Незалежно від того, скільки вам років: 20, 40, 60, 90… Бо сьогоднішній день завтра вже буде історією. А ще, повторю й кажу про це завжди, скрізь і всім: рухайтеся, не можна засиджуватися, залежуватися – танцюйте, ходіть, бігайте, плавайте, стрибайте, хоч повзайте, робіть що завгодно, – тільки не лежіть. Бо хребет не триматиме, і вже в 50, 60 може наздогнати старість. Ви ж заряджаєте телефон, то чому ж не заряджати себе?!
Не вдягайте одне і те саме вбрання кожного дня. Ось комусь, може, не подобається, як я одягнений – червоні брюки, зелена сорочка… (Хтось скаже: йому 90, а він наче пацан, або як папуга різнокольоровий). Отак і життя своє розфарбовуйте – це ніколи не пізно!
Не дозволяйте перетворювати себе на ганчірку. Тим паче, якщо вам за 60, 70 – не розслабляйтеся! Любіть і танцюйте! Навіть на старості літ треба бути особистістю! Щодня маленьке свято!
Не ходіть по одній і тій же стежці. Кожен новий день має бути маленьким святом. Є люди, котрі живуть майбутнім, інші – минулим. Я живу сьогоденням і всім раджу. Вам сьогодні добре? Підіть до церкви, поставте Господу свічку, подякуйте Йому за цей день. А жити завтрашнім – нудно. Повірте мені на слово як людині, котра вже так багато прожила на цьому світі…
Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
