Людина з великою душею. Філософ. Добрий, товариський, скромний, справжній, обдарований, високопрофесійний, відповідальний, розумний, мудрий, гарний, щирий, ніжний – усе, що найкраще може бути в людині, було йому притаманне. Так кажуть про нього рідні, друзі, колеги.
Йому було відміряно 76 літ на цій землі, вже майже проживши які, сказав: «Творчість людська, в будь-якій галузі – якщо вона є, і людина живе нею, тоді й насправді живе, а не просто перебуває на цій землі. Мені здається, що якийсь, можливо, й невеличкий відтинок свого життя, я все-таки жив, а не перебував на землі».
Сьогодні згадуємо народженого 3 червня 1928 року видатного українського актора, лауреата Державної премії України імені Довженка, народного артиста СРСР Костянтина Степанкова.
ДИТИНСТВО, СТУДЕНТСТВО І… СТРАХ ПЕРЕД ЗЛИДНЯМИ
У професію його привів Амвросій Бучма, тодішній актор та режисер столичного Театру ім. Франка, професор Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Запримітивши під час зустрічі серед студентів Уманського сільгоспінституту талановитого юнака, він запропонував тому вчитися на актора. Та коли прийшов час їхати до Києва на вступні іспити, хлопцеві ні з чим і ні в чому було рушати в дорогу. Отак гуртом і збирали його: директор інституту дав грошей, хтось поділився одежиною, ще яким скарбом. А вже в театральному інституті, куди вступив із першого разу і який закінчив із червоним дипломом, Бучма допоміг йому зі стипендією. «Так він почав своє життя з добрих людей – талановитих і високих», – згадувала Ада Роговцева, дружина, акторка театру та кіно, народна артистка, Герой України.
«Щоб якось жити, я працював грубником – опалювачем в інституті. О 5-й ранку першим трамваєм приїздив, топив печі, і пізніше всіх йшов звідтіля», – ось такі спогади лишилися в Костянтина Степанкова про студентські роки. Він завжди був стомлений, адже багато працював, не цурався ніякої фізичної роботи, недоїдав, ходив у чужому одязі, який давала завідувачка інститутського костюмерного цеху, жаліючи звиклого до нестатків із дитинства хлопця.
І саме панічний страх перед злиднями, від якого потерпав усе своє життя, привів його до сільгоспінституту. Вступив на плодово-ягідний факультет, як потім зізнався – аби поближче до їжі бути. Звичка збирати крихти зі столу, хоч би як щедро той був накритий, залишилася в нього до останніх днів. Надто глибокими були нанесені Голодомором рани.
«На кухні в нас завжди стояла миска з сухарями, що їх батько сушив, бо викинути хліб не міг. А цвілий розмочував для голубів, зсипав у власноруч зроблену годівницю на балконі. Приходили на балкон і привчені батьком ворони, – згадувала донька Катерина Степанкова, українська акторка та режисер. – Казав, що завинив воронячому роду: «Коли б не ворони, здох би я з голоду!» За місяць до смерті розповідав мені: «Я найбільше малим боявся, що мене з’їдять! Мені досі сниться, що дідок страшненький дивиться на мене, а я по очах бачу, що він мене з’їсти хоче, і біжу від нього, поки не задихнусь… Ти не розумієш! Ми ж весь час чули ті розмови, хоч при дітях упівголос про це казали… Ми з цим жахом жили!»
Батьків хрестильний хрестик, бабина обручка і золоті рублі, які час від часу правдами-неправдами передавала її сестра з Польщі, були виміняні на борошно, і врятували від смерті родину Волощуків. Крім трирічного біленького Жоржика, найменшенького з трьох синів…»
…Радянська влада «мала зуб» на їхнього батька, Петра Петровича Волощука, котрий був протоієреєм. Й після першого арешту в 1937 році той змусив дружину офіційно розлучитися з ним, а дітей перевести на своє дівоче прізвище – Степанко, аби не піддавати сім’ю небезпеці. (То вже пізніше у прізвищі Кості додасться одна буква і стане він Степанковим). 1939-го Петра Волощука арештували вдруге і, як пізніше стало відомо дружині, Євгенії Василівні, розстріляли. Однак не сказала дітям про те, і в Кості ще довго жила надія розшукати батька. Старший син Ігор не пробачив радянській владі, яка відібрала в них батька. Й коли почалася Друга світова війна, воювати з фашистами пішов не в лави Червоної армії, а в УПА, де й загинув. Із таким минулим мати побоялася лишатися з двома дітьми (у Кості була ще молодша сестричка Ліда) в Україні й вирішила їхати до Узбекистану. Костя їхати з ними відмовився.
Маму розшукав через 20 років. Кажуть, був ображений, що покинула його, хоча ж насправді рятувала дітей від тавра ворогів народу, переслідувань. «Важко, довго потому вони сходилися. Та вже коли разом співали, – згадує Ада Миколаївна, – просто неможливо було слухати. Духовне єднання таке, високе».
УЧЕНЬ І ВЧИТЕЛЬ
Учителів у мистецтві, казав Кость Петрович, мав багато, а от найголовнішим, найвидатнішим майстром для нього був театральний – Амвросій Бучма, котрому багато чим завдячував. І коли того не стало, Степанков, який служив у франківському театрі з 1955 року, пішов звідти. Можливо, то був і поклик кіно, яке принесло йому згодом всесоюзну славу, популярність, любов мільйонів глядачів, повагу, авторитет серед колег.
Сам же викладати акторську майстерність почав одразу після закінчення інституту в 1953 році студентам цього ж таки вишу. Навчав по-своєму, по-особливому, ніколи не послуговуючись штампами, ніби йшов урозріз із часом. «Ми допомагали одне одному сприймати теперішній світ. Думати разом, але кожен – по-своєму, про минуле, сповідати його, стверджувати сьогоднішній день… І так зріднювалися».
У 1984 році він випустив свій останній курс. І на запитання, чому більше не викладає, відповідав, що не має права тим займатися, бо не те вже сприйняття, не та реакція, мозок не так працює. Й насправді, стверджує донька Катерина, «для нього дуже важливим було питання своєчасності; дуже боявся, що став несвоєчасним у новому столітті. Залучав до свого кола людей молодшого покоління, наче намагався від них оце відчуття часу взяти». Можливо, й тому зокрема пізніше зголосився викладати на кафедрі телебачення Київського університету культури та мистецтв. «Я люблю людей, котрі пруть плуга, і сам все життя пер того плуга», – казав Костянтин Петрович.
ЛИЦАР УКРАЇНСЬКОГО КІНО
Здавалося, кіно відразу полюбило харизматичного актора, голос якого завжди потужно звучав у кадрі й котрий став одним із найзатребуваніших, знімаючись, бувало, в кількох картинах щороку. На кіностудії імені Довженка, куди прийшов працювати 1968 року, один за одним створювалися фільми, серед яких були й шедевральні «Білий птах з чорною ознакою» (1970), «Вавілон-ХХ» (1979).
Там насправді зібрався на той час гурт однодумців, людей однієї крові. «У тому кіно, до якого вони всі мали стосунок, плівка відбила любов, яка була між ними: і любов до України, і любов до того народу, до того слова, любов до пісні, до землі», – говорить Катерина Степанкова.
А дебютував Степанков-кіноактор у фільмі «Павло Корчагін» (1956), після чого знявся у 78 картинах. «Камінний хрест» (1968), Анничка» (1968), «Захар Беркут» (1971), «Як гартувалася сталь» (1973–75), «Овід» (1980) – одні із того списку. Була й омріяна робота в фільмі «Дума про Ковпака» (1973–76), де блискуче зіграв головну роль. Катерина, котру навіть тоді називали донькою Ковпака, згадувала: «Це був час, коли в Україні батько, мабуть, був популярніший за маму, котра все отримала рано: у 24 – заслужена, у 40 – народна». Його ж шлях до такого визнання був значно довшим.
Та все ж найкращою кінороллю Степанкова, на думку Роговцевої, є його Ілько у «Високому перевалі» (1981) Володимира Денисенка, яку вона називає «бездоганною роботою світового рівня акторського».
ОБОЄ – КРАСИВІ, ОБДАРОВАНІ Й ЗАКОХАНІ
Вони були найкращою та найталановитішою парою в акторському середовищі. А й правда: обоє – красиві, обдаровані й закохані. 46 років прожили разом. А звела їх, студентку та викладача, доля остаточно під зачиненими дверима інституту, куди відмінниця Роговцева чомусь прийшла вихідного дня на лекції. Хоча вперше зустрілися ще на вступних іспитах. Дівчина старалася відповісти на «відмінно», та викладач, як сам згодом згадував, не дуже й дослухався, що та як говорила, а от ямочки на її щоках одразу помітив. Він був керівником курсу – вже відомий актор, уже одружений чоловік. Та це не зупиняло студенток, і мало не всі заглядалися на елегантного, красивого викладача. Ада не могла прийняти такої, як їй видавалося, аморальної поведінки дівчат, і навіть піднімала це питання на комсомольських зборах. Аж поки… сама не закохалася в уже на той час закоханого в неї Степанкова.
Того січневого вечора вони довго гуляли засніженим Києвом, говорили, читали вірші. І в якусь мить прийшло усвідомлення, що більше вже не розлучатимуться.
Весілля відсвяткували скромно. Поїхали до Адиної мами, котра була дуже хвора, вже не піднімалася, спорудили біля її ліжка стіл – отаке було святкування.
Зате для них оте «і в горі, і в радості» стало визначальним. Не забарилося й перше випробування, ще й медовий місяць не минув: у чоловіка виявили відкриту форму туберкульозу, й багато хто, навіть із друзів, боявся подати йому руку. «Я ніколи – ні до того, ні після – не цілувала його, як у той час, щоби вселити впевненість, зняти людську жорстокість», – зізнавалася в книжці «Мій Костя», писати яку взялася після смерті чоловіка, аби якось пережити своє горе. А тоді навіть не побоялася народжувати, й за рік у них з’явився первісток – Костя. І хвороба після річної боротьби була успішно подолана. Ще через 10 років у сім’ї народилася Катя.
Знаний актор, здавалося, вмів робити все. Й навіть коли доводилося лишатися вдома на господарстві, адже їхнє подружжя жило й працювало, як казала Ада Миколаївна, в режимі «зміну здав, зміну прийняв», чоловік давав лад і дому, і дітям. А ще вмів смачно готувати й любив пригощати своїми стравами.
«Щедра людина, яка все віддавала. За ним нічого не трималося», – каже про чоловіка Ада Миколаївна, і згадує на нашій порадницькій гостині про те, як хотів зробити подарунок до її 40-річчя: «Довго збирав гроші, а коли настав день народження – приносить конверт: «На, це тобі гроші. Я оце збирав-збирав, вийшло лише на півкаблучки з діамантом». Так ті гроші й розійшлися. Бо їх ніколи у нас не було багато».
Зате було інше, значно цінніше й вагоміше. Дуже любив дітей, дружину, котра зізнавалася, що «весь час у нього була закохана, дивувалася, яка може бути людина, і це якось мені постійно підказувало, якою маю бути. Він був увесь час для мене контролем дуже серйозним у житті. …Люди думають, що важко жити разом, коли не розумієш одне одного, але значно важче, коли розумієш до кінця. Отак, розуміючи одне одного до кінця, ми й прожили».
А донька з найціннішого зі стосунків із батьком вирізняє зокрема й оте взаєморозуміння, коли розмовляли тільки поглядами: «Я нічого не казала, а він усе знав; і він нічого не казав, а я все знала. …Його було багато. І він був несподіваним у кожному своєму прояві: як гніву, як печалі, так і радості та гумору».
ОСТАННІ КАДРИ ЖИТТЯ
Дуже тяжко переживав час свого творчого безробіття в останні роки життя. Й коли дружина поверталася додому після вистав чи зйомок, нарікаючи на втому, казав: «Я так тобі заздрю!» «Батько був уже літнім чоловіком, коли перестало зніматися кіно, і це були абсолютно два різні чоловіки: той, котрий був удома, і в експедиціях, – згадує Катерина. – Батько ледве ходить по хаті, у нього був сильний артроз, а за три дні після його повернення зустрічаю наших хлопців із каскадерської групи, і ті захоплено розповідають: «Катю, це щось неймовірне! 72 роки – на коні, два тижні під дощем!» То він знав, що є робота, а тут, удома, її вже нема. І без неї він захлинається».
Відомий український режисер Микола Мащенко, побачивши, почувши Степанкова на екрані в котрійсь із останніх його ролей, згадував, як подумки зауважив: «Слава Богу, Кость Петрович нічого не втратив і в ці тяжкі часи, коли рідна Україна призначила йому 49 крб 60 коп. пенсії. Він не втратив ані краси своєї, ані доброти, ані мудрості. Ми ще не оцінили Степанкова. Хіба що потім. А в нас так завжди: «потім». Не вистачає часу за життя сказати все найкраще, про людину. А воно, оте найкраще, могло б додати кожному з нас кілька років життя. Бо я знаю: погані слова в багатьох відомих людей роки життя відняли». Згадуючи «свого коханого вчителя і друга», народний артист Володимир Талашко з болем говорив, що державі має бути соромно, адже залишила актора без роботи, а саме вона могла його врятувати.
ЙОМУ БОЛІЛА УКРАЇНА
Коли вже перестали запрошувати на зйомки, він мало виходив із дому, відмовлявся від інтерв’ю, подовгу жив на дачі під Києвом. Займався зі своїм першим онуком, доньчиним сином Олексієм, порався по господарству.
«До останніх днів йому боліла Україна, – каже про батька донька. – Оцей біль, що національної гордості замало. Я думаю, був би щасливим, якби дожив до Майдану. Саме тому, що люди відчули себе українцями, що діти почали співати гімн України стоячи».
«Жалкую про що?… Основне в моєму житті сталося… А жалкую хіба за тим, що старий уже. А хочеться бути молодим. Дивна природа людська, так Бог сотворив, що людина фізично старіє, а там, усередині, наче й не почуває того», – казав Костянтин Петрович в останній зажиттєвій телепередачі про нього.
Востаннє чув, бачив овацію на свою честь у 75-й, останній день народження, коли до Будинку кіно вшанувати свого вчителя, колегу прийшло багато людей, і чи не кожному з них було що сказати про Костянтина Степанкова й за що йому подякувати. А він стояв перед ними – зворушений і вражений виявом такої любові. За рік, 22 липня 2004 року, після тривалої тяжкої хвороби його не стало. Свій останній спочинок великий актор знайшов на кладовищі села Жереб’ятин на Київщині. А за 8 років біля нього поховали й Костянтина Степанкова-молодшого… Родина вчилася жити без них, шукаючи порятунок одне в одному, в роботі…
Я не раз спілкувалася з Адою Роговцевою, Катериною Степанковою, Володимиром Талашком, запрошувала на порадницьку гостину Миколу Мащенка, Ларису Кадочнікову, Раїсу Недашківську й багатьох інших акторів та режисерів, й щоразу мова заходила про Костянтина Степанкова. От завдяки тим спогадам, а також зокрема й документальному фільму про нього «Немеркнучі зірки» кінорежисера Олега Бійми і з’явилася ця розповідь. Пам’ятаймо. Щоб жити, а не перебувати.
Підготувала Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
